Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗

Ні, то була, вочевидь, моя особиста свобода, яка примушувала мене сяяти. Закінчення навчального року не давало мені такого задоволення, яке воно, здавалося, приносило іншим учням. Власне, на саму згадку про це в мене аж у голові паморочилось. Тому я намагалася про нього взагалі не думати.

Але уникнути такої всюдисущої теми, як випускний, було важко.

— Ви вже порозсилали запрошення? — запитала Анжела, коли ми з Едвардом присіли за столик. Її світло-каштанове волосся було сьогодні зібране у ріденький кінський хвостик, а не просто розпущене, як зазвичай, що надавало їй дикуватого вигляду.

Аліса та Бен також були там, вони сиділи обабіч Анжели. Бен уважно читав книжку коміксів крізь окуляри, які постійно сповзали з його тонкого носа. Аліса так критично роздивлялася мої незугарні джинси з футболкою, що мені аж стало незручно. Вона постійно докоряла мені за байдуже ставлення до моди. Якби я лишень дозволила, вона б залюбки одягала мене щодня — або навіть кілька разів на день, — наче величезну тривимірну паперову ляльку.

— Ні, — відповіла я Анжелі. — Мені це не потрібно, дійсно. Рене знає, коли в мене випускний. А більше нема кого запрошувати.

— А як щодо тебе, Алісо? Аліса усміхнулася.

— Уже все зроблено.

— Щастить тобі, — зітхнула Анжела. — У моєї матері тисяча двоюрідних братів і сестер, і вона хоче, щоб я кожному власноруч написала запрошення. Я зароблю собі тунельний синдром [5]. Але відкладати більше не можна. Мені аж моторошно.

— Я тобі допоможу, — запропонувала я. — Якщо ти не проти мого жахливого почерку.

Чарлі це сподобається. Краєчком ока я побачила, як Едвард посміхається. Йому, очевидячки, також припало до вподоби, що я виконую умови Чарлі, не залучаючи вовкулак.

Анжела з полегшенням промовила:

— Це так мило з твого боку. Я прийду, коли скажеш.

— Знаєш, я б краще прийшла до тебе, якщо не заперечуєш: мій будинок мені до смерті набрид. Минулого вечора Чарлі звільнив мене з-під арешту, — я широко всміхнулася, оголошуючи гарні новини.

— Справді? — запитала Анжела, і її завжди лагідні карі очі оживилися. — Здається, ти говорила, що термін довічний.

— Я здивована не менше за тебе. Була впевнена, що він мене відпустить не раніше, ніж я закінчу школу.

— Белло, це ж чудово! Ми мусимо це десь відсвяткувати.

— Ти навіть не уявляєш, як привабливо це звучить.

— Так, що ми можемо? — Аліса занурилася в роздуми, і тисяча варіантів осяяла її обличчя. Ідеї Аліси були для мене завжди занадто грандіозними. От і зараз в її очах ясно читалася схильність усе робити з розмахом.

— Послухай, Алісо, про щоб ти не думала, я сумніваюся, що я аж настільки вільна.

— Вільна значить вільна, чи не так? — наполягала вона.

— Боюся, для мене досі існують обмеження, як-от: континентальна частина Сполучених Штатів, наприклад.

Анжела з Беном засміялися, проте Аліса мала насправді розчарований вигляд.

— То що ми робитимемо сьогодні увечері? — наполягала вона.

— Нічого. Послухайте-но, почекаймо декілька днів, аби переконатися, що тато не жартує. Зрештою, робочий тиждень іще не закінчився.

— Тоді святкуватимемо на цих вихідних, — ентузіазм Аліси був невмирущий.

— Гаразд, — сказала я, намагаючись її заспокоїти. У мене і на гадці не було затівати щось незвичайне — з Чарлі краще їхати на малих обертах. Перш ніж про щось просити, треба надати йому можливість оцінити, що я вже доросла і мені можна довіряти.

Анжела з Алісою почали обговорювати можливі варіанти нашої вечірки. Бен приєднався до них, відклавши вбік комікси. Я не звертала на них уваги. Дивно, але моя свобода більше не приносила мені такого задоволення, як хвилину тому. Поки вони говорили про те, як розважитися в Порт-Анджелесі чи, може, в Гоквіємі, я почала відчувати роздратування. Причину мого неспокою довго шукати не довелося.

Відтоді як у лісі, що за моїм будинком, я попрощалася з Джейкобом Блеком, один і той самий образ наполегливо атакував мій розум, викликаючи неспокій. Він стукав у мої думки через однакові проміжки часу, немов той надокучливий будильник, виставлений дзвонити щопівгодини, переповнюючи мою голову образом Джейкобового обличчя, яке скривилося від болю. Це був мій останній спогад про Джейка.

