Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас (книги полностью .TXT) 📗

Після такої відповіді логічно було чекати, що він кине трубку, проте цього не сталося. І я відчув, що він уже в мене в руках.

— Очікую вас рівно за годину в кабаре «Сьєрра», сеньйоре Падуа.— Він запротестував, та я, незважаючи на це, нахабно провадив далі: — Вам не важко буде знайти мене. Я сидітиму за столиком, на якому не буде квітів.

Він усе ще протестував, коли я поклав трубку. Допивши пиво, я вийшов.

— У «Сьєрру»,— наказав Макейрі.

— Куди? — Обличчя його набрало ніби здивованого вигляду, але я вже втратив охоту стежити за ним.

— У кабаре «Сьєрра»,— повторив я.

— Добре,— сказав шофер,— але ж це те саме, що піти до Центрального парку опівдні. Втім, ви знаєте, що робите,— додав він, знизавши плечима.

— «Сьєрра» — чудове місце,— зауважив я, не маючи особливого бажання сперечатися, та Макейра мене вже не слухав.

Пославшись на те, що запах троянд викликає в мене , алергію, наказав прибрати з мого столу вазу з квітами. Від естради я перебував на достатній відстані й, сидячи у півтемряві, мав дуже зручну позицію: хотів споглядати на Алісію так, щоб вона мене не бачила. Я замовив один дайкірі, і в цей час заграв оркестр. У залі запанував веселий настрій, хоч сам я занепокоєно оглядався довкола себе. Ось музика скінчилася, і публіка, що танцювала, повернулась до своїх столиків. З'явилась Алісія. Вона проспівала пісеньку, яку я неодноразово чув з її вуст без зайвих свідків. Особливо гарно виходив у неї речитатив. Як то бувало й раніше, я відчув її ніжність і чутливість, немовби мені адресовані, хоч вона і не могла мене бачити. Після Алісії вийшов якийсь клоун, котрий потішав публіку каламбурами. Його змінили кілька мулаток, що виконали вихровий ритмічний танок.

Їхні тіла несамовито звивалися в такт ударам бонго [5].

О, що то були за мулатки! Коли за моїм столиком з'явився Падуа, публіка вже знов танцювала. Він і не намагався приховати своє здивування.

— Ви? То це ви? — пробурмотів.— Ви, либонь, відчайдушна людина!

Я всміхнувся, відчуваючи цілковите задоволення. Падуа справді-таки виявився товстопузим і мав десь під п'ятдесят. Втім, де в чому я помилився: всупереч моїм припущенням він виявився зовсім не похмурою людиною.

Майже весело Падуа звернувся до мене:

— Будь ласка, говоріть стисло. Я вигадав своїй дружині не дуже переконливий привід, щоб піти з дому.

Я пильно вивчав його бронзове обличчя. Він був із тих метисів, котрі розжилися на гроші; таких чимало порозводилося в нас... А втім, він нізащо не був схожий на метиса. Я почав без ніяких передмов:

— Продаю одного листа, сеньйоре Падуа. Листа, якого ви написали Сусанні.

Він закурив, злегка всміхаючись. А випустивши дим, вишкірив зуби, позирнув на мене. Пари, що танцювали, вже встигли повернутися на свої місця, а Падуа все ще дивився на мене. В його погляді годі було шукати якихось емоцій.

— Чи ти ба! То йдеться про це? Він і ламаного шеляга не вартий, сеньйоре Apec. Я ніколи не підписую своїх листів.

Він ані на йоту не змінив свого байдужого вигляду. Підсвідомо я відразу відчув себе вибитим із сідла. Як же, чекав, що мій гість — лякливий чоловічок, готовий на все, аби забрати в мене свого компрометуючого листа, а дідуган виявився холодно-кровнішим за будь-кого.

— Ви, безперечно, не здогадуєтеся, з якої причини я прийшов сюди; я зацікавлений придбати зовсім іншу річ.

Я з тих, хто вміє стримувати свої почуття, але в цю мить неспроможний був приховати свій подив. Падуа ж незворушно вів далі:

— Я згодний дати вам дві тисячі песо, якщо ви вручите мені цілою і неушкодженою картину «Балерина за лаштунками» Едгара Дега.

Так ось у чім заковика! Я йому пропоную лист, а він...

Тут я вилаявся крізь зуби: при вході до кабаре стояло аж четверо поліцаїв.

Важко дихаючи, я видивлявся на всі боки. До мого столу наближалося двоє агентів у цивільному. Кільце навколо мене почало стискуватись — ось-ось зімкнеться остаточно. В цю мить ввічливий голос вимовив над моїм вухом:

— Не треба вчиняти скандал, Аресе. Ми просимо вас іти за нами.

