З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗

Історія приписала Вінграновському роль не на його амплуа. Простіше сказавши, його «прийняли не за того»: не за Моцарта, і не за Артюра Рембо, а за щось таке «тіпа Маяковського», чи що… Можливо, цього не сталося б, якби йому пощастило вдатися незграбним тишком (бажано в окулярах з товстющими лінзами), одначе обдаровано його було понад міру щедро, і зі своїми дебютними «Атомними прелюдами» він постав перед ясні очі громади в такому готовому леґендарному вигляді, що ніякому Маяковському й не мріяти: не просто «красивим, двадцятишестилітнім» — ніби вмисне призначеним трощити дівочі серця з потужністю зброї масового нищення! — а вже кіноекранно трансформованим у божище, у вітчизняну версію Брюса Вілліса, тільки ой яку ошляхетнену й інтелектуалізовану! Адже не в кого-небудь, а в самого Довженка вчився Вінграновський у московському ВДІКу, і сам Довженко знімав його, пекучого красеня Івана Орлюка, в «Повісті полум'яних літ», і от цей Іван Орлюк, виявляється, пише не тільки кіносценарії, а й  в і р ш і!!! Та ще й які геніальні, і як болить у них Україною («Болиш? Боли ж!» — громохкий, як початок бетховенської П'ятої, зачин трагічної «Ночі Івана Богуна»), і гнівно кидає у вічі старим сталіністам «прокляття, страшніші од водневої війни», а старим псам соцреалістичної критики, що налетіли на нього цілою зграєю, плетучи лапті «формалізму» (вирок, як на ті часи, майже політичний), з усім темпераментом «полум'яних літ»: «Я — формаліст? Я — наплював на зміст? Відповідаю вам не фіґурально: Коли народ мій числиться формально, Тоді я, дійсно, дійсний формаліст!..» Це негайно підхопив самвидав, це переписувалося від руки й декламувалося на інтеліґентських кухнях (я цитую це з пам'яті!) — соціальна роль була складена. Залишалось її грати. А Вінграновський, як-не-як, був фаховий актор.

«Я сів не в той літак»…

Як по-іншому, якою пронизливою історичною інтуїцією резонують сьогодні ці рядки — після довгих, глухих десятиліть вимушеної «інтравертної еміґрації» поета — в себе, такого наскрізь «неестрадного», такого «не від світу цього», та й узагалі «не для цього світу»… Нещасна та нація, де поети змушені грати не свої ролі, — результат такої гри приречений наперед: «Пропало десь далеко, не видно вдень — вночі»… Гірко, що сьогоднішнім хлопчикам і дівчаткам у нових, значно «камерніше», аніж у масштабі всієї країни, сформатованих театральних залах Поета Миколи Вінграновського — «не видно». Як не видно по книгарнях його збірок, навіть отого, насущно необхідного, мов вітамін для духовного зросту, «Андрійка-говорійка», з яким виростала я (тим менше шансів у сьогоднішніх Андрійків колись-то зрости повноголосими «говорійками» — при тому, що шансів тих, як усі ми знаємо, і так, гай-гай, небагато!).

Це ювілейна стаття, і не годилося б завершувати її на гіркій ноті. Тож хай читач завершить її сам, просто знявши з полиці перший-ліпший худенький томик Вінграновського й розгорнувши на першій-ліпшій сторінці. А в кого немає вдома, зверніться до знайомих «шістдесятників» — у тих точно знайдеться…

Листопад 2001 року

Замість передмови: дві алогії на калинову тему [7]

Передмова? До Калинця? Але ж це неможливо, кажу я видавцеві (не вголос, а подумки — поклавши телефонну трубку, продовжую сперечатися вже сама з собою). Про Калинця нині в нашій непритомній країні треба писати не передмову, а відразу книжку, і видавати його конче із супровідним томом ґрунтовних коментарів — так, як культурні нації видають Джойсового «Улліса». Або, в зовсім уже крайньому разі — о, це ідея! — розділивши сторінку надвоє. Так, щоб зліва — документи, спогади, меморандуми, листи ув'язнених, словом, ціла, безнадійно пущена в непам'ять поколінь, матеріальна фактура доби, а праворуч — вишитий по тій фактурі поетичний текст: переклад реалій доби на мову людського серцебиття. Тільки тоді сьогоднішній читач матиме шанс щось насправді в Калинцеві второпати, тільки тоді літери віршових рядків наллються йому перед очима живою кров'ю…

