Тістечка з ягодами - Сова Ізабелла (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
П’ятнадцять хвилин опісля я сиділа в амбулаторії, а черговий лікар завершував бинтувати мої оскальповані плечі. Зазирнув під пов’язку, яку мені тимчасово наклали на голову.
— Ти мала тут родимку? — запитав він, усміхаючись одним кутиком уст.
— Що значить «мала»?
— Бо вона висить на волосинці, — оцінив він. — Треба буде її видалити.
— Навіщо, докторе? — озвався мускулястий санітар у такому обтислому халаті, наче втиснув під нього повний комплект для гри в регбі. — Відкрутимо її і край.
— Що значить «відкрутимо»?
— Нормально, як гриб від грибниці, — пояснив санітар, обдаровуючи мене бірюзовим поглядом.
— Голими руками?
— Ні, чому ж, у рукавичках. А решту того лахміття підсмалимо запальничкою, економлячи на нитках. Ну та що ж ти? Повірила?
— А чому вона мала не повірити? — втрутилася щуплява рудоволоса медсестра з кутастим обличчям. — Після останньої реформи нашого міністерства люди в усе вірять.
— Як це сталося? — запитав лікар, натягаючи гумові рукавички.
— Хтось зіштовхнув мене у воду, і я зачепилася за нерівні кахлі, а потім рятівник мене витяг, і я знову зачепилася.
— Не знайшла куди більше піти, як на басейн.
— Саме не знайшла. В кіно крутять двогодинні реклами огидних іграшок, у крамницях пластик, у парку всі лавки пообсідали молоді вовки, а в телевізорі суцільне страхіття. «Хрестоносці», «Лялька» і той одвічний капітан Клос. Хто це показує?
— Автомати, — втаємничив мене лікар. — Жива редакція відбуває під пальми. Смажиться цілих два місяці, цмулить коктейлі з кокосової шкаралупи, а в студії роботи запускають старі стрічки. То як? — потер він долоні. — Видаляємо?
— Ну, якщо вже треба… — зітхнула я. — А буде боліти?
— Та де там! — запевнила медсестра, пестячи наші вуха оксамитовим альтом. — Пан доктор зробить тобі знеболюючий укол і…
— … тобі так затерпне голова, — вставив свої п’ять копійок надмуханий санітар, — що можна буде видалити мозок, а ти нічого не відчуєш.
— Ну… а хіба такий укол не болить?
— Трохи болить, — зізнався лікар. — Тому я спочатку змащу тобі шкіру лідокаїном.
— Але бувало і так, що пацієнти всиралися від болю, — додав санітар, витягаючи з шафки щось подібне до циркулярної пили.
— Хіба зі страху, — виправив його водій, заглядаючи до амбулаторії. — Люди тепер стали такі ніжні, не те, що я, вільний мустанг. Таку бородавку я сам відтяв собі бритвою, і не треба було викликати «швидку».
— Так, тільки потім ми мусили ампутувати тобі три пальці на нозі, — нагадав йому лікар.
— І дуже добре. Менше нігтів стригти.
— Гаразд, — звернувся до мене лікар. — Лягай отут, на живіт. Перепрошую, що я тобі «тикаю», але це моя реакція на краківську титуломанію.
— Мені це не шкодить, — відповіла я, слухняно лягаючи на кушетку. — Так навіть краще.
— Ти теж можеш звертатися до нас на ім’я, — запропонував лікар, простягаючи долоню. — Я Болек. Обожнюю лещата, у вільний час малюю вуглем, а в майбутньому прагну допомагати голодуючим дітям. Це Юлька, вона обожнює співи й танці, а свій вільний час присвячує поширенню толерантності. Біля мене Мацек.
— Я обожнюю коней, а поза роботою посилено качаюся.
— Ну і нарешті наш водій і останній вільний мустанг у південній Польщі. Він любить волю, простір і добре охолоджене пиво.
— Ягода. Цікавлюся психологією і мрію, щоб на світі запанував мир, — назвалась я, потискаючи долоні всій четвірці. Що було нелегко, зважаючи на той факт, що я лежала на животі.
— Добре, Юлько, бери бритву.
— Отак зразу? — запротестувала я, — А ви обіцяли укол.
— Буде тобі укол, — заспокоїла мене медсестра Юлька. — Але я мушу зголити волосся довкола рани, аби пан доктор міг гарненько її зашити.
— Тільки не зголюй волосся разом зі шкірою. Бо в неї зостанеться лисина.
— Мацеку, перестань її лякати. Краще сховай ту пилу і вискочи в коридор, подивися, скільки в нас іще пацієнтів.
