Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
— Але невже це так просто? — розчаровано запитав Гук, витираючи рясний піт з чола. Зупинившись на хвильку на сонячній галявині, він з ніг до голови оглянув натхненну постать супутника. — Не віриться… Так і вдається, що все це — казочки… і якби не ви…
— Авжеж! — кивнув юнак. — Вашими вустами гарчить прадавня програма: «Це неможливо, бо цього не може бути!» Лозунг всіх консерваторів. У нас в руках найтонша світова енергетика — енергетика власного мікрокосмосу. Кожен атом нашого єства тримає в собі ключ до брами всього космосу, — ви повинні осягнути цей дивовижний взаємозв’язок. А ми, маючи вселенську могутність, користуємося архаїчною паровозною топкою. Це — тваринна спадщина минулого, наслідок біосферної Хвороби. Все це треба переробити, трансформувати…
— І ви за два місяці переробили себе?
— Чоловіче! Для цього потрібні віки. Пізніше я збагнув, що лише виконую тисячолітню волю предків. Те, до чого я прагнув, закладено в самій динаміці життя. А якщо конкретно… ті карпатські два місяці були тільки початком… першим ударом… Далі все пішло легше, веселіше. Я зустрів цікаву людину, котра відкрила мені ще більш вражаючі двері до казки… Ні, ні, про це не тепер…
— Але чому?
— Це не моя таємниця. Скажу тільки, що то був ще глибший крок до власної першосуті… Ну от… Отримавши незміряну енергетику (це навіть не енергетика в звичному розумінні, бо вона вимірюється не числами, не константами, а всеосяжністю, всепроникністю, всебуттєвістю), отримавши її, ви досягаєте небувалих результатів, вимріяних лише в казках. Мандрування крізь час і простір, єднання на відстані з близькими істотами, з тваринами й рослинами, антигравітація і багато, багато іншого. А основне — ви долаєте власний лабіринт, темницю псевдотілесності, оволодіваєте можливістю подолання смерті…
— Дивно, дивно, — задумливо озвався Гриць, заздрісно поглядаючи на урочисте обличчя супутника, — все це ніби й зрозуміле, просте… зрештою, все це випливав з суми відомих нам знань і не викликає особливого заперечення… якщо відкинути наукову амбіцію й марнолюбство… але…
— Але що?
— Якщо зерно потрапляє під асфальт, під бетон, то воно все’дно знаходить щілинку для проростання, навіть прориває ворожу шкаралупу, піднімає тяжке покриття… Я неодноразово вражався такою силою й всепереможністю нібито слабосилого життя… Отож, якби в людському єстві була іманентна сила, здатна подолати час, простір, примітивну біоенергетику, кайдани грубої тілесності… то вона уже б якось проявила себе… Хіба не так?
— Так! — радо згодився юнак. — І вона проявляє себе уже давно, давно… В усі віки! Казки, міфи, всі перекази, мрії, сучасна фантастика, футурологія, романтика науки, динаміка революційних зрушень, прагнення до виходу з планетарної колиски, до контакту з розумом далеких світів, — все це маніфестація тієї сили, про яку ви згадали. Певна річ, нам хочеться, щоб все відбувалося блискавично, миттю, тепер, сьогодні. Але ж є інерція конструктивного, так би мовити, матеріалу… інерція соціального невігластва, традицій, опір антиеволюційних сил… тобто все те, що у вашому прикладі символічно є бетоном, асфальтом, кам’яною шкаралупою. Але що таке час, мій друже? Минуло сім десятиліть від Жовтня, а погляньте, що відбувається з Планетою! Хіба не схоже це на родові потуги? Хіба не чути крику Матері-Землі у всіх цих потрясіннях? Хіба не переосмислює наука власні стереотипи мислення, котрі ще недавно були аксіомами, догмами, недоторканими «законами». Я в своєму експерименті виходив саме з прикладу Революції: переосмислення того, що здається «очевидним», загальноприйнятим…
Перше: ми з матерії зробили якийсь грубий, однотипний «конструктивний» набір. Відкривши певні «закони», вирішили, що вони обов’язкові й універсальні для всесвіту, для всієї безмірності. Друге: руйнуючи містичні, релігійні картини світу, ми залишаємося в полоні антропоцентризму і, якщо можна так висловитися, «очевидізму» — тобто трафаретного, повсякденного бачення… Третє: відкриваючи нові можливості енергетики, генетики, техніки, пізнання, ми для себе робимо виняток: еволюція людини у більшості наукових висновків вважаються завершеною. Отже, ми потрапляємо в парадоксальну ситуацію: творячи експоненту ментальної, розумової, гностичної еволюції, ми самі залишаємося своєрідними рептиліями, реліктами, минулих природнотворчих епох. Це породжує ножиці, що неодмінно розріжуть наш зв’язок із власним породженням, — з техноеволюцією, котра блискавично розвивається, скоріше — саморозвивається, бо вже часто незалежна від волі людини. Такий шлях — самогубство!
