На запах м’яса - Дашвар Люко (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
– Ну! А я про що? Христос народився. Славмо його. Свято ж…
– Кому свято, а кому біда! У мене кролі горілки нанюхалися й повиздихали!
– Всі? – Реп’ях і про Різдво забув.
– Шестеро безневинних кролячих душ. Задубли за ніч – каменюки, не кролі. М’ясо ще, може бути, врятую, а хутро пропало.
– У кролів хіба алергія на горілку? – зацікавився Петро. – Свині, приміром, не дохнуть.
– А все хата твоя! – роздратувався кум. – І нащо ми попхалися до мого кролятника її обмивати? Полкана, гадюку, так розхитало: півпляшки прямо біля кліток розлив. Я думав, минеться, а воно…
– Ти теє… – пройнявся Реп’ях. – Давай хоч обдерти їх допоможу.
– Свято ж… – Микола кинув недопалок у сніг, пішов до кролятника. – Гайда. Пом’янемо.
– Кого?
– Кролів.
– А раптом інші повиздихають?
– Чи ми дурні горілку на клітки лити?!
Хильнули по чарочці й таки взялися кролів обдирати.
– А я оце на Лупин хутір іду, – сказав Петро.
– А чого ж? Сходи, – чисто, як Петрова Тома, відказав кум. – Може, нова ґаздиня в тій хаті задубла вже… Як мої кролі…
Реп’яха такі страхи взяли – аж ніж до пальців прилип. Підхопився, і як Галаган не обурювався, – мовляв, що ж ти за паскуда, куме, тільки одного кроля пом’янули, а їх же шестеро перекинулося, – не здався.
– Як повертатимуся – заскочу, – пообіцяв. – Ми їх усіх… І мертвих, і живих.
Надвір вийшов – уже й смеркає. Перетнув потічок по льоду, березовий гайок, на хутір глянув, перехрестився: світиться віконце в старій материній хаті. От йо… Слава Христу, не змерзла.
Поплентався на світло, у голові – самі цифри. Як тій Гілці пояснити, щоби ж язик за зубами тримала, не патякала на кожному перехресті, скільки за хату віддала. Може, грошиків їй дати? Десять гривень. Чи, приміром, двадцятку. І знову йому – стріль, ще одна думка до мізків пробилася. «Так у неї ж поштарка Галя була, – згадав. – А та баба – чистий кат. Випитає й про діда-прадіда…»
– Твою дивізію… – До огорожі підійшов. Хвіртку смикнув.
– Стій! – від груш жінка до нього. – Ти куди?
Реп’ях очі примружив – ніби не нова ґаздиня. Старша. Сумна. І світло в хаті раптом – блим і нема. Геть темно.
– А ти хто така? – Петро й не помітив, як на шепіт перейшов.
Жінка приклала палець до вуст, мовляв, тихо…
– Що там? – прошепотів Петро.
– Ходімо, ходімо. – Жінка від хати, Реп’яха за собою.
На вуличці – сани з дровами. Жінка на дрова сіла.
– Як душу маєш, не підеш зараз дівчину турбувати, – мовила тоскно.
– Та в мене теє… діло до неї, – розгубився Реп’ях. – Хату їй продав, а тепер мордуюся. Аж стрес в організмі. Аби не змерзла.
– Не змерзне, – відказала жінка. Підвелася, вхопилася за мотузку, спробувала зрушити з місця важкі сани.
– Тут живеш? – спитав Реп’ях.
– Тут.
– Давай… Дотягну…
А тягти ж – двадцять кроків до хати навпроти. І двадцяти слів не встигнеш вимовити.
– Давно на хуторі?
– Недавно.
– І як воно?
– Та так…
– А раніше де жила?
– У Києві.
– Припав наш хутір киянам до душі.
– Дякую за допомогу.
Прийшли? Реп’ях затяг сани у двір. І не йдеться йому з того двору, ніби колоди до ніг поприростали.
– Дякую, – повторила жінка.
– Хоч води дай, як чарки не наллєш. Свято ж…
– Проходь, – тільки й мовила.
Реп’ях застиг на твердому стільці біля столу. «Чудна хата, – думав. – Трав навішала, як та ворожка. Шафа допотопна, свічка смикається, скатертина око виїдає…» Хазяйка клопотала біля печі. Налила в чашки заварки, окропу з великого металевого чайника. Цукор дістала, печиво хрустке.
– Петро я. Реп’ях, – ляпнув ні сіло ні впало. – У Капулетцях живу. Жінка моя в селі магазин тримає. А ти? – Косує на жінку. Певно, одних із Петром рочків. Худенька, ніби зморена. Очі стривожені.
– Уляна.
