Вершини - Димаров Анатолий (читать книги бесплатно .TXT) 📗
Візьміть чистий аркуш паперу, підберіть най?тонше перо. Проведіть довгу ламану лінію – це і буде Григорій Михайлович. Отака лінія, зламавшись навпіл, і котила на наших очах величезний валун.
– Невже агат? – здивувавсь Анатолій.
– А може, золотий самородок?
– От,– сказав з докором Григорій Михайлович, коли ми підійшли,– поки ви десь ходите, я рятую намет.
– Від чого?
– Від урагану.
Біля намету вже лежали два валуни.
– Хто вам це сказав?
– Крат... Вночі буде ураган.
Ми переглянулись: очі Анатолія загорілися передчуттям чергового розиграшу.
– Вікторе Микитовичу,– звернувсь він до Кра?та, який саме повернувся од свердловини,– справді буде ураган?
– Господь з вами, який ураган?
– Та ось Григорій Михайлович каже...
– То він жартує.
– Та ви ж це казали! – Зойк нещасного долетів до небес.
– Я вам казав? Я сказав зовсім інше: ви так хропете, що може зірвати намета. Тож треба закріпити як слід...
– Я хропу?.. Я?..– задихнувся Григорій Михайлович.
І весь вечір не міг заспокоїтись:
– Ні, ви тільки подумайте: я хропу!
Його чомусь найбільше обурило не те, що Крат змусив його котити важкенні валуни, а твердження, що він хропе.
– Повірте мені, Анатолію Андрійовичу, я скільки живу – не хропів!
Я слухав цю дорослу дитину й не знав, що робити: співчувати чи сміятись. Отаке зворушливе поєднання дитинної наївності зі старечою мудрістю мені траплялося вперше. Справжній вчений, ясна голова, провідний працівник науково?дослід?ного інституту, керівник великої теми: експедиція наша відбувалася, власне, тому, що з нами їхав Григорій Михайлович.
– Григорію Михайловичу, ну кому ж, як не вам, знати геологів! Ви ж самі геолог. Ніде, здається, так не «купують» один одного, як серед цього народу. Рідного тата не пожаліють, коли трапиться нагода. Це вже традиція...
– Ідіотська традиція! – сердиться Григорій Михайлович: він ніяк не може зрозуміти, як на отакі дрібниці та витрачати дорогоцінну енергію мозку.– Я хропу!..
– Та не хропете ви!
Заспокоївсь нарешті. Повернувся на спину й моментально заснув. Так, як тільки він і може засинати: без дрімоти, економлячи час. Силою своєї скаженющої волі. В чому я мав нагоду переконатися не раз.
Якось (це було в Казахстані) він застудився. Температура під сорок, обличчя палає вогнем.
– Ви лежіть, я сам піду по агати.
Схопився, поспіхом став озуватись:
– Я теж піду.
– Куди ж вам іти! Помрете!
– Анатолію Андрійовичу, мені краще знати, помру я чи ні. За годину буду абсолютно здоровий.
Вийшов з намету. Під холодний вітер і дощ.
За годину й справді від гарячки не лишилося й сліду...
Вдруге він порятував уже мене. Коли я, перегрівшись під нещадним сонцем пустелі, звалився од теплового удару. Я навіть уже й не хворів – я помирав. Всього мене вивертало, голова розвалювалась, серце млосно заходилось у грудях. Лежав у якійсь покинутій мазанці, що трапилась нам по дорозі, і в агонії болісній чекав неминучого кінця.
І тут наді мною схилився Григорій Михайлович: весь оцей час він і на крок не відходив од мене.
– Анатолію Андрійовичу, вам дуже погано?
Я лише застогнав.
– Я вам зараз допоможу. Мені тільки треба вийти надвір, щоб зосередитись.– Стояла ніч.– А ви постарайтесь розслабитись.
Я, здається, вже марив, бо не помітив, коли він вийшов, коли повернувся.
– Зараз ви заснете.
Дві темні долоні нависли наді мною. І стільки ласки, стільки тепла було в тих долонях, що я всім своїм змученим єством трепетно потягнувся назустріч. Розчинився у них і відразу ж провалився у сон. Глибокий, міцний, без сновидінь. До самого ранку.
Звівся, все ще не вірячи в чудо, яке відбулось: наче й не хворів. Відчував себе свіжо й бадьоро.
– Я перелив у вас частку своєї енергії,– пояснив Григорій Михайлович. Мав такий вигляд, наче сам звівся після важкої недуги.
