Люба-згуба - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович (серии книг читать бесплатно txt) 📗

Гості вечеряють, музики пригравають, дружечки приспівують, стара Слижиха не пам'ятає з радіщ, що вже робить; ми надворі в одно й одно так і гримаємо з пістолет, що аж шиби в вікнах на дрібні кавалочки потріскали - так і дзвонять, сиплючись по камінню, - а Василь каже до мене:

- Тепер же, братчику мій сердешний, будуть зараз молодих виводити надвір гуляти. Скоро вийдуть - стрільмо ж два набої нараз, нехай буде братчикові мому да на славу!

- Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечора другий раз?

- З радіщ, Юрійку! Ти не знаєш, як я свого брата кохаю.

- Та чого тобі плакати? Але говори я, та не ладуй! [129] А тут староста, чути, вже й просить з-за стола.

Ладує Василь, ладую й я, як мали бесіду, але Василь, бачу, інак собі тоді ладував. От слухайте лиш. Ступає молодий через поріг, а тут їм таку вже дорогу підклали й устелили... Грим!! - раз і другий, Ілаш лиш повалився Калині у ноги, а Василь - мені: ні пари з уст, а кров так косицями [130] і грає - геть мені мою рантухову [131] сорочку оббризкала.

Молода зомліла. Брат імив Ілаша на руки, та лиш вдарився у стіну головою; а я знов пустив боржій коня - та до Василя: ні рушиться - куля пішла право крізь серце.

Я витяг йому боржій хустку з-за ременя, що йому сестра передала, та й заткав боржій рану. Чи віщувала, варе, [132] моя сестричка, як сю ширинку коциками [133] угорськими та леліточками [134] дорогими вишивала, до чого вона придасться? Не знаю. Я й раз питався, але вона мовчала та... в'яла. Як та квіточка без сонічка, в'яла любка моя, душечка моя, аж доки не зов'яла.

Калину понесли більше умерлу як живу в кліть. Дівки повтікали куди котра; панотець розважали тітку, кілько могли; а парубки зробили ноші з зеленої смеречини, зложили на ній обох братів та понесли в Довгополе.

Брат мій ішов цілу дорогу при ношах, а самий такий блідий, аж чорний. Я знов вів за ними коні - пана-молодого та братового, бо моїм та Василевим побігли два парубки наперед давати знати. Фай-ну потіху принесуть старій-старесенькій Хороцованисі! Лиш двох їх мала, як дві оці [135] в голові. Налагодила посаг, та тепер най лагодить на лаві.

Не рано вже було, як ми стали у Довгімполі. Ждав на нас уже увесь рід Ілашів; і мале, і велике, ба таки ціле Довгополе злягло, скоро почули, що сталося. А не плачів там, ні! Не голосіння, ні! Хіба каміння-не плакало, а решта всі.

Нарядив я з братом обох на лаві, головами докупи.

- Ото я тебе оженив, братчику мій, соколе мій! - аж крикнув брат, а сам як заплаче, як упаде на Ілаша, як його обійме, як стане цілувати! А він, сердешний, лежить собі, фудульний, як бувало, ані ворухнеться.

І я заплакав. Або, може, не плакати, мавши одним одного щирого товариша та й того скласти яа лаві!? Не смійтеся, пани мої: наші прості груди жаль дужче дотикає, як ваші - панські. Ми серце ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси: [136] як в його є, так і говоримо. Коли се не до ладу, то красно дуже вас прошу, не гнівайтеся...

На другий день приїхали комісари пороти. Господи, як кинеться стара мати!

- А неволя ж би вас утяла та укрила, солона та тяжка! Чи того я вам під ніж синів своїх годувала? Вон з хати, біси, або в вас сокирою загачу, як у псів, та й сама страчуся!

І на се як зарує, [137] як припаде до своїх синів, як стане цілувати! Господи милий, Господи праведний! Відки тото в матері тілько сліз тих береться, та тілько люби, та тілько жалю!?

Німці пошваркотіли, почичиркали [138] та й потеклися.

- Течіться, як та вода по камінню течеться! - клене стара: - а над моїми синами не діждете збиткуватися.

Се діялося в суботу. А в неділеньку зранку й поховали: Ілаша - коло церкви, а мого Василька - за цвинтарем у куті. Що вже стара напросилася та намолила панотця, аби й його з братом укупі ховали, - не помагало.

- Най ваш син, - кажуть панотець, - уже на сім світі покуту приймає, - може, Господь його за тото на тім світі простить.

А знай, що Господь милосердний простив, бо така вже вам красна та ясна днинка була, як їх ховали! Тото лиш люди лихі, а Господь милосердний добрий: вій нам усім батько - погрозиться, а відтак обернеться і вже добрий.

Цілий тиждень стара Хороцованиха нас не пускала від себе.

- Най, - каже, - мені видиться, що мої сини при мені. - А сама як заголосить, як ударить сивою головою у стіну, то стіни аж заплачуть!

Але третьої неділі треба нам було конче їхати домів, бо неня вже щось три опади [139] переказували. От попрощалися та й доїхали, обдаровані усею зброєю товаришів наших нещасливих. Брат дістав з Ілаша, а я з Василя усе, усе до цятки. Та не до того нам було! На саму Пречисту Божу поховали сестричку, а з нею й шириньку, тоту кріваву, що я нею Василеві груди затикав. Не хотів я їй дати, але як стала покойна просити:

- Братчику мій, любий мій! Та же я тобі вже не довго буду на цім світку доїдати, - дай мені тоту шириньку, дай, дай!

От і дав. Носила вонаїї на серденьку, аж до гробу взяла.

- Братчику! - каже вона мені на саму Пречисту раненько, - здойми-ко мене на твої ручки, але так здойми, як ти мого Васильчика здоймав.

От і здоймив, та - поклав уже мертву.

- Сестричко, сестриченько моя єдина! - сплакав я; - чи ж тобі не жаль твого братчика от-так сиротою на цьому світу лишати?...

Нічого не відповіла, усміхалася. Знай, побачила вже свого Васильчика...

1862 р.