Люба-згуба - Федькофич Осип-Юрий Адальбертович (серии книг читать бесплатно txt) 📗

“Одному чоловікові злягла вночі жінка, так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку та побіг у коршму:

- Абрамку, а спите ви?

- Гм?

- Чи спите ви? - кажу.

- Сплю.

- Встаньте та дайте горілки.

- А багато?

- Пів відра.

- А нащо тобі аж пів відра?

- Мені жінка злягла та мені треба.

- І моє жінке лягло, нівроке, та їй не треба горілки, а тобі треба; не встану.

- Але встаньте, коли я вас прошу.

- Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди!

- Ей, Господи, бо'з вами!

- Що, Господи? Що? Ніби мене твій Господь здойме! Іди собі, кажу, до дідке, бо буду ґвалт кричати! От таки зараз кричу, - ну!

- Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете.

- Що хлоп св...я - рохкає, що Бог дасть - то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану”.

Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево береться:

- Дувид-лебен, гіб же ім а гіт бромфен! [98]

Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде.

- Дайте, Дувидку, - кажу, - дайте, та вам колись ще якоїсь приповім.

Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б'ють. А мені стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий, - нема тото, як молоді літа!

Дома застав уже повно леґінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити:

- Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на цесь [99] колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на весілля у післанці.

Я приймаю колачі та й дивлюся на брата:

- Як ви кажете, бадічко?

- І овшем, [100] - каже брат, - позволю, - чому ні!

От лиха воля минула й до решти; та коли б то - але ще й тої утіхи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу:

- А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди [101] з-за гори винесли?

- Пістолета? - крикнув Василь, схопившися з місця, - ану покажи!

- Ану-ко, покажи! - повторив і Ілаш.

Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине.

- Ади! - кажу до Василя.

- А набиті? - питає.

- Не набиті, - кажу, - або чому?

- Так нащо ж мені їх показуєш? - рік Василь, сівши собі знов, як сидів. - Спряч [102] їх собі!

«Зійшов з розуму, та й годі!» - гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.

- Адіть, - кажу, - що за мудрота! Лиш ножів іще не маю.

- Я тобі подарую свої ножі, - обізвався Василь, - мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам'ятку.

- А ти нащо ножів збавлявсь би? - обізвався мій брат до Василя.

А відтак каже до мене:

- Я тобі самий справлю ножі. От і завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.

- Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі [103] нові робити, бо в моїх геть нізки [104] рвуться - так зглодалися.

- Ну, про мене! - каже брат. - Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.

- Бігме, бадічко, цілий згарець [105] вам скошу, - кажу я. А самий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був.

- Ну, ну! - каже брат. - Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай онде вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім [106] був за горілкою, - де би!? [107]

- Ей! Та-бо ви, бадічко, все лиш сварите та сварите, а мені ніхто б і пальцем крові не дорізався.

Всі в сміх. А я й кажу:

- Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, зато він собі від сьогодні за дві неділі й на весіллі погуляє та мідку вип'є.

- Може, й пива? - накинув Василь.

- Пива? - кажу я. - А хто ж бояре пивом частує?

- Не знаю, - утяв Василь та й вийшов десь надвір, а я знов пішов коня розсідлувати.

Як там того вечора в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п'ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі [108] роблять - що більше й робили б?

Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола.

А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила.

Але я собі байдуже: мені лиш мої ножі та ретязі в голові. Гай, гай! Милий Боже!

В кого нема увесну роботи? Хіба, кажім, в того, що не хоче робити. Правда, що у нас у горах навесні нема вже тілько кутання, як у поля-ниць чи, як то в нас кажуть, гречкосіїв, але робота все-таки є: ба плоти [109] закладати, ба пересипати, ба одно, ба друге. От так і зійшли нам тоті дві неділі до весілля, як пальцем махнув.

В четвер увечір кажуть неня до нас:

- Ну, синку, колачі вам готові, та й горілка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то підіть, а ще токма [110] такому любому товаришу послужити.

- Або ви не їдете, ненько? - питає брат.

- Поїхала би, синку, з радної душі, - кажуть мама, - але гей не бізую, [111] їдьте ж тепер самі та веселіться, здорові, доки ще молоді, бо старість, сивку, не радість. Ох,- ні-ні, любчику, ні!

Я встав, ще далеко було до днини, нагодував коні, вичесав, як дзеркало, що хоть голися, осідлав братова вороного, а собі рижого. Вимився, вичесався, убрався, як лицар який, оперезав свої нові ретязі, засадив пістолета та ножі за ремінь, а сам аж не можу діждати, доки сестри бадіку уберуть та налагодять, щоби боржій їхати. Так тото квапно мені діялося, а про ніщо так, як про свою Аксенію, що її у весіллі певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серці: той собачий вус як не хоче, так і не хоче рости, - ти б казав, наукірки. [112]

- А готовий ти, Юрію? - питає брат з хати.

- Готовий, - кажу та й вийшов з кліті, навіть і не замикаючи, так мені, бачите, пильно діялося тоді.

- А пороху узяв? - питає брат.

- Узяв, сто набоїв. Доста буде?

- Доста, - каже брат. - Але флейтухи [113] мені не забудь, господарю, щоби не так, як оногди!

- О, вже не забуду! - кажу. - Мене, знай, ще й сьогодня в'язи болять, як тоді накрутили.

- Гайда; гай! Іди лиш та лагодь коні.

- Та коні вже відколи готові! Лиш сідати. Підійшли ми д нені:

- Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля.

- Най вас Бог благословить та й веселить! - кажуть неня, перехрестивши нас. - Лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було, бо мені сеї ночі таких ягід [114] уже снилось! А ягоди - кажуть, що то кров.

- Ет, сон - мара! - каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра та й кричить за нами: