Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
«Вступіться за обиду цього часу, за землю Руську, за рани Ігореві».
І князь Ігор, і його володіння, які постраждали від половецького набігу, і кордони Русі потребували допомоги, захисту, консолідації князів. Очевидно також, що після 1185 року в князя Ігоря народжується шоста дитина – син Ростислав, бо, зазвичай, у давні часи на Україні замість дітей, котрі померли чи загинули, батьки народжували ще дітей.
Багато нерозвіяних досі сумнівів викликає і сама втеча – щаслива, легка і в принципі проста-простісінька втеча руського князя з половецької ставки Кончака, що, ясна річ, добре і препильно охоронялася.
За Руським літописом:
«Отож, коли він пробував у Половцях, там знайшовся муж, родом половчин, на ім’я Лавор. І той прийняв добрий намір, і сказав: «Я піду з тобою в Русь». Ігор же сперва не йняв йому віри, а держався високого помислу своєї молодості. Він-бо думав, узявши мужів, утікати в Русь, і говорив: «Я задля слави не побіг тоді од дружини і нині по безславній путі не піду». А з ним був тисяцького син і конюший його, і ті оба заставляли його, говорячи: «Піди, княже, в землю Руськую. Якщо захоче Бог, він вибавить тебе». Та не нагодилася йому пора така, якої ж він шукав.
Але, як ото ми раніш сказали, повернулися од Переяславля половці, і мовили Ігореві дорадники його: «Помисел високий і невгодний Господеві маєш ти в собі. Ти [не] стараєшся взяти мужа і втекти з ним. А про се чому не подумаєш, що приїдуть половці з війни? Ми ж ось чували, що вони мають убити князя, і нас, і всіх русів. То не буде слави тобі, ні життя!»
І князь Ігор, узявши в серце раду їх, убоявся приїзду їх, [половців], і шукав, [як] тікати. Та не можна було йому втекти ні вдень, ні вночі, тому що сторожі стерегли його, а пору таку він знайшов тільки при заході сонця. І послав Ігор до Лавра конюшого свого, кажучи йому, [Лаврові]: «Переїдь на ту сторону Тору з повідним конем», – бо нарадився він був із Лавром утікати в Русь.
У той самий час половці напилися були кумису, а він, [Ігор], був при вечері. Конюший, прийшовши, сказав князю своєму Ігореві, що жде його Лавор. Він тоді, вставши, зляканий і трепетний, поклонився образу Божому і хресту чесному, говорячи: «Господи серцевидце! Чи спасеш ти мене, Владико, недостойного?» І, взявши на себе хреста, ікону і піднявши стіну [вежі], він вийшов звідти. А сторожі його гуляли й веселилися, а про князя думали, що він спить.
Він же, прийшовши до ріки [Тору] і перебрівши її, сів на коня, і тоді рушили вони оба крізь вежі. А визволення се вчинив Господь у п’ятницю ввечері».
Татищев Василь Микитович, «Історія Росії з найдавніших часів» (кн… 1–5, 1768–1848, подається мовою оригіналу):
«Но Божиим милосердием сыскался один муж, родом половчин, именем Лавр, который, придя к Игорю, го-ворил, если он хочет в дом ехать, обещает его здравым проводить. Но Игорь, не смея ему поверить, сказал, что он охоты к тому не имеет и не хочет своим порукам неверным быть, говоря ему: «Я, не желая чести моей потерять, с бою имея возможность уйти, не бежал, и ныне бесчестным путем идти не хочу». С ним же был, конюший его и сын тысяцкого. Те, услышав о сем и рассмотрев довольно состояние человека того, что был муж твердый, но оскорблен от некоторых половцев, мать же его была русская из области Игоревой, те понуждали Игоря идти, но он, не приняв их совета, запретил более о том говорить. Тысяцкого сын, уведав от жены князя Туглия, с которою любовь имел, что половцы положили, если им в войне не удастся, Игоря убить, что он сказал конюшему. И тотчас оба, снова придя к Игорю, говорили ему: «Почто, князь, не соглашаешься с мужем сим, или ждешь, как половцы с войны возвратятся, которые, если им не удастся, положили тебя убить? Тогда чем твоя гордость и славолюбие поможет, что скорее погубишь жизнь со славою». Сим ужаснувшись, Игорь советовался с ними, как то учинять. Но тогда было ему учинить неудобно, однако ж велел им оного Лавра довольно уверить. После малого времени, рассудив Игорь за удобное и согласись с Лавром и своими, учинил пир, на котором приставников потчевал довольно медом и одаривал. И так как оные довольно пьяны были, на заходе солнца послал конюшего за Лавром. И когда оный пришел, сказал ему, чтоб он после захода солнца за Донцом приготовил коней. Лавр же, рад сему быв, тотчас взяв коней с седлами, ждал у реки. Конюший, придя, сказал Игорю, что кони готовы. Он же, встав с трепетом, боясь, чтоб его не поймали, и призвав других своих служителей, велел пред шатром своим играть и пить. И вышел вон, видя, что приставники все с его служителями играли и веселились, думая, что Игорь уже спит. Он же, не говоря им ничего, пошел к реке, оную перебрел. И сев на коней, поехали сквозь жилища половецкие сам пят. И в ту ночь миновав все их обиталища, поехали чрез степь и ехали 11 дней до русского города, оттуда пошел в свой Новгород и, не доехав (меньше половины дня пути) верст за 20, споткнулся конь под Игорем и ногу ему так повредил, что он не мог на коня сесть, принужден в селе святого Михаила остановиться ночевать. В тот час прибежал в Новгород крестьянин того села и сказал княгине, что Игорь приехал. И хотя долго тому не верили, но княгиня, не могши более терпеть, тотчас усевшись на коня, поехала к нему. Граждане, слыша то, все обрадовались и за княгинею поехали. Множество же, не имея близко коней, пеши пошли. Княгиня пришла, и так друг другу обрадовались, что обнявшись плакали, и говорить от радости и слез ничего не могли, и едва могли перестать слезы лить. Игорь, целовав всех вельмож своих, немедля поехал во град. Люди же с женами и детьми все вышли для встречи его и так многолюдно, что во граде разве кто из-за крайней немощи остался. И была в Новгороде и по всей Северской земле радость неописанная. Радовались же немало и во всей Русской земле, так как сей князь из-за своего постоянства и тихости любим у всех был».
За самою поемою виходить ще простіше: «Овлур свиснув за рікою…» І вже князь Ігор
Правда, тут можуть зауважити: це ж поетичний твір, а не звіт про втечу. Приймається і таке зауваження.
Звичайно, Ігор вільно їздив на лови, себто часто і в будь-який час залишав ставку Кончака. Міг і не повернутися з чергових ловів, а податися з Овлуром на Русь.