Коли неприємне видіння з’явилося знову, я знала точно, чому моя свобода мене не задовольняла. Тому що вона була неповною. Так, я була вільна ходити, куди заманеться — окрім Ла-Пуша; вільна робити, що забажаю — окрім бачитися з Джейкобом. Я насупилася, дивлячись на стіл. Мені конче необхідно знайти певний компроміс.

— Алісо? Алісо!

Анжелин голос висмикнув мене з мого марення. Вона розмахувала руками перед обличчям Аліси, яка без жодних емоцій дивилася в одну точку. Я знала цей вираз обличчя — він автоматично здіймав у моєму тілі хвилю паніки. Порожній погляд її очей свідчив про те, що вона бачить щось зовсім інше, аніж оця земна сцена в їдальні, що нас оточувала; проте бачене нею також є по-своєму реальним, до останньої краплини. Те, що наближається, те, що скоро відбудеться. Я відчула, як кров відливає від обличчя.

Потім засміявся Едвард. Його сміх звучав дуже природно і невимушено. Анжела з Беном зиркнули на нього, але мій погляд досі був прикутий до Аліси. Несподівано вона підстрибнула, наче хтось шпигнув її під столом.

— Хіба вже час казати «на добраніч», Алісо? — подражнив її Едвард.

Аліса прийшла до тями.

— Вибачте, здається, у мене було видіння.

— Ліпше видіння, аніж іще дві години школи попереду, — сказав Бен.

Аліса поринула назад у розмову з іще більшим азартом, ніж до того, — навіть трохи із завеликим.

Лише раз я побачила, як вона зловила погляд Едварда — на одну мить, — а потім перевела його знову на Анжелу, перш ніж хтось помітить. Едвард сидів тихо, неуважливо граючись пасмом мого волосся.

З нетерпінням я чекала нагоди запитати Едварда, що угледіла Аліса у своєму видінні, але обідній час минув, і в нас не випало нагоди бодай хвилину побути наодинці.

Мені здалося це дивним, навіть підозрілим. По обіді Едвард наздогнав Бена, щоб поговорити про якесь завдання, яке, я точно знала, він давно зробив. А потім на перервах із нами завжди хтось був, хоча зазвичай ми ці декілька хвилин проводимо наодинці. Коли пролунав останній дзвінок, Едвард з усіх людей вибрав Майка Ньютона і завів із ним розмову, крокуючи поряд, поки Майк мчав до стоянки. Я дріботіла позаду Едварда, який тягнув мене за собою.

Збита з пантелику, я слухала, як Майк відповідає на незвично дружні Едвардові запитання. Здавалося, що у Майка проблеми з автомобілем.

— …Але я щойно замінив акумулятор, — говорив Майк. Його очі неспокійно металися між мною і Едвардом. Він був так само спантеличений, як і я.

— Може, проводка барахлить? — припустив Едвард.

— Можливо. Насправді я не розуміюся на автомобілях, — зазначив Майк. — Треба, щоб хтось глянув, але я не можу дозволити собі слюсаря з «Даулінгу».

Я вже була розтулила рота, щоб запропонувати свого знайомого слюсаря, але потім одразу стулила. Мій слюсар віднедавна був зайнятий — зайнятий тим, що бігав околицею у подобі велетенського вовка.

— Я дещо в цьому тямлю — міг би подивитися, якщо ти не проти, — запропонував Едвард. — Лише дозволь підкинути Алісу та Беллу додому.

Ми з Майком витріщилися на Едварда, роззявивши роти від здивування.

— Е-е, дякую, — пробурмотів Майк, коли прийшов до тями. — Але мені треба на роботу. Може, якось іншим разом?

— Як скажеш.

— Бувай, — Майк заліз у машину, недовірливо похитуючи головою.

Едвардове «вольво», в якому вже сиділа Аліса, стояло неподалік — за кількома машинами.

— Що то було? — запитала я, коли Едвард відчинив переді мною пасажирські дверцята.

— Просто хотів допомогти, — відповів Едвард.

Аж тут з Аліси, що сиділа на задньому сидінні, полився нестримний потік слів.

— Едварде, ти не настільки тямиш у машинах. Може, ти б попросив Розалію допомогти тобі сьогодні увечері, щоб не виглядати погано в очах Майка, якщо він таки вирішить звернутися до тебе? Звісно, було б кумедно побачити його обличчя, коли з’явиться Розалія. Але оскільки Розалія планує тут ходити в коледж, то це, мабуть, не найкраща ідея. Шкода. Хоча з Майковою машиною і ти впораєшся. А от для складних механізмів гарних італійських автомобілів тебе вже не вистачить. І, до речі про Італію та спортивні авто, які я там викрадала, ти досі винен мені жовтий «Порш». Не знаю, чи хочу я чекати до Різдва…