— У цій дірі і о цій порі року? Усі виїхали на відпочинок. Може, тепер тонуть у морі або ламають ноги в горах… — розмріявся Мацек. — А в нас нудота.
— Мабуть-таки, не всі виїхали, — озвалась я, чекаючи, поки Юлька намастить мені голову знеболюючим. — Басейн репав по швах. О Боже, як мені затерпла шкіра.
— Ну то колемо, — заявив Болек. — Лідокаїн діє, але все одно буде трохи щипати. Бо на голові нап’ята шкіра, важко кудись уколоти.
— А пам’ятаєте, як доктор Акула намагався знеболити голову пані Галузковій? — озвався Мацек, повернувшись з обходу коридором. — Натиснув на поршень з усієї сили, так що шприц вискочив, а голка зосталась у шкірі…
— … а лідокаїн порснув йому просто в щоку, — додала Юлька. — І він ходив затверділий, як…
— Юлько! Тільки без масних подробиць! — обірвав її Болек.
— Таж я нічого й не кажу. Я тільки розповідала про Акулу.
Зосереджена на оповідці про Акулу, я ледь відчула укол. Ну, хіба мені ще дужче затерпла голова. Десять хвилин опісля Болек узявся до операції. А я? Терпляче чекала, радіючи, що не сиджу.
— Ти там іще жива? — пересвідчився Болек. Я підтвердила невиразним буркотінням. — Зараз закінчимо. Я вже добувся до волокнистого тіла й відтяв усе під корінь, аби це пакудство не відросло. Ще зо три шви… ну, може, чотири, бо кривавить, як холера. О, дідько, луснула судина! Мацеку, подай мені зажим.
— Але й бухає, докторе.
Я відчула, як кров струменить мені по шиї, і вже вкотре зраділа, що не сиджу. Бо вже лежала б.
— Ми її втрачаємо! Втрачаємо!
— Хвилинку! Як це втрачаєте? Мені тільки тридцять років! — Навіть у таку драматичну мить я не забула відкинути собі кілька місяців. — Я не можу зараз померти! Отак просто, без підготовки!
— Докторе, швидко до інтенсивної терапії! — гукнув Мацек, не приховуючи жаху. — Може, її соборувати? Поки не пізно. Боже, тиск падає! Ми її втрачаємо! Зараз він зникне!
Я не витримала й сіла.
— Де моя торбинка? — запитала тремтячим голосом.
— Ну тепер ти вже перебільшив, Мацеку. Ще трохи — і я не встиг би накласти останній шов.
— То реанімації не буде, докторе? — Мацек скорчив здивовану міну, а через секунду вибухнув сміхом. — Повірила!
— Певно, що повірила. Спокійно, Ягодо, все під контролем. Для певності накладемо п’ятий шов, порядно підтягнемо шкіру. Не засильно, щоб ти не мала розкосих очей. Готово. Ну і що, хлопці? Цілком зграбно вийшло, еге ж? І тільки одна судинка луснула.
Тої ж миті я відчула в роті металевий присмак і…
Я отямилась у кімнаті ведмедика Вухастика з «Вечірньої колисанки». Смугасті шпалери медово-жовтого відтінку. На стіні портрет Вухастика. Вікно оздоблене фіранками в біло-зелені картки. Навпроти дверей старосвітський вішак для одягу. Поряд нічний столик, на ньому проста лампа з білим циліндричним абажуром із гофрованого паперу і моя закривавлена майка. Неподалік столика металеве ліжко, а на ліжку я в лікарняній смугастій піжамі, що нагадує ведмедикову піжамку. Тремтячою рукою торкнулася до затерплої голови.
— Усе гаразд, — заспокоїв мене Болек. — Це не казка. Ти в моїй ординаторській.
— Даси мені дзеркальце? — попросила я.
— Перевіримо, чи на місці вуха? Прошу дуже!
Я несміливо зиркнула у дзеркальце і зразу заплющила очі. Ким є оця пом’ята бліда з’ява з розкосими очима й великим бантом на голові?
— Бачиш, яка сексуальна пов’язка? — зраділа Юлька. — Ти сміливо можеш виступати в ній на Берлінському гей-фестивалі.
— Наразі я не знаю, чи доплентаюся додому.
— Зачекай, уже закінчується чергування, то я тебе підкину, — запропонував Болек.
— Уже так пізно?
Цікаво, чи тато помітив мою відсутність?
— Ну-у, зараз будуть «Факти». Треба втікати, бо за годину починаються «Краплі кохання». Сьогодні ми дізнаємося, чи Марек погодиться, щоб його дружина збільшила собі груди.
— А стосовно пластичних операцій, — втрутилась Юлька. — Льольо вже замовила «Нью філл», тож ти міг би…
— Через два роки, інакше у неї потріскаються губи.