Проводячи свій експеримент, я запитував сам себе: чому тоді, коли наша наука й техніка здатна творити дивовижні суперлайнери — земні, повітряні, космічні, вакуумні — для мандрів у буттєвих сферах, — я маю користуватися архаїчними човниками мислення у спробі збагнути своє покликання? Схилятися перед відкриттями Евкліда, Птолемея, Кеплера, коли вже навіть осяяння Ейнштейна та Ціолковського старіють на наших очах?
Матерія — найпластичніша субстанція самотворення, це показує еволюція світу: навіть погляд дилетанта може відзначити, що одна й та ж у суті своїй клітина несе в собі здатність бути й органом бачення — оком, і органом слуху — вухом, і мозком, і роговицею, і епітелієм шкіри, і м’язом, і легенею, і кров’яним тільцем, і всім, чим треба…
Матерія — дивовижний самотворець, мати й основа для творення водночас. Вона — ідея й вияв, задум і втілення, творець і утвір, батько й син, музичний інструмент і прекрасна мелодія, слово— логос і слухач космічної поеми віків…
І я подумав: треба ввійти в свідомий контакт з нею з великою матір’ю сущого. З її дітьми — деревами, квітами, живою тканиною планети. Ця думка далека від інтелектуальної гри. Це — прозріння в суть життя. Коли відкриваються нові очі, ми бачимо, як життя спалахує там, де раніше нас панувала смерть, ми чуємо, як поверхнею Ґеї-Землі і в підземних пластах течуть буйні ріки трепетного життя глибин. Ми починаємо розуміти що покоління наших попередників — живих істот котр нам здаються навіки загубленими в імлі минулого, — живуть у всеожошюсті вічності, разом з тим входячи в плоть і кров, у душі сучасників, в дух вічноплинного потоку єдиного життя, пронизують нас, вимагають зміни… Вони — це ми…
— І вам пощастило ввійти у свідомий контакт з рослинами… з землею… з минулими поколіннями? — недовірливо запитав Гриць.
— Не поспішайте, — ухильно відповів юнак, гостро глянувши на спітніле обличчя супутника. — Не все одразу. Ви прагнете схопити результат, а пропускаєте стежку до нього. Спочатку я збагнув, що треба робити, але не знав ключа. Де ключ до такого єднання, де сила для відкривання всіх брам всесвіту? І тут я підходжу до основного…
— Як? Ви ще не торкнулися основного?
— Авжеж. Ви ж самі згадали, що мільйони людей сміливо кидалися на штурм загадок природи й розуму, самозречено мучили свою плоть і душу в голоді, холоді… але не осягали еволюційного результату. Чому? Передусім вони провели в свідомості роковании кордон своєї гріховності, мізерності, ущербності, слабосилості… По-друге, вони прохали рішення, рятунку, звільнення, осяяння у певної істоти, яка перебуває поза ними, у істоти, котра ніколи не проявляла ні своєї любові, ні, зрештою, ненависті! Принц, володар всесвіту, прохав милостині у привида. Так ось — самообмеження, відмова від примітивної енергетики та функціонування — це лише один з важелів, той первісний імпульс, що дає змогу вибратися на високу скелю для вирішального стрибка…
— Так що ж це — основне? — скрикнув Гриць, сподіваючись почути щось таємниче і надзвичайне.
— Радість, — просто сказав химерний супутник, хитро всміхаючись.
— Не розумію, — спантеличено відгукнувся Гриць.
— Все справжнє й велике — просте, як дихання. Коли я на Карпатах проводив третій тиждень голодування… правда, це вже для мене було не те поняття… але ви розумієте! Так ось… В якусь мить мене осяяла радість!Безпричинна, дивна, світозарна, потрясаюча, всепроникаюча… Її не можна віднести до визначення насолоди, задоволення, щасливого настрою. Це щось звільняюче, окриляюче, таке, що дає нам певність у нашій вічності, у нашій всеєдності з Природою. Я тоді сміявся, мов дитя… Ви бачили, як у сні безхмарно всміхаються немовлята? Є навіть народне прислів’я: «Немовля сміється — з янголами грається». Сміх-радість — то ключ до замків усього вселенського життя. І тут я збагнув…
