Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
— Ти хочеш поставити нам пляшку вина? Подумай, що ти кажеш!
— Так, ставлю вам вино. — Едуард сідає до столу і раптом говорить — Помер Валентін.
— Валентін? Що з ним трапилось?
— Параліч серця. Мені щойно подзвонили.
Він хапає чарку.
— І ти, негіднику, хочеш випити? — обурено кажу я. — Радий, що позбувся його?
— Присягаюсь, що ні! Не тому. Адже він урятував мені життя!
— Що? — каже Різенфельд. — Вам теж?
— Звичайно мені, а кому ж іще?
— Що тут у вас таке? — питає Різенфельд. — Клуб рятівників життя чи що?
— Такі тепер часи, — каже Георг. — За ці роки багатьом було врятовано життя. А багатьом — ні.
Я дивлюсь на Едуарда. У нього й справді сльози на очах, але хто його розбере?
— Я не вірю тобі,— кажу. — Надто часто я чув, як ти бажав йому цього. Тобі шкода було свого проклятого вина.
— Присягаюсь, що ні! Іноді я казав так спересердя, аби сказати. — В Едуарда ось-ось закапають сльози. — Він же справді врятував мені життя.
Різенфельд підводиться.
— З мене досить цієї балаканини про рятувальників. Ви після обіду будете у себе в конторі? Еге ж?
— Не посилайте більше квітів, Різенфельд! — гукає вслід йому Георг.
Різенфельд махає рукою і зникає в дверях. По його обличчю не можна розібрати, сердитий він чи задоволений.
— Давайте вип’ємо за Валентіна, — каже Едуард. Губи в нього тремтять. — Хто б міг подумати! Пережив усю війну, а тепер лежить мертвий. Одна мить — і все.
— Якщо ти вже хочеш бути сентиментальним, то будь ним до кінця, — кажу я. — Принеси пляшку вина, якого ти ніколи не давав Валентінові.
— Йоганісберзького? Зараз. — Едуард квапливо підводиться і перевальцем іде до буфету.
— Мені здається, що він щиро сумує,— каже Георг.
— Щиро сумує і щиро відчуває полегкість.
— Я саме це й хотів сказати. Зрештою, так буває майже завжди. Чогось більшого від людей не можна й вимагати.
Хвилину ми сидимо мовчки.
— Чи не забагато подій на один раз? — нарешті кажу я.
Георг дивиться на мене.
— За твоє здоров’я! Колись же ти мусив поїхати звідси. А Валентін? Він прожив на кілька років довше, ніж можна було сподіватись тоді, в сімнадцятому.
— Як і всі ми.
— Так. І тому треба цінувати це.
— А хіба ми цього не цінуємо?
Георг посміхається.
— Цінуємо, якщо в ту мить не бажаємо чогось іншого.
Я піднімаю чарку.
— Значить, я не цінував того, що випало на мою долю. А ти?
Георг підморгує мені.
— Давай утечемо, поки не повернувся Едуард. Хай йому біс з його вином!
— Ніжна, — шепочу я в темну ніч. — Ніжна і дика, мімозо й нагайко, який я був дурний, що хотів утримати тебе! Хіба можна полонити вітер? Чим би він став тоді? Спожитим повітрям. Іди, іди своїм шляхом, відвідуй концерти й театри, одружуйся з офіцером запасу чи директором банку, героєм інфляції! Іди, юносте, яка покидає тільки того, хто сам хоче її покинути, прапоре, що тріпоче, недосяжний, у високості, вітрило у безмежній блакиті моря, фата моргано, гра красивих слів, іди, Ізабело, іди, моя пізня, далеко відкинута війною юносте, яку я все-таки наздогнав, може, занадто мудра, не по роках розсудлива, юносте! Іди, ідіть обидві, і я теж піду. Нам нічого докоряти одне одному, у нас різні шляхи, але це теж лиш так здається, бо смерть не можна обдурити, її можна тільки перебороти. Прощайте! З кожним днем у нас щось помирає, але й з кожним днем ми живемо довше, ви навчили мене цього, і я не забуду вашої науки. Ніщо ніколи не знищується, і той, хто нічого не хоче втрачати, має все. Прощайте, я цілую вас холодними губами, обіймаю руками, які не можуть вас утримати, прощайте, прощайте, ви залишитесь у мені, аж поки час не зітре вас у моїй пам’яті.