Не знаю, що це було: гіпноз чи й справді якась біотерапія. Тільки від хвороби моєї не лишилося й сліду...
Річка розгулялася не на жарт: земля аж двигтить. Скеля, що нависає над нами, теж наче починає здригатись. Гляди, ще завалиться! «А що, як землетрус?» – виникає тривожна думка. По доро
зі з Душанбе на Ленінабад, коли спускатися з перевалу, в похмурій та глибокій ущелині, куди й сонце боїться заглянути, ще до революції під час землетрусу стався грандіозний обвал. Велетенська гора зсунулася донизу, поховала цілий кишлак.
І хоч відтоді вже стільки часу збігло, моторошно проїжджати тією дорогою: річка тут зникає під горою каміння, що завалило кишлак, ледь чутно шумить унизу, і здається, що то озиваються до нас, до живих, душі загиблих.
Чи не станеться й з нами отак?
Насторожено поглядаю вгору. Чорне громаддя невблаганно і важко нависає над головою, ладне от?от завалитись донизу. Стає по?справжньому лячно, і вже не гріє спальник, а ліжник стає твердіший од каменю.
Моїм же супутникам хоча б тобі що! Міцно спить Анатолій (йому не звикати до гір), стирчлть непорушно борідка Віктора Микитовича, з машини витикається спальник Гірштейна. Як завжди хазяйновитий і зібраний, він ще звечора заправив паяльну лампу, поклав на неї сірники, а в казан набрав з потоку води. Хто перший схопиться – все під рукою. Матово відсвічуючи фарами, відпочиває наш трудяга «уазик»: намотав сьогодні не одну сотню кілометрів по таких карколомних підйомах та спусках, що в цирку їх можна показувати. Спить і Григорій Михайлович, тільки цього разу, мабуть, забув «ввімкнути» глибокий сон: весь час здригається, мов щось шукаючи,– чи не бачить оту юну красуню, яку так і не зміг сфотографувати?
Нетривкий, примарний начебто світик, досить природі дмухнути – не лишиться й сліду, а який же він милий та затишний!
Зітхаю від повноти почуттів, з силою заплющую очі, примушую себе не думати про мільйони тонн, що нависають над головою.
А про що ж тоді думати?
Про несподівану для мене оцю експедицію, про Огньових і Анатолія.
Я повік буду вдячний Григорію Михайловичу за те, що він познайомив мене з Анатолієм, а пізніше – з Огньовими.
Ми з ним належимо до того невигубного племені каменярів, які ладні на край світу податись за одним?єдиним агатом. Чому саме агатом? Та тому, що кожен камінець цього самоцвіту неповторний. Серед мільйонів агатів ви не знайдете двох абсолютно подібних: агати – яскраво виражені індивідуалісти, отакі собі самобутні істоти, з своїм, тільки їм властивим, малюнком та кольором. Лише в агаті, особливо муаровому, буває стільки найтонших ліній на один міліметр: їх важко не те що порахувати, а й відрізнити. Григорій Михайлович каже, що коли космічні гості й побували на нашій планеті та залишили якусь інформацію, то її слід найперше шукати в агатах. Ця красива гіпотеза завжди спадає на думку, коли я милуюся черговим каменем з особливо вибагливим та химерним малюнком. В закономірності фарб, у завихреності ліній, в надзвичайній чіткості та довершеності є щось від розуму, а не від сліпої гри природи.
Анатолій не був рабом агатів – Анатолію подавай кристали: адже вони люблять забиратися високо вгору. Або точніше: високо в горах кристали трапляються набагато частіше, аніж агати.
Я не знаю, як він надибав Григорія Михайловича, а той уже передав його по естафеті мені (ми обмінюємось колекціонерами, як і самоцвітами).
– Анатолію Андрійовичу, хочете познайомитися з цікавою людиною? – Григорій Михайлович завжди розмовляє по телефону так, наче в нього виривають з рук трубку: швидко й сердито.
«Ну, що ви мене наче лаєте!»– «Та ніхто вас не лає!» – лунає ще сердитіша відповідь.
– Хочу.
– Тоді я його зараз до вас пришлю. Врахуйте: це товариш з Паміру, де. ми з вами ще не були.
Не можна сказати, щоб «товариш з Паміру» мені одразу сподобався: щось у ньому було таке йоржисте й колюче, таке неприховано в'їдливе, що мимоволі викликало настороженість. Роздивлявся мою колекцію агатів з таким виглядом, наче ось?ось мав сказати: «Оце й усе? Я чекав більшого!»
