Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
Онися все піднімала голос, а з останнім словом не видержала й заридала голосно на увесь зал, так, що луна пішла попід високою стелею. Архієрей стояв і тільки дивився на Онисію Степанівну.
Онися переплакала, перевела дух, і її очі знов суворо блиснули.
– Якби не ви, мій панотець був би й досі живий. Я на вас буду плакати з сиротами ввесь свій вік. Ви послухали Балабухи; а про-топоп давно злий на нас через свою погану жінку. Вони нас знеславили, обговорили. Хіба я винна, що протопопша одбивала од мене наймичку Марусю?
– Про яку Марусю ти ото верзеш? Що ти верзеш? Ти п'яна,– сказав архієрей, пригадавши тепер Вільшаницю й старого отця Харитона.
– Ні, я не п'яна,– я твереза; я чесна хазяйка, а не п'яниця; я не тікала з гусарами, як наша протопопша; мене не крали гусари. То протопопша сиділа в гусарина на однім коліні, а на другому жидівка Хайка. Все лихо скоїлось через протопопшу. А ви пойняли їм віри та й здійняли рясу з мого безщасного покійника.
– Вийди геть! – крикнув архієрей.
– Ба не вийду. Я приїхала позиватись, а не прохати. Де я, безпритульна, тепер дінусь? Куди я голову прихилю? Де я діну сиріт?
Онися розлютувалась і вже кричала на увесь зал.
– Я буду жалітися митрополитові. На вас буде суд божий на тім світі! Теперечка мені хіба тільки втопитись з сиротами! Ой я безталанна! Проклятий той час, коли я на світ народилась...
Онисія Степанівна знов заридала на увесь зал. Архієрей бачив, що од неї трудно одчепитись, пішов у другу кімнату й двері причинив. Онися ще довго голосила й промовляла, а далі махнула рукою, вийшла з покоїв і пішла до митрополита.
Онисію Степанівну впустили до митрополита. Митрополит був дуже старий, дуже добрий, тихий на вдачу чоловік і великий аскет. Він сидів в кріслі коло стола в чорній скуфії. Онися увійшла з паляницею в руках, взяла благословення, подала, по стародавньому звичаю, паляницю й прошення. В неї з очей і досі текли сльози.
– Спасибі за святий хліб, дар божий! Чого ти плачеш? – спитав ласкавим голосом митрополит.– Чи тебе хто зобижає, чи що?
– Де вже пак мені не плакати, святий владико! Архієрей звів з світа мого панотця,—сказала Онися, впавши владиці в ноги.
– Як то? – промовив здивований митрополит. Він аж устав з крісла й перехрестився.– Встань, говори! Ти удова?
– Звів з світа!..– говорила Онися, втираючи сльози хустинкою.
– Де? як? Чи вже ж цьому правда? Сили небесні! Що ти говориш?
– Святий владико! архієрей зняв з мого панотця ризи й рясу при всій громаді, а він з переляку як ох, та й ох! та через місяць і вмер,– сказала Онися.
– Ой боже мій! Ой, який великий гріх вчинився! Сили небесні! Може, твій панотець вчинив щось недобре? Може, проступився?
– А що ж він вчинив? Сказати правду, не він винен, а я: я полаялась з протопопшею за наймичку, а протопопша намовила протопопа, і він наговорив архієреєві на мого панотця. Та вже ж як там не було, нехай вже їх бог судить, а я зісталась сиротою з дітьми.
– Не плач, я зоставлю за сиротами парафію, а тобі нехай зять одділить третину жалування й приносин до церкви і огорода.
– Чи не можна, святий владико, одділити половину? В мене дві дочки, ще й синок в школі вчиться.
– Не можна. Буде з тебе й третини. Шукай дочці жениха, та йди здорова, та молись богу. І я за тебе помолюсь і за твоїх сиріт. Боже, благослови тебе!
Онися перестала плакати, втерла сльози, поцілувала в руку владику, подякувала й поїхала додому.
Пішла чутка по селах, що митрополит зоставив парафію за сиротами. Восени почали їздити до сиріт семінаристи, а перед покровою за Надезю посватався молодий семінарист Петро Завіновський. Він був не дуже гарний з лиця: білявий, товстий, трохи кирпатий; але Надезі, як сироті, не було чого гарбузувати. Вона дала слово, заручилась, і після покрови Онисія Степанівна справила весілля. Весілля було сирітське: без музик, без танців. Гості повечеряли та й роз'їхались.
Онисія Степанівна обділила дочку й зятя всім, що було потрібно на господарстві: дала три пари волів, дві корови й телицю, пару коней, дала трохи грошей, і сама перейшла з меншою дочкою Палазею в нову, перероблену з сіней кімнату.
Онисія Степанівна як стара господиня в домі й не думала випускати з своїх рук господарських віжок. Вона забрала в свої руки всі ключі – од комори, од льоху, навіть од возовні. Зятеві вона дала тільки ключі од стайні, а молода господиня Надезя зосталась зовсім без господарського портфеля. Ця річ дуже не сподобалась Надезі. Надезя вдалась на вдачу в свою маму: любила верховодити. Зять був так само самостійний і запопадний; почалось змагання в сім'ї, потім колотнеча.
Онисія Степанівна задумала годувати зятя, по старому звичаю, борщем та кашею. Зятеві схотілося кращої харчі. Він звелів ставити вранці й увечері самовар, їздив в Богуслав та купував м'ясо та петльоване борошно на паляниці. Онисія почала докоряти зятеві. Почалась в господі звичайна тяганина за господарське право двох хазяйок в хаті.
Раз Надезя взяла ключі од комори й не оддала матері. Онися Степанівна лапнула коло пояса, де в неї завжди висів здоровий пучок ключів, і не знайшла ключів. Вона побігла в Надевину кімнату.
– Надезю! Чи це ти не оддала мені ключів, чи я їх де загубила?– спитала Онисія Степанівна.
– Ні, не оддала,– сказала Надезя.
– То дай їх сюди,– сказала Онисія Степанівна.
– Нащо вам, мамо, ключі? Я буду видавати харч до пекарні на поживок для всіх!
– А то навіщо? – крикнула Онисія Степанівна.
– Та тим, що ви годуєте нас борщем та кашею,– обізвався зять, почервонівши.
– Ото великі пани понаїздили в Вільшаницю! Як забагатієте, тоді будете їсти пундики. Передніше придбайте добра та тоді й коверзуйте. В мене зайвини та збитків не було й не буде,– сказала Онисія Степанівна.
Зять спахнув, його лице почервоніло. Він підняв голову вгору.
– Коли сказати по правді, то господиня в домі – моя Надезя, а не ви,– сказав гордовито зять.
– Хто? Надезя, а не я? Я тридцять років тут господинею! Мої комори, моє й добро в коморах! Наоріть, насійте та тоді й будете господарями. Дай сюди ключі!– крикнула Онися до Надезі й кинулась до її кишені, де бряжчали сховані ключі.
