Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Вся краса в тому, — сказав Крук, — що, якщо вона таки відчує нас і спробує виставити блокуючу стіну, Баррі її розімкне.
— Якщо достатньо перелякається, вона може піти в поліцію.
Він зблиснув усмішкою.
— Ти думаєш? «Авжеж, дівчинко, — скажуть їй там, — ми не сумніваємося, що ці жахливі люди полюють на тебе. Тож розкажи нам, чи вони з глибокого космосу, чи просто такі собі звичайні, буденні зомбі? Таким чином ми знатимемо, кого саме нам шукати».
— Не жартуй, не стався до цього легко. Чисто влізти і так само вилізти — отак це мусить бути зроблено. Жодних сторонніх не вплутуй. Жодних невинних свідків. Убий батьків, якщо буде треба, убий будь-кого, хто намагатиметься втрутитись, але зроби це тихо.
Крук скинувся в кумеднім салюті:
— Слухаюсь, мій капітане.
— Забирайся звідси, ти, ідіот. Але спершу подаруй мені ще один поцілунок. Мабуть, вкупі з отим твоїм добре тренованим язиком.
Він подарував їй те, що вона просила. Роза обіймала його міцно, і то доволі довго.
15
Ден з Джоном більшу частину шляху назад до мотелю в Адері їхали мовчки. Лопата лежала в багажнику. Бейсбольна рукавиця на задньому сидінні, загорнута в рушник з «Холідей Інн». Нарешті Джон промовив:
— Тепер ми мусимо втаємничити в це Абриних батьків. Їй це страшенно не сподобається, а Люсі з Девідом не бажатимуть в таке повірити, але це мусить бути зроблено.
Ден подивився на нього, і то з найсерйознішим виразом обличчя:
— Ти що, чужі думки читаєш?
Джон цього не вмів, натомість уміла Абра, і її раптовий гучний голос у Деновій голові змусив його порадіти, що не він зараз за кермом. Бо інакше б вони майже напевне опинилися на кукурудзяній грядці якогось фермера.
(«НІІІІІ!»)
— Абро, — він заговорив вголос, щоби Джон міг чути принаймні його частину розмови. — Абро, послухай мене.
(«НІ, ДЕНЕ! ВОНИ ДУМАЮТЬ ЗІ МНОЮ ВСЕ ГАРАЗД! ВОНИ ДУМАЮТЬ Я ТЕПЕР УЖЕ МАЙЖЕ НОРМАЛЬНА»)
— Любонько, якщо тим людям знадобиться вбити твоїх маму і тата, щоби дістатися до тебе, ти гадаєш, вони вагатимуться? Я певен, що ні. Тим більше після того, що ми тут знайшли.
Не було контраргументів, якими б вона могла це заперечити, і Абра не намагалася… але зненацька голова Дена заповнилась її сумом і її страхом. Його очі знову зволожилися і сльози полилися йому по щоках.
Гадство.
Гадство, гадство, гадство.
16
Ранній ранок вівторка.
«Віннебаго» Духоголового Стіва наразі з Енді Зміїне Жало за кермом мчав на схід по І-80 у західній Небрасці з абсолютно легальною швидкістю шістдесят п’ять миль за годину. На обрії тільки почали вимальовуватися перші смужки світанку. В Енністоні зараз було на дві години пізніше. Дейв Стоун стояв у халаті, робив каву, коли задзвонив телефон. Це була Люсі, телефонувала з кондомініума Кончетти на Марлборо-стрит. Голос в неї був, як у жінки, котра вже майже до кінця вичерпала всі свої ресурси.
— Якщо нічого не зміниться на гірше — хоча мені здається, зміни тепер відбуваються тільки в такому напрямку, — Момо мусять виписати зі шпиталю зразу на початку наступного тижня. Учора ввечері я мала розмову щодо її стану з двома лікарями.
— Чому ти не подзвонила мені, серце моє?
— Надто втомилася. І занадто в розпачі була. Гадала, що покращає після нічного сну, але майже не спала. Милий, ця квартира така переповнена нею. Не просто її роботами, а її енергетикою…
Голос дружини стенувся. Девід чекав. Вони були разом уже понад п’ятнадцять років, і він знав — коли Люсі збентежена, чекання іноді краще за балачку.
— Я не знаю, що нам робити з усім цим. Лише погляну на книги — і я вже втомлена. Їх тут тисячі стоять у шафах, а ще складені в стоси в її кабінеті, а домоврядник каже, що ще тисячі їх на складі.
— Нам не обов’язково вирішувати це зараз.