Я засопів ще дужче. Всі мої м'язи напружились до краю. Поривчасто схопився з місця. Того, що був праворуч од мене, стусонув ліктем у живіт, а того, що ліворуч, відштовхнув так, що він утратив рівновагу й, мальовничо хапаючи руками повітря, впав просто на сусідній столик. Заверещала якась жінка, за нею загаласували інші. Згодом зал перетворився на розбурханий бджолиний вулик.

Розкидаючи все, що траплялось на моєму шляху, я кинувся до естради, звідти — до артистичних убиралень. Мулатки саме роздягалися. Ох, які вони мали фігури! Та милуватися ними не було коли. Коли Алісія побачила мене, сум в очах її змінився виразом крайнього подиву.

— Шкодую, що не зможу дочекатися твого наступного номера, люба моя,— похапцем забурмотів я.— Де тут вихід?

Повторювати питання не було потреби — вона потягла мене коридором і розчахнула зовнішні двері. Я цьомкнув її в носик; Алісія завжди розуміла, коли мені не до жартів. І я ніколи не повторював їй що-небудь двічі. Я вийшов і прожогом кинувся на вулицю Крістіни — там стояв Макейра.

— Хтось, певно, впізнав мене,— захекано пояснив йому.— Вперед!

Макейра рушив тією ж вулицею, нарощуючи швидкість. Потім, спритно зманеврувавши, звернув на вулицю Карлоса Третього й нею доїхав до вулиці Інфанти. Там я вийшов з машини і наказав:

— Завтра о десятій ранку проїздіть набережною Малекон.

— Але ж Малекон дуже довга,— зауважив Макейра.

— Не має значення,— відказав я, — в якомусь місці набережної я підсяду до вас.

Я зачекав, доки автомобіль, віддаляючись вулицею Інфанти, зникне з очей, аж тоді покрокував до стоянки таксі.

— Стара Гавана,— мовив шоферу, що куняв. Проте до Алісії я не пішов, а перебув ніч в якомусь старенькому готелі.

О восьмій ранку я залишив готель. Пройшовшись вулицею Емпедрадо до газетного кіоска на розі Мон-серрате, купив «Ель Паїс». Заходився читати її в чистильника взуття, де за кілька метрів містилася поліцейська дільниця. Поліцай, що проходив поблизу, побіжно глянув на мене; я скривився, зображуючи щось подібне до вітання, він також скривився у відповідь і пройшов далі.

Смерть Сусанни все ще лишалася в газеті сенсацією номер один, щоправда, вже без мого портрета. Нічого нового, опріч розповіді про мою чудову втечу зі «Сьєрри», поліція не спроможна була запропонувати ненажерливій зграї газетних репортерів. Дочитавши до цього місця, я вже хотів кинути газету, бо хто краще за мене міг знати деталі втечі, але мене щось припинило. Досить було побіжного погляду, щоб упевнитись, що там було ще щось. Так, у повідомленні згадувалось ім'я Алісії. її запідозрили в тому, ніби вона умисне перешкодила звершенню правосуддя. Я процідив крізь зуби:

— Ну й дурепа!

Коли хлопчина покінчив з моїми туфлями, я зайшов до кафе поснідати. Після сніданку поміркував, чи не подзвонити Вертьєнтесу. Потім роздумав — дзвонити не став.

Глянув на годинник: була дев'ята ранку. Згадавши про Макейру, взяв таксі. Вийшов з нього на вулиці Беласкоаїн. Коли сів на лаву в парку Масео, замилувався морем — цим велично-спокійним громаддям води, що губилося ген за обрієм. Не кваплячись, проїхав Макейра, але я не зупинив його. Кількома кварталами нижче він змінив напрям. Ніяких підозрілих автомашин, що йшли б слідом за ним, не було; я перетнув набережну й сів на парапет. Звідси видовище було ще грандіозніше: у бухті височіло кілька кораблів, а далі — лише величний спокій водяної гладіні, що спонукав мене до роздумів. Та коли Макейра загальмував біля мене, мої роздуми ще не вилились у щось певне.

— Господи, і ніхто ще й досі не впізнав вас?

— Вперед, Макейро, вперед! — наказав я, сівши в машину.

Макейра виявився досить запопадливим учнем. Він їхав кілька кварталів однією вулицею, потім звертав на іншу. На Конкордії зупинив машину під високою стіною і, лукаво всміхаючись, повернувся до мене: