Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко (книги без сокращений TXT) 📗

Це ж треба! Було щось, все-таки, порочне, в цій системі: невже кілька книг, серед яких було пару самхіт, кілька брахман, пару нікому не потрібних упанішад та з десяток пуран [10], вартували того, аби пускати когось на біококтейль? Все це добро, куплене за дріб’язок на периферії імперії, перетворювалось на небезпечний ідеологічний матеріал в її серці. Що ж, треба робити висновки. Дітище інтелектуального контролю, яке їх Інститут розробляв для планет, подібних до Землі, обернулось проти них же самих.

У залі згасло світло, й урочиста програма вручення премій розпочалась із музичного антре. Сліпуче більмо прожектора виділило центр сцени, і посеред нього, поступово виходячи з-за лаштунків, починаючи із найнижчих октав, почала витягувати увертюру до опери «Лучаферул» прекрасна семиголова Юдиф, знана оперна діва. Зал завмер, дослухаючись до контрапункту мелодії, в той час як по периферії залу став прокочуватись незрозумілий шумок. Асура Махарадж побачив, як довгі постаті агентів таємної поліції зі старомодними ліхтариками в руках прочісують ряд за рядом, викликаючи шипіння невдоволеної публіки.

Асура Махарадж побачив, що прохід до сцени все ще вільний, і непомітно сповз під стільці. Зі словами «Пробачте», «Даруйте», «Перепрошую!» він поповз у бік оркестрової ложі.

— Що ви собі дозволяєте, молодий чоловіче! — обурилася якась пані похилого віку, коли Асура Махарадж проліз поміж її спідниці.

— Тільки не парасолькою, прошу пані, мені ще вступне слово треба говорити, — пробелькотів він, вислизаючи від піднятої парасолі.

Тим часом увертюра розгорталася, ведучи слухача від хтонічних безодень фаготів і контрабасів до вершин туманних гір, на яких у позі роденівського мислителя сидів міфічний Лучаферул, чекаючи на світанок.

— Він там, за ним! — почув він за спиною і побачив, як темряву залу стали різати промені ліхтарів. Постаті кинулися за ним уздовж рядів, та Асура Махарадж майже досяг цілі.

— Пробачте, перепрошую, даруйте, — проговорив він, вивалившись в оркестрову ложу і спричинивши там переполох серед альтів і скрипок. Диригент, не звертаючи жодної уваги на прибульця, продовжував керувати порядком речей у ложі, і скоро перелякані скрипки знову взяли потрібні мелодії.

Асура Махарадж перекотився боком до виходу з оркестрової ложі, піднявся, поправив тюрбан і, переконавшись, що погоня не відступає, шмигонув у двері.

Він вискочив у мармуровий коридор, що мав би привести його до лаштунків за сценою. І за черговим поворотом ледь не збив із ніг якусь пані.

— Меліссо! Пробач, будь ласка, дозволь, я допоможу тобі піднятися…

— О, Асуро… — Мелісса була вже геть п’яною, і здається, навіть допомоги Асура Махараджа було тут замало, аби вона знову могла стати на рівний хвіст. — О Махараджо… Чому ти більше не сумуєш за своєю прудкою гадючкою?

Асура подивився на її п’яне, в чомусь дитяче, а в чомусь уже старе обличчя. Якесь незрозуміле почуття на хвилю змусило його забаритися. Перевів погляд у кінець коридору. Там чувся тупіт погоні.

— Меліссо, пробач, я мушу бігти… Іншого разу…

— Асуро… Асуро! — прокричала вона йому вслід, все ще сидячи на підлозі.

Повз Меліссу пробігло троє приставів у чорних плащах і масках.

— Ви за цим покидьком? Ловіть його! Ловіть! — прокричала вона. — Він там!

Але Асура Махарадж уже гнав по сходах вниз, до закуліси.

— Де тебе носить? — накинувся на нього старший науковий керівник Пільц. Незважаючи на своє некласичне прізвище і далеко не найчистіший родовід, він зумів добитися визнання і збудувати неабияку кар’єру в світі науки.

— Прийміть мої поклони, пане професоре! — Асура Махарадж впав у ноги науковому керівникові.

— Потім будеш кланятись, — не дозволив йому розсипатись у поклонах професор Пільц. Керівник теж був трохи напідпитку і курив сигару. Він послабив на шиї метелика і розстебнув пару ґудзиків на сорочці. — Зараз твій вихід. Підготував слово?

— Авжеж! — Асура Махарадж шанобливо склав долоні перед обличчям.

Юдиф витягнула останні ноти увертюри кудись аж на засніжені піки вершини світу, і зал вибухнув оваціями. Крізь шпару між завісами Асура спостерігав, як кланяється перед незамовкаючими аплодисментами оперна діва. На протилежному кінці сцени, так само стоячи за завісою, як і Асура Махарадж, плескав у долоні помічник верховного судді Раху. Їх погляди перетнулись, і на сухорлявому обличчі помічника судді заграла усмішка. Він провів пальцем по горлу, показуючи Махараджу майбутню лінію розтину його (такого ще молодого) тіла.

— Що це тобі помічник судді показує? — не зрозумів науковий керівник.

— Це наша вічна історія війни і миру, пане професоре.

— О, ти вивчаєш земну літературу? Похвально.

— Так, пане професоре. Маю смак до їх культури.

— Ось він, тримайте його — почулося з коридора. До лаштунків підбігали агенти таємної поліції.

— Ну все, мені пора, — сказав Асура Махарадж, на ходу чіпляючи мікрофон до петлиці сурдута, і вибіг на сцену.

— Давай, з Богом, — кивнув професор Пільц і ковтнув ще шампанського. І, ледь не похлинувшись ігристим напоєм, перепитав сам себе:

— З Богом?!

Асура Махарадж вибіг на сцену якраз у той момент, коли клишоногі гноми вносили на неї трибуну.

— Дуже дякую, — сказав він їм, дістаючи з-за пазухи сувій із промовою. — Це, можливо, й зайве.

Гноми понуро подивилися на нього з-під кудлатих брів і несхвально зацокотіли язиками.

Таємна поліція вже було хотіла кинутись за ним на сцену, та помічник судді Раху жестом зупинив їх. Асура Махарадж зрозумів, що все складається якнайкраще.

Махарадж поправив чалму на голові і прокашлявся.

Гном зі срібною тацею виніс йому дзбан води і чистий келих.

— Дякую, Стью. Це ж був Стью?

— Лью, — гаркнув через плече гном, ідучи перевальцем зі сцени.

— Дякую, Лью. Я уже сьомий рік поспіль веду церемонію нагородження «Золотими драконами», і досі не можу відрізнити їх між собою! Пам’ятаю, в одного фрак традиційно зелений, а в іншого — традиційно червоний. Мабуть, не в мене одного проблеми з тим, аби розрізнити їх.

Асура Махарадж безпорадно розвів руками. По залу прокотився схвальний сміх. Асура Махарадж глянув ще раз на обличчя помічника судді, котре ставало все вужчим і вужчим від злості. Однак псів помічник судді не спускав. Асура Махарадж відчув, що його колісниця запряжена добре, і помчав далі.

— Ви знаєте, буквально вчора я читав один старовинний трактат — один із тих, за які вас можуть пустити на біококтейль для любителів здорового способу життя, — продовжив він. — Зрештою, за що ще нам дають можливість потриматися за «Золотого дракона», як не за порушення правил? Так от, я прочитав там, що, виявляється, ми не запам’ятовуємо імен істот, які нам байдужі. Я спробував пригадати імена деяких своїх співробітників, і зрозумів, що я порядна сволота. Тоді я підійшов до дзеркала, і побачив, що я справжній гад!

Зал вибухнув реготом.

— Імена, які прозвучать сьогодні, не залишать вас байдужими. Це імена світил, які будуть освітлювати нам шлях. Вельмишановні гади та гадюки, перепрошую, пані та панове, з вами я, Асура Махарадж, ваш незмінний провідник у світі наукових відкриттів і звершень. Ми раді вітати вас тут, в Опаловій обителі, в прекрасній Бгоґаваті, на сто дев’яносто дев’ятій церемонії вручення найпрестижнішої нагороди у сфері науки «Золотий дракон»!

Асура Махарадж підняв руку над головою, і зал вибухнув аплодисментами. Прожектори забігали по залу, висвітлюючи тисячі й тисячі облич, що зібралися в тріумфальній залі в передчутті свята. Під шум оплесків оркестр виконав короткий туш.

Коли оплески стихли, Асура Махарадж продовжив.

— Сьогоднішня ніч — найочікуваніша ніч року, ніч, коли підбиваються підсумки всіх передових досягнень нашої науки, коли великі науковці зустрічаються з великими мислителями, коли можливий діалог культур і цивілізацій. Урешті, ніч, коли можна просто впитися дармовим вином й об’їстись омарами!