На запах м’яса - Дашвар Люко (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
Майка не чула, як розчахнулися двері. Як разом із морозним повітрям кімната наповнилася важкими чоловічими кроками. І тільки коли хтось сіпнув її за плече – гей, ти жива? – розплющила очі і… не побачила нічого.
– Хто тут?! – темрява в очі, горілчаний перегар у ніздрі, жах у скроні. Вчепилася в подушку, спиною до ще теплої грубки прилипла, думки верещать: «Ідіотка, двері не зачинила!»
– Шпатель мій де?! – Запальничка клац!
Примружила очі – перед нею навпочіпки сидів тьмяний кульгавий геній Толя Горох, що він сьогодні вранці піч тут лагодив.
– У картоплі…
– Де?!
– На столі пательня… з картоплею. І шпатель там. Я ним… їла.
– Твою наліво… – Розігнувся, пішов по кімнатці. Спалахнула свіча. Чого це він… хазяйнує?
Наліво?… А хоч у пекло! Страх згорів. Боляче. Скрутилася на подушках, долоньки до живота – щелепи зціпила, спостерігала за хлопцем. Молодий… Молодший, ніж здалося вдень. Двадцять вісім?… Тридцять? Чуб – солома, лице темне, очі – болото, та не брудне, ясне. Наче хворі ті очі, прозорою вологою вкриті.
– Скільки тобі років?
Зиркнув на неї здивовано.
– З руками що?
– Пальці попекла… З тою грубкою клятою!
Пішов до грубки, матюкнувся, укотре розпалив її.
– Скільки тобі років? – уперто повторила Майка.
– Двадцять п’ять… – уже знайшов шпатель у пательні з недоїденою картоплею, присів біля столу, старанно відчищав металевий прямокутник від жиру.
– Старшим… здаєшся.
– Шпатель… з Італії! – Нахилився, тицьнув Майці під ніс інструмент, а їй горілчаний перегар у ніздрі.
– Ти… п’яний?
– А ти… дурна?
– Я… хочу тебе! – вигукнула раптом.
Він завмер. Ошелешено увіп’явся поглядом у сірі очі. Насупився. Пошкріб файним італійським шпателем неголену щоку. Майка знітилася, зарилася носом у подушку, кляла себе: «Ну, нащо?! Нащо?»
– Ти… теє… Плачеш чи що? – почула хлопців голос. – Та добре…
Шпатель впав-дзенькнув. Полум’я смикнулося-згасло – темінь. Майка підвелася на подушці, аби розгледіти хоч щось… Важка чоловіча рука лягла на плече, прибила до старих подушок, потяглася до футболки.
– Я… сама! – прохрипіла відчайдушно.
– Та добре…
За мить клятий біль унизу живота перемішався з раптовим збудженням – обхопила руками плечі п’яного хлопця, застогнала, бо попечені, обмотані носовичками пальці пульсували від кожного дотику, та рук не відняла – хай би стало невимовно боляче! Так боляче, щоби втратити свідомість. Та біль щез. Майка відкинула голову, затремтіла – гарячі чоловічі вуста лишали пекучі сліди на шиї, грудях, животі.
– Що ж ти… усе баришся! – видихнула рвучко, заплющила очі й так сильно захотіла померти, що тіло зникло, попливло за обрій, лишаючи тільки гарячкову радість у неосяжному просторі без географічних ознак і обмежень.
Дихати…
Жива!
Чиркнув сірник. Навіщо світло? Зрадлива свіча сходить сльозами. Що він робить? Натяг смішні труси з принтом жіночих губ на дупі. Поцілуй мене в дупу?…
Майка гола. Тремтить на подушках – хай би він зник! Хай би все зникло!
Він не чує її думок. Худорлявий, жилястий – рельєфні м’язи не від тренажерів, від щоденної виснажливої праці. Підкинув у грубку, поставив на кільця відро з водою, пішов до малої кімнатки – шарудить, шукає щось. Майка губиться. Ну, нащо?! Іди геть! Вона то… просто так ляпнула.
Він з’являється в теплій кімнатці з величезним іржавим тазом.
– Зараз відчищу, – пояснює безбарвно, суне надвір.
У Майки відвалюється щелепа. А вдягтися? Та не вголос! Ні! Майка не збирається вболівати за здоров’я п’янчуги. Хоче захворіти й померти – хай! Та ледь за хлопцем зачиняються двері, біжить до вікна, вдивляється в темні обриси – присів біля ґанку в ідіотських труселях, шкребе снігом таз. Бовдур пришелепкуватий! Замерзнеш!
– Зараз… зігрієшся… – Він повертається скоро, дивиться на Майку похмуро й винувато.