Я сиджу на крайній лавці в алеї, звідки видно всю божевільню. У руці в мене — пляшка горілки з гуральні Ротша, а в кишені чек на тверду валюту: на тридцять повноцінних швейцарських франків. Дива тривають: швейцарська газета, яку я цілих два роки бомбардував своїми віршами, з якоїсь примхи надрукувала один з них і відразу ж прислала мені чек. Я вже ходив у банк пересвідчитись, чи все це правда.^Управитель одразу ж запропонував мені замість чека солідну суму марок за чорним курсом. Та я взяв чек — він ось тут, зі мною, в кишені на грудях, біля самого серця. Він прибув надто пізно: кілька днів тому я міг би купити за ці гроші новий костюм і білу сорочку, щоб мати репрезентабельний вигляд перед дамами Терговен. Та все пропало! Грудневий вітер свище в деревах, чек шелестить у кишені, а я сиджу на лавці в уявному смокінгу, в уявних лакованих черевиках, хвалю бога і молюсь на тебе, Ізабело. З кишені в мене виглядає хусточка з найтоншого батисту, я — мандруючий капіталіст, коли захочу — «Червоний млин» лежатиме біля моїх ніг, у руці в мене виблискує пляшка з напоєм, яким фельдфебель Кнопф прогнав смерть. І я п’ю під сірим муром, який відокремлює мене від тебе, Ізабело, моя юносте, від твоєї матері, від божого рахівника Бодендіка і від майора розсудливості Верніке, від великого хаосу і вічної війни. Я п’ю і бачу ліворуч перед собою родильний будинок. Там світиться в кількох вікнах — то матері народжують дітей. І мені тільки тепер спадає на думку, що він стоїть так близько від божевільні… А я ж знаю цей будинок, повинен його знати, бо й сам народився в ньому, хоч досі про це майже не думав! Вітаю й тебе, затишний притулку, вулику плодючості! Мою матір привезли сюди, бо ми були бідні, а тут не беруть грошей, коли на пологах можуть повчитись майбутні акушерки. Отже, вже при народженні я послужив науці! Вітаю невідомого будівничого, що так мудро спорудив тебе поблизу іншої будівлі! Очевидно, він зробив це без будь-якої іронії, бо ж авторами найкращих у світі жартів завжди є серйозні люди. І все ж таки — прославимо наш розум! Але не варто надто пишатися ним і покладатися на нього! Ти, Ізабело, одержала його назад, цей дар данайців, а вгорі сидить Верніке й радіє, і має рацію. Але мати рацію — це значить наближатися до смерті. Той, хто завжди має рацію, стає чорним обеліском. Пам’ятником!
Пляшка порожня. Я шпурляю її, скільки маю сили, і вона глухо падає на м’яке зоране поле. Я підводжусь. Я випив досить і якраз готовий для «Червоного млина».
Різенфельд дає там сьогодні прощальний вечір і вечір рятівників життя. Запрошені Георг, Ліза, а також я. Мені ще треба де з ким попрощатися, а крім того, ми всі разом відсвяткуємо ще одні проводи — проводи інфляції.
Пізно вночі ми, наче п’яна похоронна процесія, повільно йдемо центральною вулицею. Де-не-де блимають ліхтарі. Ми хоронили, дещо передчасно, старий рік. До нас приєдналися Віллі й Рене де ля Тур. Віллі й Різенфельд палко засперечалися. Різенфельд присягається, що інфляції настав кінець і що буде введено житню марку, а Віллі заявляє, що в такому разі він збанкрутує, і вже тому Різенфельдові слова не повинні справдитись. Почувши це, Рене де ля Тур стає дуже мовчазною.
Здалеку в темряві ми помічаємо ще одну процесію. Вона рухається нам назустріч.
— Георгу, — кажу я, — хай дами трохи відстануть. Тут пахне бійкою.
— Безперечно.
Ми саме підходимо до Нового ринку.
— Як тільки побачиш, що на нас нападають, одразу ж біжи в кафе Маца, — напучує Георг Лізу. — Знайди там Союз співаків Бодо Ледергозе і скажи, що нам треба їхньої допомоги. — Він обертається до Різенфельда. — А вам краще вдати, ніби ви не з нашої компанії.
— Ти теж тікай, Рене, — каже Віллі.— Тримайся далі від поля бою.
Зустрічні вже біля нас. Всі вони в чоботях — омріяних чоботях німецьких патріотів, і всім їм, крім двох, десь по вісімнадцять-двадцять років. Але зате їх удвічі більше за нас.
Ми проходимо повз них.
— Отого рудого собаку ми знаємо! — кричить раптом хтось.
Чуприна Віллі полум'яніє навіть у темряві.
— І лисого! — вигукує інший, показуючи на Георга. — Бий їх!
— Біжи, Лізо! — каже Георг.
Ліза кидається бігти, тільки підбори її мелькають.
— Боягузи хочуть покликати поліцію! — кричить якийсь білявий шмаркач в окулярах і пробує наздогнати Лізу.
