Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Ти переїдеш до мене, і тобі стане легше. Для початку як годувальниця моєї доньки, а потім одружимось.
— Мовчіть про таке… — Вона злякано торкнулася руки Адама. — Ще надто мало часу минуло.
Соромилася свого страху, проте нічого не могла вдіяти. Коли поміж двох стоїть чиясь смерть, зовсім не відомо, чим це обернеться для стосунків. Іноді смерть роз’єднує сильніше, аніж чужа зла воля або серйозні перешкоди.
Адам уважно придивився до Анни.
— Бачу, ця розмова ще не на часі… Нічого. Я зачекаю, але тобі все одно доведеться виїхати звідси. Я зауважив, що наші з тобою стосунки вже ні для кого тут не таємниця.
Анна заперечно хитнула головою.
— І нехай не таємниця. Люди мусять про щось говорити. Мені тепер байдуже до пліток.
Адам придивився до неї ще уважніше.
— Як хочеш. Переїдеш до мене тоді, коли сама захочеш.
Не відводячи від Адама погляду, Анна кивнула. Не пригадувала, щоб він колись був таким поступливим до її бажань. Зрештою, він усе одно знає, що рано чи пізно вона переїде до нього, а ким вважатиметься, не надто й важливо. Коханкою? Утриманкою? Законною дружиною? Годувальницею його доньки? По-справжньому починала боятися лише того, що смерть Анелі роз’єднає їх сильніше, аніж її існування в минулому.
Невесело усміхнувшись, Адам знов уважно глянув на Анну.
— Шкодуєш, що пов’язала своє життя з моїм?
Відчуваючи, як кров відливає від щік, Анна глянула йому в очі й знітилася. Аж ніяк не хотіла, щоб Адам саме так розцінив її відмову. Невже він не розуміє, як сильно вона його любить? Як цінить. Як хоче бути поряд і підтримати.
Від безпорадності, невміння пояснити свій стан, від жалю до себе та до Адама Анна раптом відчула, що втрачає залишки самовладання, і заплакала. Сама ненавиділа себе за ці сльози, проте стримати їх не могла.
— Анно, чого ж ти плачеш? — Адам обійняв її за плечі. — Усе вже позаду. Дивись, яка ти в мене розумниця. Ніхто й не вірив, що дитина виживе… Ну, ну, досить плакати. Усе минеться.
Знав, що так легко не минеться, розумів, що заподіяв Анні кривду, проте волів, щоб вона не відчувала це так гостро, як він. Узяв її з дому ще дитиною, кинув у таке життя, до якого вона цілком не надавалась, і не зумів захистити. А зараз ще й свої проблеми на неї навантажує.
Він обережно, ніби пестячи, гладив її волосся, худенькі плечі, аж занадто тоненький стан. Вона схудла, змарніла, знову стала хворобливо вразливою. Відчував не лише ніжність та бажання захистити Анну, але й жаль до себе за те, що дозволив їй дійти до такого стану. Після того, як поховав уже другу дружину, не був певен, що його життя складається саме так, як повинно. Щось він робить у житті не так і не те, але тепер усе буде інакше. Права на ще одну помилку в нього нема.
Адам дозволив Анні виплакатись у нього на грудях. Здається, зараз для неї це важливіше, аніж слова співчуття та розради. Зрештою, що міг їй сказати? Що любить? Що опікуватиметься нею та дітьми? Вона й без нього це знала. Ніколи не любив зайвих слів, волів конкретні справи.
Коли Адам пішов, Анна ніяк не могла повернутися до звичного ритму життя. Після спалаху емоцій та сліз відчувала таку спустошеність і втому, що не могла нічого робити. Просто сиділа, прихилившись плечима до стіни, і тупо дивилася перед собою.
Знов прокинулась Яніна. Спершу невдоволено покрутила голівкою, тоді, не дочекавшись жодної реакції, тихенько, а згодом і голосно, заплакала.
Анна повільно перевела погляд на колиску. Здається, знов треба дитину годувати. Підвелася, підійшла до колиски, глянула на малу.
— Нічого, маленька, все у нас буде добре… Я не дозволю, щоб нам було зле. Ми собі на таке не заслужили. Ані ти, ані я, ані твій тато.
Перевдягаючи, пестячи та пригортаючи дитину до себе, Анна поступово поверталася до життя. Сльози, втома, безнадія — все кудись зникло, відійшло на інший план.