Таз посеред кімнатки. Майка ступає в саму його середину. Завмирає. Він набирає теплу воду в покоцану алюмінієву кружку, ллє на Майчині плечі, живіт, спину – змиває сліди безсоромної, хтивої близькості.
– Ти… не соромся. Ти… чиста. Аби ще рушник…
– У мене є. У рюкзаку…
Майка обмотується великим рушником гидкого хімічно-рожевого кольору. Ступає з таза на підлогу. Завмирає. Очі дурні… І дивитися відмовляються, і заплющуватися – ніяк.
– Як тебе звати? – питає хлопець.
– Майя… Гілка.
– Прізвисько?
– Прізвище.
– А я Горох.
– Прізвище?
– Клікуха. У паспорті Горохов. Анатолій.
– А…
– Піду?
«Угу», – киває поспіхом.
Горох хапає одяг, прямо в труселях суне до дверей.
– Ти… вдягнися! – видушує Майка.
– Та добре…
– А грубка! – раптом згадує Майка найголовніше.
– Тягу прикрив. До ранку можеш не заглядати. Уранці підкинеш… – Грюк дверима. І німо.
Майка прилипає до вікна – ніч ясна! У місячному світлі по білому лугу геть у бік Капулетців кульгає самотній голий хлопець – одежинка під пахвою.
– Хворий… – Майка мчить до дверей, зболілими пальцями зачиняє їх на засув, падає на подушки й помічає на підлозі файний італійський шпатель із яскраво-жовтою гумовою ручкою.
Реп’яхові Різдво муляло – спасу нема. Усі халепи докупи: жінка магазин зачинила, у хаті товчеться, до кума й не потикайся, донька з Чернігова зателефонувала: «Вибачте, предки, не приїду – усім технікумом мчимо в Карпати на лижі». І до роботи не візьмешся – свята. А в Реп’яха ж справ… Так і тягне до майстерні, де вже другий рік поспіль реставрує двадцять першу «Волгу» і врешті бачить кінець тим мордуванням. У майстерні і думається краще. А Реп’яхові є про що кумекати! Крутився на кухні, усе рахував подумки: «Півтори тисячі зелених за продану хату доведеться Томі віддати… Залишок заховаю… І куди ж їх запхати?!»
О, то справа складна. Тамара Реп’яхова – жіночка уважна. І муха без її дозволу по хаті не літає – побоюється. Петро вже й на старий «Зінгер» косував, і під телевізор «Самсунг» пробував, і люстру розхитував, і поміж банок у сараї намагався – не те! А ще ті нерви! Куди не руш, Тома услід.
– А шо то ти, Петре, тиняєшся, ніби душу загубив?!
– Е-е-е, жінко! – Та далі метикувати.
Засів у туалеті, на унітазі бакси на купки розділив, перелічив тричі – тільки б не прорахуватися, бо Тома враз аферу викриє! Заначку в труси запхав, легальну частину навпіл склав, у кишеню штанів засунув і вже намірився покинути прихисток, а тут тобі – стріль!
– Йо-ма-йо! – Аж унітаз під ним рипнув. А угода?! Там же чорним по білому – «Продав за три тисячі…» Як Тома про угоду спитає, що казати? Сховати! А дівка та… Гілка! Точно ляпне Томі, бо жінка – хрест на пузі! – обов’язково попхається на Лупин хутір і запитає: «Скільки за хату дала, сердешна?» Звикла у своєму магазині всіх хоч на копійку обдурювати, а саму – піди спробуй.
Загорював. Тричі воду з бачка спускав. І вчетверте натиснув. З переляку. Бо жінка під дверима стала та як гаркне:
– Чого застряг? Живіт муляє? Чи совість?
От зараза! Петро з туалету вискочив, куртку в руки та до дверей.
– Куди?! – Жінка брови звела, на порозі стала.
– Стрес чогось в організмі… Піду… на Лупин хутір, – не зумів збрехати.
І не спитала «якого біса?», «нащо?» чи «чому тепер?».
– Гроші давай!
– Так я теє… Саме збирався. – Віддав жінці півтори тисячі баксюків. – Дівчина та, що хату купила… Аби не змерзла. Треба перевірити.
Тома око примружила, на чоловіка скептично зиркнула:
– А чого ж?! Сходи… Перевір… Та на вечерю додому щоби тверезим повернувся. Чуєш?
Реп’ях сунув Капулетцями в бік Лупиного хутора, ярився – клята жінка! Прямо в душу штрикає. Добре, що услід не попленталася. А могла б… І що тоді?
Біля капулетцівського клубу кум. Курить, у сніг плює. Та злий.
– Христос народився! – Петро йому.
– Ще вчора вночі народився, коли ми зламаного Полкана тягли, – буркнув Галаган.
