Зів'ялі квіти викидають - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗
– Ви з автобуса? – Так. Жінка оглянула порожню вулицю. Вона чекала на когось іншого. – Щось шукаєте? – знову запитала жінка. Стефка виклала їй суть своєї невідкладної
справи.
– Тільки й того! – сказала жінка. – Заходьте, зараз підемо до курятника. Буде вам свіженьке яєчко. Вона відчинила хвіртку й ще раз кинула розпачливий погляд на вулицю, у кінці якої згортався клубком туман. – Постійте, зараз винесу, – сказала жінка, нахиляючись, щоби увійти в низенький сарайчик – Чи можна мені подивитися на курку? – запитала Стефка. – Там темно. Та й одяг забрудните. І що ж на ту курку дивитися – звичайна собі ряба. – Біла в чорну цятку? – з надією промовила Стефка. – У мене вони всі такі. А що, це має якесь значення? Не очікуючи на відповідь, жінка зайшла до курятника. Звідти почулося незадоволене квоктання. – Ось вам свіже, – сказала жінка, протягуючи Стефці яйце. Воно було теплим. – Скільки я винна? – запитала Стефка. – Хіба я знаю... Якщо дасте копійок п’ятдесят ... Стефка обережно загорнула яйце в хустинку. – Я приходитиму щоранку, добре? – Та приходьте. Мені вистачить. Я все одно не торгую. Жінка провела Стефку до паркану й ще раз подивилася на зупинку. – Ви на когось чекали? – не втрималася Стефка. – Я завжди чекаю, – зітхнула хазяйка і, вже відчинивши перед нею хвіртку, своєю чергою запитала: – А вам для чого одне яйце? Купіть у мого сусіда десяток – він продасть. – Ні, дякую. Мені потрібне лише одне. Але – щоранку. – Добре. Приходьте ще. Стефка дивилася, як вона йде до дверей своєї хати, притримуючи на грудях пухнасту хустку – в капцях на босу ногу, в нічній сорочці, в квітчастому халаті... Ще одна паралель... Стефка пішла до роботи пішки, трасу оточували високі сосни, повітря було, як вода, настояна на хвої. До Будинку вона дісталася хвилин,, за п’ятнадцять і, швидко переодягнувшись, одразу пішла до кімнати Альфреда Вікторовича. Трохи постояла в коридорі перед вікном, розглядаючи яйце. Воно вже не було теплим. Воно лежало на її долоні й було таким сліпучо-білим, немов усередині нього горів ліхтарик. Стефка раптом згадала інше яйце, котре її вразило й викликало безліч асоціацій. Це було під час її подорожі до Прибалтики. В одній старовинній фортеці під Таллінном на кам’яному підвіконні вузької й глибокої бійниці вона несподівано побачила маленьке пташине яйце. Відставши від екскурсійної групи, Стефка довго розглядала його, не наважуючись доторкнутися. Воно було майже круглим, але найбільше, що привернуло увагу – з одного боку на його гладкій поверхні червонів кров’яний штрих... Стефка доторкнулася до нього пальцем і відчула тепло, навіть – жар. Чому воно опинилося в такому незручному місці, на пласкому холодному камінні? Що змусило пташку ось так викинути його з себе посеред підвіконня? Можливо, вона, господарка цих лісів, злякалася галасу, який зчинили туристи? Ця картина надовго закарбувалася в пам’яті, як поєднання протилежностей: холодні середньовічні мури, що непохитно стояли тут кілька віків, і маленьке закривавлене яйце. Різниця між цими двома величинами полягала в тому, що в останньому билося серце. Але Стефка знала, що за годину чи дві фортеця і яйце будуть варті одне одного: в кожному згорнеться клубочкохм своя примара... Стефка ще мить міркувала, чи треба підігріти яйце у воді, як вона робила раніше з іншими. Але вирішила – не варто, й рішуче постукала в двері Пергюнта. Отримавши дозвіл, увійшла. Старий, як завжди, підхопився їй на зустріч. – Ваше яйце! – як завжди, оголосила свій “вихід” Стефка. Це було щоранкове дежа вю. Стефка знала, що зараз, як і вчора, старигань заспіває уривок з якоїсь арії й побіжить розглядати свою здобич до вікна, потім закине полу халата на плече й добре поставленим голосом почне розповідати про символічне значення свого вранішнього трунку, а Стефка знову нервово поглядатиме на годинник... Але трапилось інше. Альфред Вікторович (як завше, він щось прокукурікав – здається, з “Фігаро”) і звичним жестом зняв з її долоньки яйце. – Голубонько, знесла таки... – почав він і раптом ця коронна фраза ніби застрягла йому в горлі. Альфред Вікторович важко опустився на край свого розстеленого ліжка й низько схилив голову над своєю долонею. Стефка зля- калася,. що у старого серцевий напад, і вже схопилася бігти за медсестрою. Але Альфред нарешті звів на неї очі, й Стефка з жахом побачила, що він... плаче. А жах (чи швидше якесь неприємне лоскотання, що раптовою хвилькою здійнялося десь у шлунку) виник тому, що на якусь мить крізь риси вісімдесятирічного старого проглянуло обличчя хлопчика – такого, яким Пергюнт був тоді, коли йому несподівано купували на ярмарку великого півника-льодяника. Час відмотався навс- пак і знову став на своє місце. Перед Стефкою сидів старий чоловік, по щоках якого текли каламутні сльози, залишаючи в борознах обличчя вологі джерельця. Стефка присіла поруч на край ліжка. – Що з вами, Альфреде Вікторовичу? – Воно.... с-с-справжнє... – здушеним голосом просичав той. Стефці закортіло провалитися крізь землю! Вона мовчала. Пергюнт нарешті заспокоївся і поглянув на неї. – Не соромся, дитинко, – сказав він, – і вибач старому за цю хвилину слабкості! Розумієш... Якби ти могла це зрозуміти, відчути... Ви – молоді. Вам, мабуть, не до цього... Йди собі, голубонько, я ж. знаю, скільки в тебе справ. Мабуть, jie весело поратися зі старими... – Ну що ви, Альфреде Вікторовичу, – Стефка поклала руку на його зап’ястя. – У мене є час. Це ви мені вибачте. Я не думала, що ви так знаєтеся на... на цих клятих яйцях... Альфред Вікторович засміявся. І знову набув свого звичного вигляду. – Ще б пак! Усе своє творче життя – а я на сцені з дев’ятнадцяти років! – щоранку я випивав найсвіжіше яєчко. Я навіть міг сказати, яка курка – чорна, біла чи руда – його знесла! А все через мого акомпаніатора. Ми працювали разом від кінця п’ятдесятих... Він був старшим за мене, його родина загинула під час війни, і він опікувався мною, як сином. Я так само був один. Я ж – вихованець Макаренка, безпритульник... Хоч де б ми гастролювали, Карл Михайлович Швейдер, або, як я його називав жартома – татусь Карло, вставав удосвіта й вирушав на пошуки свіжого яєчка. А ми ж їздили всюди! Відень, Гаага, Варшава... Уявіть собі, де в Празі чи Нюрнберзі можна було його дістати?! А він діставав! У нього була свята переконаність, що регулярне вживання цього продукту добре впливає на голос. Як я ненавидів пити цю бридоту! Часом грішив: пуляв яйцем у стіну! І татусь Карло вирушав за наступним... Згодом він привчив мене до цього ритуалу через гру: я мав угадати колір курки. А вже потім я сам відчув смак справжнього яйця, знесеного вранці. От така ця історія... Останні роки я жив разом із ним у його квартирі – свою залишив дітям. Я доглядав за ним, як міг. Але не здатен був відучити від звички рано-вранці вирушати на ринок. Він був уже зовсім хворий і старий. Під час одного з таких походів, для яких він збирав докупи всі свої сили, мій старий друг помер просто на вулиці. Але, уявіть, упав, тримаючи яйце в руці – воно не розбилося... Сентиментальна історія, чи не так, дівчинко? Старі люди завжди сентиментальні, не зважайте. Я тут уже десятий рік. І всі ці роки мені приносять не те... Я вже думав, що ніколи, ніколи не відчую смак своєї юності, молодості. Ти повернула мені все це. Бодай на хвилину... – Так буде завжди, – твердо сказала Стефка.
Розділ десятий Леда Ніжина
За дверима Ольги Яківни Сніжко пролунав ледь чутний сміх, зарипів паркет. Отже, вона вже встала, подумала Стефка, котрій не терпілося побачити стару актрису. Нині Стефка бачила її інакше – в ореолі якоїсь таємниці. Власне, тепер вона не могла сприймати жодного мешканця Будинку в тій площині, у якій вони існували для неї досі. За кожним тягнувся шлейф неабияких спогадів. Стефка тихо прочинила двері й зазирнула в шпаринку. Ольга Яківна стояла посеред кімнати в накинутому на плечі прозорому ша- лику, поводила у повітрі руками й щось шепотіла, ніби читала якийсь монолог. Стефці стало ніяково. – Все, йдіть... – нарешті голосніше промовила Оля-Офелія. – Досить, мої любі. Досить... Стефка рішуче постукала й одразу прочинила двері. Ольга Яківна хутко опустила руки й сором’язливо заусміхалася до Стефки. – Ви так раненько сьогодні... – долаючи неприємне відчуття, сказала та, підходячи до старої й допомагаючи їй дошкандибати до туалетного столика. – Яку зачіску робитимемо сьогодні? Принести водички? Де ваші пігу- дочки? Зараз зробимо тут порядок і будемо наводити красу... Стефка посадила Олю-Офелію на стілець і заходилася прибирати ліжко. Цікавість розпирала її. Тому, впоравшись із простирадлом та ковдрою, Стефка зупинилася перед актрисою і, набравши в груди побільше повітря, рішуче сказала: – Ольго Яківно, я подивилася в енциклопедії... Чому ви казали, що Леда Ніжина померла? Це ж ваше сценічне ім’я! Старенька здригнулася, ніби на неї повіяв крижаний вітер. – Леда померла. Померла у квітах. Задихнулася в білих лілеях... Стефка зрозуміла, що більше нічого не
