Без козиря (збірка) - Панч Петро (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗

— У доброму господарстві все пригодиться. Адже правда, вибачте, як прикажете вас величати?

— Ніна, Ніна Георгіївна, — ледве чутно проговорила пані.

— Прекрасно. Все, пане сотнику? Прошу, Ніно Георгіївно!

Сотник Лец-Отаманів, що в запалі, крім полковника, більше нікого не бачив, лише зараз помітив жінку в короткій шубці з білою випушкою і такій же шапочці, з-під якої вибивалися русі локони, і здивовано звів брови: рожево-матове обличчя жінки було миле й привабливе. Під його поглядом пані винувато опустила довгі вії й тихо відказала:

— Я постою тут, дякую, я таки попробую зіскочити.

Лец-Отаманів глянув на полковника, як на відомого злодія, що готувався обшахраювати чергову жертву, але все-таки спитав:

— Ваша знайома? Пробачте…

— Так, ми вже познайомились. Ніна Георгіївна переплутала наш ешелон з пасажирським, хоче зіскочити.

— Скакати небезпечно. Прошу пані до мого купе.

— Ну що ж, надамо вибір самій Ніні Георгіївні, — не поступався Забачта, уже кокетливо підтягуючи кінчик вуса до примруженого ока.

Ніна Георгіївна розгублено глянула по черзі на обох старшин, і відповідь уже мала зірватись з її уст, як знову розчинилися двері і в них показались дві цеберки, повних прозорої рідини. Їх бережно ніс козак. За ним юрбою ішло кілька старшин.

Керував справою підстаркуватий сотник. Він мав тоненькі ніжки в широких бриджах і сіре обличчя гультяя.

— Несіть до полковника.

— Цур тобі, пек тобі! — замахав руками старшина, підперезаний поверх англійського френча синім селянським поясом. — І похмелитися не залишиться! Цацохо, неси до Лец-Отаманова.

— Правильно, правильно, — підтримало його ззаду ще декілька голосів. — Під високу руку Лец-Отаманова!

— Більше нікому не можна довірити. Скарб! — прицмокував Рекало. — Дві відрі оковитої!

Лец-Отаманів глянув на цеберки, потяг носом і скривився.

По вагону вже повз гострий припах сивухи. Він різко сказав:

— У мене не шинок, до біса з вашою оковитою! — і непомітно зирнув на Ніну Георгіївну.

Вона стояла, усе ще притиснувшись до стінки, мов заблукане маленьке дівча. У Лец-Отаманова нервово пересмикнулися плечі, і він заступив її від цеберок, над якими знялась уже сердита суперечка. У ній не брали участі тільки Цацоха, що апетитно втягав у себе повітря, та полковник Забачта, який все ще мружив до Ніни Георгіївни свої зеленкуваті очі. Нарешті надмірно жваві рухи й недомовлені, але зрозумілі доводи ад'ютанта Кованого перемогли, і всі разом із цеберками посунули до полковникового купе. Тепер сотник Лец-Отаманів без слів взяв Ніну Георгіївну під лікоть і ввів до свого купе. Полковник Забачта дійшов за ними до порога, глянув з-під насуплених уже брів на обох по черзі і, круто обернувшись, мовчки попростував до свого купе.

Коли вони залишились удвох, Ніна Георгіївна винувато проговорила:

— Полковник, здається, образився?

— Мене це мало турбує. Нехай буде вдячний, що дали притулок у нашій армії, а то, мабуть, уже десь би теліпався на ліхтарі.

— Хіба він не українець?

— Такий, як я китаєць. Його гасло: «Нет, не было и не будет украинского языка!» Хіба не чуєте вимови? У нас і такі є. А Кований, ад'ютант, бачили, — на тоненьких ніжках, — навіть циган. Ви дивуєтесь, певне, — які з них самостійники? Вони вміють добре воювати з більшовиками. А як кажуть, привикне собака за возом, то й за саньми побіжить. Ану їх до біса! Я вам щиро радий. У моєму холодному купе враз стало і тепліше, і затишніше. — І вже з вдаваною щирістю додав: — Я тепер горло перегризу полковникові, коли він надумає вас переманювати.

Ніна Георгіївна звільнила лікоть і сухо сказала:

— Я не хочу вам заважати, пане сотнику. Я краще побуду в коридорі.

Сотник заметушився:

— Пробачте, я вас образив? Даруйте, аж ніяк не хотів цього. Я ще не знаю, хто ви будете, але ж чую чудову українську вимову. Який же може бути сумнів, що ви щира українка? Так хто ж має більше прав на ваше товариство — я чи якийсь Забачта?

