Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книги бесплатно полные .txt) 📗
– Мене вільшаницька громада обібрала на парафію,– тихо обізвався отець Харитін, пригадуючи слова Онисі.
– Що він каже? – спитав архієрей в благочинного, не розуміючи по-українській.
Благочинний переложив слова отця Хари-тона по-руській. Архієрей спалахнув, аж почервонів.
– Яка там громада! Яке має право громада настановляти вас! Я вам покажу громаду, ви старі п'яниці, дурні, неучі!
З олтаря на шановну громаду так і сипались слова: «дурак», «болван», «неуч», «п'яниця». Молодиці думали, що то архієрей якось по-своєму молиться богу, і почали бити поклони. Чоловіки гомоніли:
– Чи ти ба, як архієрей лається в олтарі?
– Благочинний! зніми з його ризи й рясу,– сказав сердито архієрей.– Я вам покажу громаду.
Благочинний підскочив до отця Харитона, зняв з його ризи, підризник, а потім рясу. Панотцеві здалося, що архієрей вже заборонив йому служити службу божу. Отець Харитін стояв, неначе громом прибитий; він не чув, як його розоблачили, знімали з його ризи; він зовсім охолов і здеревенів.
Півчі гриміли. Церква була повнісінька людей. Архієрей вийшов з царських врат, поблагословив народ і сказав кільки слів до людей, що вони недбайливі, що в їх дзвони побиті, церква стара й несправна.
– Що то він каже? – питали один у другого люди.
– Хто його зна: чи навчає, чи докоряє за щось,– говорили люди.
Благочинний торкнув о. Харитона, щоб він запросив архієрея на обід.
Отець Харитін насмілився приступити до владики й попросив до себе на обід. Але в той час в церкву ввійшов польський пан дідич, з котрим архієрей колись обідав в одному селі в поміщика. Архієрей зирнув на його і впізнав. Пан приступив до царських врат, поцілував хреста й запросив архієрея до себе на обід. Архієрей покинув навчати громаду й пішов з паном з церкви. Тільки що вони вийшли за поріг, архієрей тричі поцілувався з паном, взявся з ним попід руки й пішов до карети.
– Чи ти ба! З паном аж тричі поцілувався! – загомоніли люди по всьому цвинтарі. Молодиці осміхнулись, а чоловікам стало ніяково: вони очі поспускали. В селі люди не любили пана дідича.
Сідаючи з паном в карету, архієрей голосно, зовсім не по-церковному розмовляв з паном і навіть зареготався. Громада почула й собі засміялась. Карета покотила в панський двір, і ні одна душа не пішла проводжувати архієрея до панського двору.
Зате народ рушив за повозками, котрі поїхали в батющин двір. Повозки заставили сливе усе подвір'я і навіть тік. Півчі, диякони, панотці, поліцейські, протопоп, а за ними всіма й погоничі залили покої, сіни й пекарню отця Харитона. Позастеляли столи в усіх покоях, навіть в сінях. Вся ватага кинулась до позастелених столів. Погоничів посадили обідати надворі під вікнами. Кури, гуси, поросята, індики – все щезло в одну мить. Півчі кричали: «Горілки!» Протодиякони кричали. «Наливки!» Погоничі не хотіли їсти житнього хліба й репетували: «Давай паляниць!» Паляниць не стало, погоничі стукали ложками в вікна, аж шибки побили. Молодиці бігали, розносили страву й все-таки не нагодували тієї сарани. На двір отця Харитона неначе набігла татарська орда, об'їла, обпила, ще й вилаяла Онисію Степанівну, що всього було мало. На виїзді отцю Харитонові довелось давати хабарі протодияконові, півчим, конторщикові й регентові. Перед вечором архієрейська карета рушила з панського двору, а за нею рушив увесь поїзд. Отець Харитін, випровадивши орду, як упав на ліжко, то вже більше й не вставав. Він пролежав місяць та й богу душу оддав. Зосталась Онисія Степанівна удовою з двома дочками та сином. Ще перед архієрейським приїздом Онисія Степанівна поховала батька й матір. А тепер довелось ховати й свого панотця. В домі піднявся великий плач: голосила Онисія Степанівна, плакали дочки. З села посходились молодиці й баби, натовпились в покої й голосили на ввесь двір. Отця Харитона поклали в світлиці без риз і навіть без ряси: це ще більше завдавало жалю й своїм, і чужим, і парафіянам.
– Де ж я тепер дінусь? Куди я голову прихилю з сиротами? Мене виженуть з хати, викинуть з оселі. Тепер же я нещаслива й без-прихильна навіки! – голосила Онисія Степанівна.– Кругом мене вороги: нема в кого поради шукати.
Зібралась у двір вся вільшаницька громада. В городі запалало багаття: громада ставила обід. Поз'їжджались священики й поховали з громадою останнього вибраного громадою батюшку. Священики радили Онисі не гаяти часу,– їхати до Києва та просити митрополита, щоб він зоставив парафію за сиротами. Четвертого дня після похорону Онисія Степанівна поїхала з прошенням до владики.
Приїхала вона в Київ, взяла прошення, взяла в руки здорову паляницю й пішла в Софійське до владики. Але, йдучи до Софії, глянула на Михайлівський монастир, де жив архієрей, і в неї в душі закипіло: в неї прокинулась природжена завзятість.
– Зігнав з світа мого панотця! Вкоротив йому віку! Піду та хоч вилаю. Я не подивлюся, що він архієрей: є в Києві й старший над ним.
Онисія Степанівна постояла серед Софійського майдана, подумала одну хвилину й замість Софійського пішла до Михайлівського. Вона в дорозі не виспалась, дуже здорожилась, була роздратована, увійшла в прихожу, поклала паляницю на вікні, сіла й ждала своєї черги, поки її покличуть в зал, де сидів архієрей.
Прийшла черга до неї. Келейник махнув до неї рукою.
Онися, вся в чорному, в чорній довгій сукні, внизу обшитій білою стьожкою, в чорній хустці на голові, висока, рівна й суха, ввійшла в зал і поцілувала архієрея в руку.
– Що скажеш? Чого просиш? – спитав архієрей.– Звідкіля ти?
– Я, владико, удова, матушка з Вільша-ниці. Не просити прийшла я,– я прийшла позиватись,– сказала Онисія Степанівна.
Архієрей не розібрав гаразд тих слів і знов спитав:
– Чого ти просиш? Де твоє прошення?
– Я не з прошенням прийшла,– я прийшла спитати, нащо ви запагубили панотця? Він через вас вмер,– сказала Онися сердитим голосом.
Архієрей ці слова зрозумів. Сердитий тон так його вразив, що він встав з крісла.
– Що ти? Що з тобою? – питав архієрей.– Чи ти сумашедша, чи божевільна?
– Хвалити бога, я ще не сумашедша. Ви, святий владико, ославили мого небіжчика, здійняли з його ризи й рясу. Він через вас пе-репечаливсь, заслаб од страху й вмер.
