Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗

Я припинила слухати це базікання вже за хвилину і, перейшовши в терплячий режим очікування, розрізняла його не більше, аніж шум на задньому плані.

Схоже на те, що Едвард намагається уникнути моїх запитань. Гаразд. Але рано чи пізно він опиниться зі мною наодинці. Це лише справа часу.

Здавалося, Едвард також це усвідомив. Він висадив Алісу біля під’їзної алеї Калленів, як звичайно, хоча за таких обставин я вже була готова, що він підвезе її до дверей і заведе всередину.

Вийшовши з машини, Аліса кинула на Едварда різкий погляд. Але його це, здавалося, не збентежило.

— Бувай, — сказав він. А потім ледь помітно кивнув.

Аліса зникла за деревами.

Він мовчки розвернувся і повів машину назад у Форкс. Я почекала, поки він сам усе розповість. Але він нічого не говорив, і я насторожилась. Що побачила Аліса сьогодні за обідом? Щось таке, про що Едвард не хотів мені розказувати, і я намагалася розгадати причину його таємничості.

Може, краще підготуватися, перш ніж запитувати? Що б там не було, я не хотіла занадто наполягати і змусити його думати, наче я не можу тримати свої емоції в руках.

Отож ми обоє мовчали, аж поки не доїхали до будинку Чарлі.

— Невелика порція домашнього завдання на вечір, — прокоментував він.

— М-м-м, — схвально прозвучало у відповідь.

— Гадаєш, мені можна зайти ще раз?

— Принаймні коли ти заїжджав по мене в школу, Чарлі істерики не влаштовував.

Але я була цілком певна, що Чарлі швидко розлютиться, коли повернеться додому і застане там Едварда. Треба, мабуть, приготувати щось дуже особливе на вечерю.

Зайшовши в будинок, я злетіла сходами нагору, а за мною — Едвард. Він розлігся на моєму ліжку і спрямував погляд у вікно, здавалося, забувши про мою присутність.

Я відклала сумку й увімкнула комп’ютер. Там було одне повідомлення від мами, в якому вона запрошувала мене відвідати її. Я ще не встигла на нього відповісти, а вона починає панікувати, коли я затягую з відповіддю. Я барабанила пучками по столу, очікуючи, коли мій немічний комп’ютер завантажиться; дріб, який вибивали мої пальці, був відривчастий і нетерплячий.

Потім їх накрила Едвардова рука, і вони заспокоїлися.

— Ми сьогодні трохи нетерплячі? — тихо промовив він.

Я підвела погляд, уже приготувавшись дати іронічну відсіч, але його обличчя було ближче, ніж я очікувала. Лише за декілька дюймів [6] від мене переливалося золото його очей, і холодок від його подиху блукав на моїх губах. Я відчувала його смак на язиці. З голови кудись вивітрилася придумана мною дотепна відповідь. Я навіть забула, як мене звати.

Але він не дав мені шансу оговтатись. Якби моя воля, то я б ніколи не припиняла цілувати Едварда. Жодне відчуття в моєму житті не можна було порівняти з дотиком його холодних вуст, твердих як мармур, але завжди таких ніжних, коли вони торкалися моїх. Але моя воля буває нечасто.

Тому мене трохи здивувало, коли він запустив пальці в моє волосся і наблизив моє обличчя до свого. Мої руки зімкнулися на його шиї, і мені захотілося стати сильною — сильною настільки, щоб не дозволити йому розірвати цей замок. Одна його рука ковзнула вниз по моїй спині, а друга притиснула мене до грудей. Навіть крізь светр я відчула холод його шкіри, який змусив мене затремтіти — затремтіти від насолоди, від щастя, але натомість його руки уже мене відпускали.

Я знала: у мене всього три секунди, перш ніж він зітхне і майстерно відсторониться, говорячи щось на кшталт того, що як на один вечір, ми вже достатньо ризикували моїм життям. Намагаючись витиснути найбільше з цих останніх секунд, я щосили притулилася до Едварда, намагаючись злитися з його тінню. Кінчиком язика я провела по контуру його нижньої губи — вона була така бездоганно рівна, наче відполірована, а її смак…

Від відвернув моє обличчя від свого, з неймовірною легкістю ламаючи замок моїх рук, — він, мабуть, і не здогадувався, що я тримаю його щосили.

Він кашлянув з низьким грудним звуком. Очі палали від збудження, яке він навчився тримати в залізних лещатах.

— О Белло! — зітхнув він.

— Я б сказала «мені шкода», але мені не шкода.

— А мені мало би бути шкода, що тобі не шкода, але мені не шкода. Піду, мабуть, присяду на ліжку.

Я розчаровано зітхнула.

— Якщо вважаєш, що це необхідно…

Він криво усміхнувся та відійшов. Я кілька разів потрусила головою, намагаючись її прояснити, а потім обернулася до комп’ютера. Той уже завантажився і шумів на повну. Навіть не шумів, а горлав.

— Передавай привіт Рене.

— Певна річ.

Я пробігла очима лист від Рене, час від часу похитуючи головою на деякі з тих божевільних речей, які вона робила. Як і першого разу, читаючи про них, я була вражена і налякана. Це було так схоже на мою маму — забути, що вона не переносить висоти, аж поки її не прив’яжуть до парашута й інструктора зі стрибків. Мене дещо розчарував Філ, її чоловік протягом майже двох років, через те, що їй це дозволяв. Я краще про неї піклувалася. І знала я її набагато краще.

Зрештою, треба їм дати можливість робити те, що вони хочуть, нагадала я собі. Дозволити їм жити власним життям…

Я майже завжди турбувалася про Рене, терпляче відмовляючи її від вигаданих нею шалених планів і щиросердно витримуючи ті витівки, від яких я не могла її вдержати.

Я завжди балувала свою маму, ставилася до неї зворушливо і навіть трохи поблажливо. Я виправляла за нею цілий віз помилок і тихенько сміялася сама до себе.

Легковажна Рене.

Я була зовсім не схожа на маму. Розважлива й обережна. Відповідальна, доросла. Ось так я думала про себе. І такою я себе знала. У скронях досі пульсувала кров від Едвардового поцілунку, але я не могла не думати про найбільшу життєву помилку моєї матері. Прагнучи романтики, недосвідчена, новоспечена шкільна випускниця, вона вийшла заміж за чоловіка, якого ледве знала, а за рік на світ з’явилася я. Вона завжди переконувала мене, що ні про що не жалкує і що я — найкращий подарунок, який зробила їй доля. Проте вона не переставала повчати мене, що розумні люди ставляться до шлюбу серйозно.

Серйозні люди вступають до коледжу і будують кар’єру, перш ніж у них зав’язуються серйозні стосунки. Вона знала, що я б ніколи не повелася, мов нерозважлива і недалека провінціалка, як вона…

Стиснувши зуби, я постаралася зосередитися, пишучи відповідь на її лист.

Потім я побачила одне з речень в кінці її повідомлення і згадала, чому не відповідала раніше.

Вона писала:

Я була певна, що це Чарлі їй натякнув. Зітхнувши, я швидко надрукувала відповідь, втиснувши її у два більш-менш нейтральні речення.

Скривившись подумки, я додала привіт від Едварда і натиснула «Відправити».

Я й не підозрювала, що Едвард тихо стояв у мене за спиною увесь час, поки я не вимкнула комп’ютер і не відсунулася від столу. Я вже ладна була йому дорікнути, що він читає потай із-за мого плеча, але збагнула, що він не звертав на мене жодної уваги. Він роздивлявся маленьку чорну коробочку, з якої вусібіч стирчали дроти. Що б то не було, навряд чи воно працювало. Я майже одразу впізнала стереосистему для автомобіля, яку Еммет, Розалія та Джаспер подарували мені на минулий день народження. Я вже й забула про ті подарунки, які ховалися під зростаючою купкою пилюки на підлозі в комірчині.

— Що це ти зробила? — запитав він переляканим голосом.

— Вона не хотіла вийматися з панелі.

— Тому треба було її закатувати?

— Ти ж знаєш, як я розуміюся на техніці. Катування було ненавмисним.

Він трагічно похитав головою.

— Ти її вбила.

Я знизала плечима:

— О так.

— Вони образяться, якщо це побачать, — мовив він. — Правильно, що ти була під домашнім арештом. Мені доведеться купити інше стерео, перш ніж вони помітять.