— А куди ви прямуєте? Здається, вже недалеко Збруч, — сказала Ніна Георгіївна.

Сотник затримав видих, щоб не видати гіркого зітхання.

— Галичина теж Україна, зуміємо домовитись і з ЗУНР [7], кревні ж. А Петрушевич справжній диктатор: хочеш мати свою Україну — бий поляків! І його розуміють, не те що наші чортові дядьки.

— А кажуть, в Дрогобичі і галичани, й поляки виступають разом.

— Ну, то, мабуть, робітники. На місці видніше буде. Вам холодно? Візьміть мій кожух. Будь ласточка!

Він накинув на її круглі плечі кожух і притримав його спереду. Ніна Георгіївна холодно глянула на нього через плече. Сотникове обличчя стало хижим, жадібним. Вона мовчки розвела його руки й відійшла. Сотник почервонів, виструнчився, потім зірвав шапку, тріпнув своїм чорнявим чубом і, відвернувшись до вікна, запалив цигарку.

Ніна Георгіївна, мерзлякувато поводячи плечима, сіла на канапу, відкинулась у куток і зморено примружила очі, не перестаючи стежити за нервовими дрижками на смуглявому обличчі сотника.

Бутафорський костюм і дорогі цигарки все-таки не могли приховати в ньому селянського парубка. Це було видно і з його вузлуватих, хоч і енергійних, рухів, і з намагання показатися людиною культурною. Виходили такі найбільше з куркулів, а то й з підкуркульників, які родичалися з куркулями. Такі ставали найбільш надійною їхньою опорою. Ніна Георгіївна відкрила очі й, ніби продовжуючи свої думки, проговорила:

— Де ж я встану? Господи, що ж це буде? Нас можуть іще перестріти більшовики.

— У нас усе напоготові — не страшно, а вам раніше як у Єлисаветі вставати не можна. Ви куди прямуєте?

— До Одеси, — відказала вона не зразу.

— До Одеси? — звів брови Лец-Отаманів. — Там же французи й Добровольча армія.

— Але ж я чула, що ви вже спілкуєтеся з добровольцями…

— Чутки, і тільки. Переговори дійсно ведуться, але ще невідомо, чим скінчаться. — Видно було, що йому не хотілося про це говорити.

— Все одно я мушу їхати, — сказала Ніна Георгіївна з упертістю наївного дівчати, — ось телеграма, дивіться, мама присмертна.

— Тепер у нас має бути одна турбота — про неньку Україну. І чоловік ваш їде до Одеси?

— Якщо ви думаєте про того, хто наздоганяв ешелон, то це випадковий знайомий із міністерства… Йому до Києва треба.

— А чого ж він сідав у наш ешелон, коли ми їдемо в протилежний бік? — І він уважніше подивився на чемодани випадкової попутниці.

Ніна Георгіївна помітила це і ображено відказала:

— Значить, нам треба було сидіти на Знам'янці, доки б нас бандити Григор'єва пустили під лід?

За стінкою в командирському купе весь час стояв гамір, але зараз знявся вже справжній крик і разом зі стуком коліс заглушив її останні слова. Слідом за цим до купе відсунулися двері й на порозі з'явився Рекало. За ним стояв високий старшина в поліцейському кітелі, розгладжуючи на обидва боки вуса. У Рекала рудий чуб був закуйовджений, обличчя, засіяне ластовинням, лисніло. Огризком олівця він дзьобнув по коробці з-під сірників і гукнув:

— Петю, ходи сюди!

Але, помітивши даму, розплився в солоденькій посмішці й дзенькнув острогами на чобітках з низенькими халявками.

— Пардон, вибачаюсь, дозвольте зайти? Панові Світлиці, гадаю, теж можна. Прошу пані його не лякатися: це те, на чому Торрічеллі зажив собі слави, а на миру він був просто за станового пристава.

Світлиця, певне, не зрозумів Рекалового дотепу, бо вклонився з самовдоволеною усмішкою. Рекало, переступивши поріг, рвучко приклав руку до серця і з вдаваною урочистістю почав:

— Петю, о ти, нащадок Публія Корнелія, якому історія начертала… вибачте, накреслила увінчати перемогою нашу Першу Пунічеську війну з лаптями, — прошу не змішувати з панічеською війною, — мусиш зараз же розв'язати наші суперечки. Ти знаєш, хто такі наші старшини. Як не приблуда, так Світлиця. Пардон, як не приблуда, так падлюка.

Світлиця перестав розгладжувати вуса й засопів, але Рекало не звертав уваги: