Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
— Візьмімо українців, Пищимуха — ні тіла ні духа, ну, ти та я, а старому Карюкові сняться відгодовані кабанці. Такий же і його синок — незакінчений піп Андрюшка. Отак і в інших частинах. От і скажи, тільки по щирості, може така армія вивісити жовто-блакитний прапор на дзвіниці Івана Великого? У Кремлі?
— Дурниці верзеш! — роздратовано відказав Лец-Отаманів.
— От-от! А що ж тоді думали, коли починали війну?
— Думали й думають розумніші за тебе.
— Батько Петлюра, Винниченко? Вірю! — І він покрутив головою. — Де поділась доля-воля, бунчуки, гетьмани? Мазепа, Дорошенко, Самойлович молодий… Вистачить, кажеш, і Петлюри? Головонько моя бідна! Але зараз справа серйозніша. Так би мовити — державна нарада. Ходім. Пардон, пані! А ви знаєте що… — Рекало пристрасно подивився на Ніну Георгіївну, потім на себе у темне віддзеркалення вікна і, сумно зітхнувши, закінчив: —…на вас би гарно сиділа керсетка.
— Іди спати!
— Спати, зараз? Пшепрашем. Який щирий українець може зараз говорити про сон, коли доля неньки України упирається в таку серйозну справу? Правда, пане Світлиця?
— Так точно!
— От бачиш. Ходім! — І він потяг за собою Лец-Отаманова.
Сотник оглянувся на Ніну Георгіївну й проговорив уже лагідніше:
— А ви будьте як дома. Коли хочете, можете прилягти: до станції ще далеко.
2
У полковниковому купе, куди вони зайшли, було повно диму, гомону й старшин. На мокрій підлозі, під якою розхряпано вистукували колеса, валялись недогризки з ковбаси й лушпайки з померанців. Одяг на старшинах був такий же різноманітний, як і їхні розпарені й давно не голені обличчя.
Коли сотник ступив на поріг, голосніше за всіх кричав старий Карюк, з товстим носом і сивим їжачком на круглій голові. Він сидів поруч із полковником і сердито вимахував руками:
— Хіба це не гидота? Що не день, то й бійка, сварка, а то ще й гірше. Стріляйтеся собі надворі хоч до третього поту, а то у вагоні, де сторонні люди, пані молода.
— А що там за люди у вас у вагоні, пане Карюк? — запитав Лец-Отаманів. — Я давно вже хочу довідатись.
— Люди як люди, православні.
— Знаю це кодло, — сонливо проговорив із кутка молоденький старшина. — Поміщики з Полтави.
— А як поміщики, так і не люди? Раз попросилися, ну й хай собі їдуть.
— Ви б, може, і гетьмана Скоропадського підвезли?
— І Скоропадський також людина, як і ви, господа.
— Не господа, а панове, — перебив його похмуро Рекало.
— Я вже старий чоловік, господа, щоб…
— Панове, господин Карюк!
— Ну панове. Ви не чіпляйтеся до слів, як реп'ях до кожуха. Я такий же малорос…
— Не малорос, а українець.
— Ну українець, не один біс. Не бійтеся — кацапом не був і не думаю бути!
— Бий кацапів! — раптом крикнув і погрозливо завертів білками високий старшина з червоними очима під чорними бровами.
Полковник Забачта й другий старшина, що сидів навпроти з погонами капітана і Георгіївським хрестом на френчі, досі тільки презирливо посміхались, але після викрику хорунжого зі страшним прізвищем Сокира підвелися на ноги й запитали:
— Може, нам вийти?
— Про присутніх не говорять.
— Шкода, — сказав Лец-Отаманів, — а поговорити вже давно пора, а то нас у селі дядьки запитали: «Якої ви банди будете?» Ад'ютант образився, а відповісти нічого не зміг.
— І ти проковтнув мовчки, — огризнувся ад'ютант.
— Бо почув нарешті правду, — сказав Рекало, п'яно ухмиляючись.
— Коли тобі приємно називатися бандитом — не перечу.
— Я за істину. Тільки й чуємо — там повстали, там повстали. І хто ж? Наші селяни. А чому повстають? Кажуть, уже і станцію Комарівці захопили.
— І Комарівці? — зі страхом проговорив Карюк.
— Більшовики, а не селяни, — буркнув Лец-Отаманів.
— Чим би маля не тішилось… Нехай у Комарівці — більшовики, а в Браїлові, а в Смілі, у Мерчику, в Умані?..
— Але ж там уже заспокоїли.
— Авжеж, до нових віників пам'ятатимуть армію Директорії. Ми самі й робимо з них більшовиків. Мене тільки цікавить, кого ж тоді ми захищаємо від більшовиків.
— Дивуюсь, як тебе допускали викладати математику. Сміла та Умань — ще не вся Україна. Тридцять п'ять мільйонів…
— Чим би дитя не тішилось. Де вони, Лец? Хто був — і ті розбігаються. А вчора цілий полк перекинувся до червоних.
Лец-Отаманів наморщив лоба: це була правда — козаки цілими підрозділами утікали до Червоної армії або до партизанів, — і він нехотя відказав:
— Не тільки світу, що у вікні, ще знайдеться сила.
— Антанта, кажуть, обіцяє допомогти, — сказав старий Карюк. — Де ти чув, синку? Дав би бог!
Разом із батьком у дивізіоні служив і син. Він мав сизе від угрів обличчя і такий же товстий фамільний ніс.
— У «Трибуні» читав, — відказав молодий Карюк, запихаючись ковбасою.
— І Антанта допоможе, — сказав старий. — Це тобі Україна, а не яка-небудь Ісландія, де й трава не росте.
— Коли вже залишаться самі головорізи?
— У такій справі краще мати головорізів, аніж гнилих інтелігентів, таких, як ти.
— Дякую, Лец! Тоді давайте з'єднаємось із отаманом Григор'євим.
— Григор'єв не захоче, — обізвався із кутка молоденький старшина, — побоїться, що славне військо запорозьке розкладе його банду.
— У Григор'єва програма: сюди круть, туди верть — гуляй, смерть, — сказав молодий Карюк.
— О, знову за політику, — невдоволено буркнув старий Карюк.
— А наша програма для тебе ясна, Андрію? — спитав Лец-Отаманів. — Тільки що ми чули програму твого батька. Для нього «все люди человеки», а для полковника Україна — німецька вигадка.
— Вигадка! — Лец-Отаманів зарипів зубами. — Чому ж ви тоді їй служите?
— Я служу силі, яка воює з більшовиками, пане сотнику, — відказав полковник. — Ви задаремно, панове, витрачаєте час. Давайте краще пити. Всі ми однаково вопрошаемо: «Куда, куда вы удалились?..» Пошукаємо на дні, — і він опустив кухоль у цеберку.
— Ні, не однаково! Я — за самостійну Україну! — вигукнув молодий Карюк.
— В саму точку! — підхопив Рекало і затяг:
— Перестань густи! — роздратовано сказав Лец-Отаманів. — Чуєш, що каже Андрій: за козацькі вольності, за Україну для українців!
— Які виганяють панів з маєтків, а ми їх переховуємо в штабних вагонах.
— Бий панів! — викрикнув істерично молоденький старшина з блідим перекривленим обличчям, силкуючись виборсатись із кутка. — Бий їх! — і вставився червоними очима в старого Карюка.
— Замовкни, Пищимухо! А ти, Рекало, мабуть, не на ту ногу сьогодні встав.
— Істина, Лец, превише усіх благ.
— А що таке істина? Сам Христос не міг на це відповісти.
— Треба було йому в Рекала спитати, — пхекнув молодий Карюк.
— Правильно, Андрію. Істина — це те, на що ми намагаємось закривати очі, а теоретично — гармонія мого суб'єктивного відчуття з об'єктивною дійсністю. А об'єктивна дійсність, панове, говорить, що до ідеї самостійності народ байдужий. Зібралась нас купка…
— Щоб відродити націю. Слава хоробрим!
— А нація хоче не війни, а федерації з Совєтською Росією. Тоді нам ніякий біс не страшний. Нічого закривати очі: більшовицькі гасла для народу реальність, а наші — абстракція. А на цій підставі моє суб'єктивне відчуття говорить, що для селян ми чужорідне тіло, значить — банда. Перейшло з італійської мови і означає — зграя контрреволюціонерів.
— Почекай, не сьогодні-завтра нас визнає Антанта, тоді ми покажемо їм революцію.
— Визнає і до серця притисне, аж сік з нас потече. У це я вірю, Андрюшо! — І Рекало підніс над головою кухоль. — Гаразд! Вип'ємо за самостійну Україну.
— На колесах! — буркнув ад'ютант. — Кажуть, уже й Київ…
— Що, що Київ? Здали? Брешеш, чортів циган! Ти чуєш, що він каже, Лец?
Лец-Отаманів дивився в темне вікно. Тонкими пальцями він стискав скроні.