— І все ж таки добре, що ти в мене тепер є. Сонечко моє рідненьке. Донечка моя кохана.
Анна не втрималась і поцілувала дві крихітні рожеві п’яточки. Уже давно перестала докоряти собі за те, що сприймає цю дитину як власну. Їм усім просто треба вижити разом та навчитися жити трохи інакше, аніж раніше, а добре це чи погано — час покаже.
Частина сьома
Каденцiя
Розділ 1
Після того, як Адам знов почав приходити до Анни, узвичаєний ритм її життя майже не порушився. Усе у ньому, як і раніше, крутилося довкола дітей та їхніх потреб. Єдина відмінність — тепер вона знов уважніше ставилася до своєї зовнішності. Навіть вдома не дозволяла собі ходити розтріпаною або недбало вдягненою, хіба уникала надто яскравих барв, дорогих прикрас та вигадливих візерунків. Сама не зауважила, як поступово повідкладала в найдальші закутки шафи все, що видавалося легковажним, занадто кокетливим чи звабливим. Зробила це радше неусвідомлено, аніж справді намагалася дотримуватися трауру. За її теперішнього настрою все яскраве різало око, викликало неприйняття або видавалося недоречним. Хотілося спокою, рівного плину часу, відсутності будь-яких, навіть приємних, подій, затишку і хоча б трохи впевненості в тому, що в житті настав більш-менш стабільний період.
Не надто зважала й на те, що діялося за стінами помешкання. Знала, звичайно, що у вересні в мадярів владу захопили повстанці на чолі з Кошуцом, що у Відні теж підняли повстання та захопили місто, проте не мала часу прислуховуватися до розмов про це. Непокоїтися почала лише при кінці жовтня — тоді, коли події у Львові ігнорувати було неможливо. Майже щодня відбувалися сутички з поліцією, у звичному вуличному гаморі з’явилося щось нове, загрозливе та неспокійне, таке, що примушувало з тривогою прислухатися до обурених вигуків на вулиці, до підозрілого шуму і безладу, який дедалі виразніше нагадував весняні події в місті. Знов лунали рішучі заклики і крамольні розмови, національна гвардія була незадоволена урядовими військами та політикою уряду, прості люди поділилися на табори і не хотіли коритись узвичаєному порядку, гвардійці майже відкрито протистояли військам і не дарували жодних образ.
Сьогодні Анна навіть почула на вулиці якісь крики та погрози, щось тягали, носили, ставили — очевидно, будували барикади. Чувся брязкіт зброї, десь далеко пролунав постріл і залишив по собі тривогу. Передчуваючи, що все це закінчиться величезними проблемами, Анна цілий день непокоїлась. І треба ж було замешкати так близько від Головної площі та урядових будинків. Зараз вона з дітьми опинилася в самісінькому епіцентрі бурхливих подій, і якщо все це завершиться збройним повстанням та стріляниною, їхньому життю загрожуватиме небезпека. Ще й Адам, ніби навмисно, саме сьогодні десь подівся. Обіцяв прийти ще вранці, а досі немає. Може, зібратись і самій з’їхати звідси? Якби не боялася за таких заворушень виходити з дітьми на вулицю, то обов’язково пішла б до Терези. Та мешкає трохи далі від центру, і у неї значно спокійніше, аніж тут. З тривогою прислухалася до шуму на вулиці й починала боятися, що найгірші припущення справдяться.
Ще й діти не лише прокинулися раніше, аніж звичайно, але й погано поїли, тепер вередували і загалом поводилися так нестерпно, що в Анни починали здавати нерви. Через прочинену на кухні кватирку долинали окремі вигуки з вулиці, під вікном бруківкою волочили щось важке і вкладали на новозбудовану впоперек вулиці барикаду, а нещодавно пролунав іще один постріл десь із боку Бернардинів. Що це таке? Такі ж заворушення, як у березні, чи починається збройне повстання? Якщо повстання, то не лише стрілятимуть, але й громитимуть усе, що під руку потрапить.
Дедалі дужче непокоїлась і навіть у вікно боялася визирати. Щільно причинила кватирку і затягнула штори. До сусідів по допомогу теж не підеш. Після нічного скандалу до неї тут ставляться вкрай прохолодно. Навіть не вітаються. Швидше б уже прийшов Адам. Незрозуміло, чому він затримується. Хоч би з ним нічого поганого не сталося.
