Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
Через кілька годин колона машин прибула в Біркенау. Ще здалеку Володя побачив закіптюжені цегляні димарі трьох гігантських крематоріїв, з яких валував густий, чорний, як сажа, дим, виривалися багряні язики пекельного полум’я. У повітрі витав страшний сморід горілого людського м’яса. Згадалось брехливе запевнення Менгеле: «Усі крематорії припинили роботу. Найближчим часом розпочнеться їх демонтаж...»
Півроку тому Володя бачив лише один крематорій — у центральному освенцімському таборі, за два кілометри від Біркенау. Отже, за якихось півроку їх уже стало чотири... А ще ж Володя не знав, що в Біркенау недавно почалося будівництво п’ятого крематорію, який за своєю потужністю мав перевершити всі існуючі, разом узяті. А поки що діяли чотири крематорії, вісім газових камер, сорок шість триступінчастих печей і кілька величезних смоляних ям. Усе це господарство функціонувало цілодобово, перемелюючи за одну добу сорок тисяч одиниць, тобто сорок тисяч чоловік. Добре налагоджена індустрія знищення працювала на повну потужність і навіть з перевантаженнями.
Черга для привезених з Явожно мала підійти через кілька годин, тому їх спершу повезли в табір. Колона машин проїхала через центральну браму, і явожницькі «гості» опинилися у найбільшому і найстарішому таборі смерті фашистського рейху. Мимо бортів повільно пропливала багаторядна стіна колючого дроту з повислими над нею сторожовими вежами, чіткі лінії величезних нестандартних бараків. З висоти кузова Володя бачив усе це і за давньою звичкою почав рахувати бараки. У кожному ряду, праворуч, він нарахував по двадцять бараків, ліворуч — по вісім. І так у кожному ряду. Вражала дивовижна чіткість розбивки території табору на однакові за розмірами сектори, прямі, як лінійка, ряди вгрузлих у землю бараків. Сам же табір мав форму правильного квадрата, тут не зміг би заблукати навіть сліпий — так просто і чітко все сплановано. Автоколона втяглася в табір і повільно пішла по круто насипаній і добре укатаній дорозі, обабіч якої пролягли глибокі канави, наповнені болотяною рідиною, яка не замерзла навіть на морозі і блищала матово, як нафта.
Біркенау побудований на болотах. На будівництві доріг, крім щебеню, шлаку і піску, використовували дроблені людські кістки. У 1942 році з Німеччини було привезено кісткодробильні машини. їх установили недалеко від крематоріїв — замаскували в лісочку. Людські кістки дробили і мололи, просіювали на решетах і ситах, дбаючи про «сортність продукції». Дробленими кістками утрамбовували дороги і апельмайданчики поміж блоками, « кістяне борошно у паперових мішках вивозилося в Німеччину для удобрювання полів, для відгодовування худоби. На замовлення Гіммлера кісткодробилки збудувала одна з баварських фірм — «Зауерверке». Таким чином, Біркенау стояв не тільки на болотах, а й на людських кістках. На в’язнівські бараки перетворили конюшні колишньої польської кавалерії, яка дислокувалася тут до 1939 року. У кожну таку конюшню поляки колись ставили сімдесят вісім коней, гітлерівці ж умудрялися набивати туди від двох до трьох тисяч в’язнів. Табір розбудовувався, у ньому вже одночасно перебувало сто п’ятдесят тисяч чоловік. Гіммлер поставив собі за мету перетворити Біркенау разом із сусіднім Освенцімом на гігантське місто рабів з такими умовами, щоб тривалість життя кожного бранця не перевищувала шість місяців...
Усі освенцімські в’язні добре знали, що таке Біркенау, тому прибульці з Явожно, почувши страхітливий сморід від крематоріїв, з відчаєм ждали страшного кінця. Тим часом автоколона, заїхавши у четвертий сектор, зупинилася біля барака за номером тринадцять. «Все ж таки тринадцять — число нещасливе,— з сумом подумав Володя. — Блок номер тринадцять у Явожно, з якого рили тунель... Команда «Гаст», де захворів і з якої попав у ревір, мала тринадцятий номер... Сума цифр мого освенцімського номера 131161, витатуйованого на лівій руці, складає цифру 13, та й перші дві цифри цього ж таки номера теж 13. А тепер привезли до барака за номером 13. Та й остання моя втеча з концтаборів нещасливо закінчилася тринадцятого червня...» Це була якась незбагненна містика. Володя ще не знав, що скоро йому випаде ще одна цифра 13, яка зруйнує усю цю страхітливу містику...
Машини розвантажили швидко. Мертвих поскидали в купу просто на снігу, а живих загнали до барака і зачинили двері на засуви. Машини з есесівцями зникли, а в бараці — ніякого начальства: ні капо, ні штубових, ні писарів, ні блокових — взагалі нікого. Порожньо. Одні лише нари. Долівка тут земляна, нерівна, страшенно брудна. Чотириярусні нари збиті з грубих, погано обтесаних, але вже добре обчовганих людськими тілами дощок,— видно, через цей барак пройшли уже не одна і не дві тисячі чоловік. Посеред барака, на всю його довжину, два ряди стовпів підпирали дощатий дах, накритий зверху толем.
Нари брудні, аж липкі. Змучені прибульці відразу ж залізли на перший ярус і очманіло дивились один па одного. Тваринний страх оволодів ними і немовби паралізував. Нічний цвинтар не буває таким німим, як ці зігнані докупи люди — напівживі, зацьковані, бліді й хирляві, як зів’ялі рослини.
І раптом... «Люфт!» — промовив хтось. Це коротке німецьке слово означало не просто «повітря», яким людина дихає, а процес перетворення на ніщо, тобто випаровування людини в повітря через трубу крематорія. Це слово в’язні чули не раз, здавалося, звикли до нього. Але зараз воно викликало у всіх нервовий дрож. Біркенау схопив їх у свої смертельні обійми — і порятунку вже нема...
Володя сидів на нарах і похнюплено дивився на таких же, як і сам, приречених. Очікування загибелі страшніше, ніж сама смерть. Язик присох до піднебіння, ноги, руки терпнуть. Здається, зараз лусне череп від болю, а серце вискочить з грудей. У скронях гупає тільки одне: смерть! Он чорно димлять крематорії, скоро й тебе туди... Тепер це неминуче, і тобі вже байдуже до всього: і до життя, яке закінчується, і до загибелі, яка наближається. У потьмареній свідомості нав’язливо зринає: «Нехай! Однаково!»
Так думали усі чи майже всі. Змирившись із долею, вони йшли на смерть тупо і байдуже. А дехто в душі навіть утішався, що такому жорстокому і безглуздому життю нарешті настає кінець. Дехто з євреїв, греків, французів, німців і поляків почали нишком молитися. А Володині співвітчизники проклинали усіх богів, фашистів, війну, полон, ненависний табір і свою нещасливу долю...
Раптом у бараці загудів, як у порожній бочці, густий бас польського «отченашника»:
Любі друзі, брати во Христі, віруючі й невіруючі! Усі ми агнці божі. Помолімося господу-богу, отцю нашому милосердному, всевишньому нашому найсвітлішому, нашому захиснику, нашому спасителю!..
Єврейський рабин, стрепенувшись, теж звернувся до своїх одновірців єврейською мовою. Просто неймовірним здавалося тут, у цій темній конюшні, відчайдушне і водночас комічне суперництво двох фанатичних шаманів. «Брат во Христі» виявився енергійнішим, своїм густим, сильним голосом він геть заглушив старенького рабина.
Невгамовна тарабарщина «отченашника» лилась, як з відра. Безглузді фрази вилітали з міцного горла обоймами і звучали урочисто, піднесено, весь він аж світився дикою радістю.
Любі брати во Христі! Найсвітліший і наймилосердніший наш всевишній обдарував нас своєю божою ласкою, своєю божою милістю. Він почув наші молитви, зглянувся на наше благання, не послав у огненнії печі, а відвернув страшну загибель і надав можливість замолити гріхи. Молімося ж отцю нашому милосердному, він жде від пас покаяння, він кличе нас у своє чисте небесне лоно, шле нам свої щедрі милості. Ось вона, сила всевишнього: у бараці немає жодного посланця злого духа, нам створені всі умови для моління, для очищення наших грішних душ. Молімося, брати мої, станьмо на коліна, віддамо душі наші отцю милосердному...
Він гепнувся на коліна, за ним опустилися ще кілька його «братів», гарячково бурмотіли молитви.
У бараці було темно, холодно й вогко, як у могилі. Важкими, гіркими краплинами спливав час — секунди, хвилини, години... Ніхто не спав.