— Він каже, що там також є скриня, позначена Алессандра. Розумієш, це було справжнє ім’я моєї матері, хоча, гадаю, вона сама себе завжди називала Сандрою або Сенді. Я уявлення не мала, що Момо має якісь її речі.
— Для того, хто дозволяв собі розповідати все, як є, у власній поезії, Момо, коли хотіла, вміла бути доволі потайною леді.
Люсі, здавалося, його не чує, вона продовжувала тим самим монотонним, трохи плаксивим, смертельно втомленим тоном.
— Все підготовлено, мені тільки треба буде перепризначити час для приватної санітарної машини, якщо вони вирішать виписати її в неділю. Вони сказали, що можуть. Слава Богу, в неї добра страховка. Вона ще з тих часів, коли Момо викладала в «Тафтсі»[319], знаєш. Поезією вона не заробила й цента. Хто в цій йобаній країні тепер заплатить бодай цент за те, щоб почитати вірші?
— Люсі…
— Їй дісталося гарне місце у «Рівінгтон Хаусі» — маленький апартамент. Я зробила по ньому інтернет-тур, роздивилася. Навряд чи вона користуватиметься ним довго. Я потоваришувала зі старшою медсестрою на її поверсі тут, і вона каже, що Момо вже наприкінці її…
— Чіє, я кохаю тебе, серденько. — Це давнє прізвисько, дане їй Кончеттою, нарешті зупинило Лючію. — Усім своїм вочевидь неіталійським серцем і душею.
— Я знаю, і слава Богу, що це так. Це було так важко, але вже майже скінчилося. Я буду дома щонайпізніше у понеділок.
— Ми не можемо дочекатися, коли тебе побачимо.
— Як там ти? Як Абра?
— В обох нас усе гаразд.
Девід віритиме у щойно ним сказане ще приблизно секунд шістдесят.
Він почув, як Люсі позіхнула.
— Я, мабуть, ляжу ще на пару годин. Здається, тепер я зможу заснути.
— Так і зроби. Мені треба вирядити Абру до школи.
Вони попрощалися, а коли Дейв відвернувся від настінного кухонного телефону, він побачив, що Абра вже встала. Вона все ще була в піжамі. Волосся в неї стирчало навсібіч, очі вона мала червоні, а обличчя бліде. У руках вона стискала Гоппі, свого старого доброго кролика.
— Абба-Доцю? Серденько? Ти захворіла?
«Так. Ні. Я не знаю. Але ти захворієш, коли почуєш те, що я тобі збираюся зараз розказати».
— Мені треба поговорити з тобою, тату. І я не хочу йти сьогодні до школи. І завтра також. Можливо, ще якийсь час. — Вона завагалася. — У мене біда.
Перше, що ця фраза призвела йому на ум, було таким жахливим, що він відразу ж це відкинув, але не раніш, аніж це встигла вловити Абра.
Вона невтішливо усміхнулась.
— Та ні, я не вагітна.
Він застиг на півдорозі до неї, посеред кухні, з роззявленим ротом.
— Ти… ти оце щойно…
— Так, — сказала вона. — Я просто прочитала твою думку. Хоча будь-хто здогадався б, про що саме ти подумав тієї миті, тату, все було написано на твоєму обличчі. І це називається сяйвом, а не читанням думок. Я так само можу робити більшість з того, що так лякало вас, коли я була маленька. Не все, але більшість.
Він заговорив дуже повільно.
— Я знаю, що в тебе все ще бувають передчуття. І мама теж, ми обоє знаємо.
— Це значно більше за передчуття. У мене є друг. Його ім’я Ден. Він разом з доктором Джоном були в Айові…
— Джоном Далтоном?
— Так…
— Хто цей Ден? Це якийсь хлопець, пацієнт доктора Джона?
— Ні, він дорослий. — Вона взяла батька за руку і підвела до кухонного столу. Там вони обоє сіли; Абра, так само тримаючи Гоппі. — Але, коли він був дитиною, він був таким, як я.
— Абс, я нічого з цього не розумію.
— Тату, є певні погані люди. — Вона розуміла, що не може сказати йому, що вони дещо більше, аніж просто люди, значно гірше, ніж люди, поки сюди не приїдуть Ден з Джоном, щоб допомогти їй пояснювати. — Вони можуть захотіти зробити мені зле.
— Чому хтось міг би захотіти зробити тобі щось зле? Ти верзеш дурниці. А щодо всіх тих речей, які ти колись робила, якби ти й тепер їх робила, ми б зна…