Щоб хоч трохи відчути, наприклад, яким до дрожу пронизливим, трансфізичним любовним посланням горять у спустілій спальні помаранчеві штори, куплені, коли дружина сидить у в'язниці, треба водночас тримати в умі образ тої в'язничної камери — чорно-сірої, позбавленої будь-яких кольорових плям. А це людині, чий зір змалечку атакований супернасиченими барвами комп'ютерної реклами, вже не до снаги, не до снаги навіть уявити, якою монотонно-сірою була не то пенітенціарна, а й цілком «цивільна» радянська дійсність — і, відтак, яким потужним засобом екзистенційного бунту може бути колір: у Калинця він саме таким і є — всюди, не лише в «Записках до тюрми» чи «Додатках до біографії»… Або взяти, скажімо, цикл «Обеліски диму» — де «колони диму / донині / підтримують / склепіння інквізиції», де в димовій заслоні «блукають / душі нечестивих книг»: куди вони діваються, у що переходять? — питання, яке мучить не тільки Калинця, а всіх книжників світу, либонь, чи не від часу спалення Александрійської бібліотеки, та тільки ж Александрійська горіла давно й далеко, а от київська Публічка, нині ЦНБ, — тутечки, перед очима наших батьків, навесні 1964-го: загадкова триденна пожежа в центрі міста, якої ніхто чомусь не гасив, поки не вигоріли всі до щирця україністичні фонди — 600 тисяч томів, стародруки, архіви, в сучасних українських підручниках про це ні словечка, і тому поруч цього циклу годилося б розмістити бодай самвидавний матеріал про «справу Погружальського», — щойно тоді вірш розчахнеться углиб прямої перспективи, як джоттівські полотна, і вирветься на яв, неперерваною й суцільною, «димова заслона історії»:

Подібне й мені ще знане з родинних переказів (правда, мої дідове — з обох сторін — свої домашні бібліотеки не спалили, а закопали, в надії, що колись таки дасться витягти їх назад на світ Божий, — розуміється, цього ніколи не сталось, і ніхто з родини вже не пам'ятає, в якому саме місці струхлявіли під землею скрині, повні «нечестивих книг»). А от розгледіти на мапі XX століття прямий, лінійний зв'язок між спаленими в 1930-х домашніми бібліотеками та спаленими в 1960-х публічними — на те вже треба було суто поетичного прозріння. А ще — ясного, нещадно-чіткого усвідомлення себе спадкоємцем Великої Української Катастрофи: поетом на згарищі.

Можливо, я помиляюсь, але сильно підозрюю, що таким безілюзорним самоусвідомленням серед шістдесятників відзначалася, кажучи вже не Калинцевими, а Стусовими словами, іно «горстка», «дрібнесенька щопта», — більшість же, з біологічним оптимізмом молодости й короткозорістю інтеліґентів першого покоління, не обтяжених спогадами ні про які «крематорії на городі», ще зовсім щиро бадьорилася, маючи себе за таких собі нових Гамлетів, покликаних направити вивих колись збоченому часоплинові — виправити, цебто, «допущені партією помилки» й рушити далі в світле майбуття курсом «очищеного соціалізму»… Саме ту «щопту», здатну бачити крізь усі понавішувані «димові заслони», й було ретельно відділено «соціальними хірургами» від маси та ізольовано за колючим дротом: як пояснював свого часу на допиті моїм батькам підполковник КҐБ, — «чтоб не было базы роста» (!!!). Розрахунок був точний: поки потенційна «база роста» сиділа по карцерах і одиночках, пролетарські квартали наших, оспіваних згодом «Плачем Єремії», «русифікованих міст» вивергали на-гора нову партію «інтеліґенції першого покоління» — ту, котрій для «роста» було зоставлено вже єдино шкільний підручник і портвейн за руб десять. Щойно по двадцяти роках ця ґенерація спромоглася озирнути масштаб свого вимушеного культурного сирітства й заміряти порожні засіки — В. Неборак виявив, що в 1970-х у повному невіданні щодня прошкував до школи повз будинок Калинців, Ю. Андрухович — що дожив у Івано-Франківську сливе до тридцятки, ні разу не чувши імені Опанаса Заливахи… Звісно, такі відкриття не пізно робити і в дорослому, сформованому віці — тільки от  е м о ц і й н и м  складником твоєї культурної пам'яти в цьому віці вони вже не стануть: маю на увазі те кровне, підшкірно-досвідоме, за Т. Прохаськом мовлячи, «відчуття присутности» попередників, котре, серед іншого, спонукає тебе писати з думкою, як сподобатись не сучасникам, а, насамперед, Митусі й Антоничу… Без такої чуттєвої сув'язі культура розпадається, і кожне нове покоління починає зі свого «1917-го року». Дрімуче (і войовниче — в дусі «Червоної Просвіти» 1920-х) масове невігластво нинішніх двадцятилітніх («покоління Джинс — все й одразу!») — це також віддалений історичний наслідок того, що останніх свідомих носіїв «відчуття присутности» свого часу було на 10–15 років видалено із суспільства: що моє покоління зростало — без Калинця.