Знітився, як дурний. Простягнув руки до свічки, що вона у звичайній скляній банці посеред столу стовбичила. Крутить ту банку…
Уляна присіла навпроти. Очі на вогонь.
– Теж любиш світло на рівні очей? – прошепотіла сумно.
І все! Ніби клац – і вбила Реп’яха. І що то було?… У горлі пекучий окріп, на серці каменюка… Волочився до Капулетців крізь розпач. Та що ж то було?! Кролятник кумів оминув, до власної хати додибав, заначку в трусах перевірив – на місці, на кухні біля столу прибився, а в голові знай одне: «Та що ж то було?!»
– Вечерятимемо? – спитала дружина.
– Ти теє… хоч би свічку якусь дістала. Свято ж…
Тома обпекла чоловіка запальним поглядом.
– Може, нам хто свічку потримає? А? – Всадила Петрові на коліна свої сто кіло, грудьми притислася. – Чи ми й без свічки…
– Томо… Що ти таке кажеш? Онде сусіди ще не повлягалися. Колядувати надумають, а тобі вже й на дивані гоцати…
– Мені?! – не повірила Тома, що її зазвичай Петро довго вмовляв, перш ніж вона на тому дивані розлягалася. – Та бери вже, чорти з тобою!
Реп’ях і сам здивувався – що то він ліпить? Рознервувався, рукою махнув.
– Наливай! – буркнув. – Христос народився.
Чарку підняв, оминув дружину поглядом, увіп’явся очима у вікно: «Що ж то було?» Чому дивні слова змореної жінки з хутора з голови не йдуть, аж плакати хочеться?…
– Що там? – почув Томин голос.
– Сніг… – пробурмотів розгублено.
Сніг пішов лише після того, як люди дісталися теплих хат. Місяць жовтим ліхтарем: усі вдома? Онде Толя Горох у смішних труселях на ґанку знай палить і палить, у Реп’яхів вечеря холоне, Микола Галаган із жінкою на пару з дохлих кролів тушонку варять, стара Горпина пенсію посеред простирадл ховає, Полканова дружина Зоя чоловікові в постіль чарку несе, а Полкан на дивані козирем – нога в гіпсі, мордяка задумлива: оце ж без нього світ у тартарари! У Добриках поштарка Галя із сестриною сім’єю за щедрим столом Христа славить, Лариса Вікторівна з перукарем Гринею камасутру практикують. На Лупиному хуторі Уляна біля вікна заклякла, Санджив медитує, сивий пан Троянов товстелезну «Історію мистецтв» Гнєдича гортає, а в сірій теплій хаті Майка поклала файний італійський шпатель на підвіконня, застигла біля грубки. Усі на місцях.
Хмарки загасили жовтий ліхтар, посипали білим. І всупереч давній прикметі – то до потепління – різдвяна ніч налилася міцним морозом: і не поткнутися з хати. Холодно.
2
Була в Майки заповітна дрібничка – крихітне (у стиснутій долоні легко вміщалося), вирізане з невідомого білого каменю янголятко. Молилося навколішки – очі долу, рученята до грудей, на голові кучерики, за спиною крильця, а з-під одежинки – голі ступні з круглими п’ятами і пухкими пальчиками. У рідному Генічеську знайшла років десять тому. Бігла з моря босоніж по розпеченому піску, наступила на щось тверде, аж зойкнула. І не зупинилася б – камінець, не інакше, та вгледіла в піску крихітну круглу п’яточку…
Отак янголятко й оселилося в Майки. Стовбичило на письмовому столі, засинало в кишенях чи рюкзаку, губилося посеред подушок, знаходилося на підлозі і знову стовбичило на столі. До часу дівчинка ковзала по фігурці байдужим оком і лишень після того, як у чотирнадцять років із безнадійною нахабністю попхалася до приморського ресторану офіціанткою на курортний сезон влаштовуватися, ледь пробилася до кабінету господаря крізь матюки розмальованих конкуренток, хазяїн схвально кивнув – працюй! – вискочила щаслива, намацала в кишені різьблене кам’яне крильце і повірила: янголятко допомогло.
А воно наче чуло. Так уже старалося! І скоро Майка спершу клала до кишені крихітного кам’яного помічника, а тільки після того вії фарбувала. Та одного разу мама випрала Майчині джинси разом із янголятком, повісила штанці у ванній сушитися, а фігурку, що випала з кишені, – біла-білісінька, – поклала на кришку плетеного кошика для брудної білизни. Майка додому прилетіла, кинулася: де? На плетеній корзині – порожньо. Удвох із мамою весь дім перевернули догори дриґом: щезло сердешне. І хоч життя тої ж миті не дало тріщину, – котилося передбачувано вкрай, – Майка почувалася даішником, у якого відібрали смугасту паличку і вигнали на шлях автівки зупиняти. А як?
