Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

- І що ж? - спитав я, придивляючись молодому роздражненому товаришеві з зацікавленням. З тої сторони, щоб вірив в «омени» («ознаки»), я не знав його. Він був тверезий, мудрий і ані містицизмові, ані іншим подібним рухам недоступний; а тепер, мов молода дівчина або старуха, маячив про «ознаки».

- І справді, - тягнув він з повагою дальше. - Я не помилився, що з того часу павук для мене віщуном лиха й турботи. Не минуло хвилин кілька, коли покликав мене до себе «настоятель» і обтяжив новою працею, що кинула мною, мов м'ячем, щонайменше на два місяці позаду.

- Припадок, Несторе. - закинув я, усміхаючись.

- Припадок, - відповів він з огірченням, - але в кожнім рази проклятий, з фатальними консеквенціями. [99]

- І ти прийняв наложену на тебе «задачу»? Він потакнув мовчки головою.

- Несторе! - кликнув я з явним гнівом. - Завтра піду я до твого шефа й представлю йому твій фізичний стан відповідно до своїх «мужицьких» поглядів.

- Не посмій! - обізвався він з раптовим обуренням і, піднявшись, опинився близько передо мною.

- О, ви, аристократи! - сказав я з неописаною їдкістю в голосі. - Чи в тім лежить ваш героїзм, ваша вищість і шляхетство, щоб згинатися перед формальністю й урядовим ярмом? Несторе, ти пожалуєш твого вчинку, коли не скинеш вкоротці з себе вложеного на тебе свіжого обов'язку. Ти хорий!

- Я хорий, - відповів він з ледяним супокоєм, - а ти, Богдане, мужик. Чи так розумієш обов'язок, колегіальність, честь і сумлінність? Думаєш, я один угинаюся в ярмі? йди! Поглянь вечором, який плік [100] актів бере додому той «настоятель», скільки беруть мої товариші бюро, а побачиш, чи я маю право свою пайку на одного з них накладати? Є там і інші хорі. А що я хорий, - додав, - не їх вина. Місяців два тому дораджував мій той «настоятель», щоб відпочив я, перервав студії і працю. Але я сам знай, Богдане, сам відложив це. Не хотів того.

- Ти божевільний! - не міг я здержатися, щоб не висказати йому в лице свою гарячу гадку.

- Як на чию думку. Нащо переривати працю, щоб, вернувши з «спочинку», застати вдвоє стільки на столі, а до того й що інше: власні студії. Так. Не йди, Богдане, я мушу те все побороти. Бути може, - додав, усміхаючись гірко, - я не бачу так далеко, як ти, Богдане, цього я не перечу. Але як підемо оба в глибінь, то я чую, що слушність стає по моїй стороні.

- По твоїй, Несторе, але за те можеш впасти й жертвою. Він здвигнув плечима - і вказав на груди.

- Тут щось є, Богдане, що не позволяє мені інакше поступати. Сліди моі, - додав, мов заговорив до себе, й заслонив на хвилину рукою очі, - сліди оставлю за собою чисті. Інакше я не вмію.

«Це твоя трагедія», хотів я відповісти. Але, надумавшись, змовчав.

- А тепер послухай, - обізвався я до нього. - Я прийшов пригадати тобі сповнити свою обіцянку. Себто отверезити тебе упімненням, щоб ішов ти до лікаря. Ходім завтра вдвох. Сам ти цього не вдієш. Я бачу, ти підляг науці, студіям і урядовій праці душею й тілом. Ти не підеш.

- Ти ласкав, Богдане. - сказав він з повагою. - Але не журіться стільки мною. Я був уже в лікаря, Богдане, був сам. Я видивився на нього, зчудований.

- Справді? - спитав я й відітхнув, мов у цій хвилі зсунувся з моїх грудей тягар.

- Справді. Був сьогодні сполудня.

- Ну, і? - вимовили мої уста.

- Нічого, - відповів він, схиляючи голову вбік дитячим своїм якимось звичаєм і уникаючи мого погляду. - Зразу лікар лаяв, чому я так занедбався, не зайшов скоріше до нього, а коли я розповив про всю працю свою й заняття взагалі, він вмовкав чимраз більше, чудувався, підсуваючи брови вгору, й остаточно наказав виїжджати якнайскоріше на полуднє.

Я відітхнув удруге.

- Коли виїжджаєш? - було моє перше слово.

- Не знаю ще напевно, але він казав, що вже завтра не смію йти до бюро. Поїду через двадцять день.

- Чому то? - кликнув я з докором. - Чому відкладати виїзд?

- Бо хочу, щоб слід за мною остався білий! - відповів він, впадаючи нараз цими словами в сильний кашель.

- Що ж це ти виправляєш, Несторе? - почав я нетерпеливитись. Він віднісся до моїх слів байдужо.

- Я надовше їду, Богдане, отже, хочу всю на мене наложену працю викінчити до посліднього. Недобре так? - спитав і поглянув своїми гарними очима на мене щиро.

- Добре, хлопче, - відповів я. - Ти все добре робив, лиш для себе не був ти ніколи добрим.

- Ти буденно говориш, Богдане.

- Вже ж, Несторе. Я навчився законів життя, і вони наказують так говорити. Треба мати сталеве серце й такі ж кості, щоб у житті держатися. Хоч і який я «мужик», Несторе, але плями крові маю я також з того в серці. Тебе хотів би я від них охоронити.

Він махнув рукою.

- Я все виходив і виходжу з того становища, що лиш наше я освячує нашу працю. Будь вона буденна, ідеальна, патріотична чи яка там інша. Наша праця олицетворяє нас - одиницю, громаду, всю нашу народність. Моя праця це - я. Скінчу, запакую книги, потрібні мені до закінчення студій, і тоді поїду. А ви, що лишаєтесь тут, вижидайте весни й мене. Але глянь, Богдане, що за пишний сніг! - додав, приступаючи близько до вікна. - Пожди, нехай надивлюся. Коли поверну, його вже не застану. Я в сонце їду.

Він відвернувся знов від мене, дивився хвилину, притиснувши чоло до шиби, а за часок спустив штору.

- Так.

Відтак, неначе хотівши мене позбутися, щоб я не мішав йому в праці, засів до столу, спер голову на руки й спитав:

- Ти бачився вже з Манею? - Але інтонація його голосу й сумний погляд, яким сказав слова, говорили: «Чи довго будеш мене мучити?»

- Ні.

- Я попрошу її сюди.

- Ні. Нині я виключно до тебе і вже йду. Розуміється, ще зайду до тебе, хоч би й на те, щоб тобі перебивати працю.

Він усміхнувся так сумно, поглянувши мені повно в вічі, що якийсь раптовий жаль стиснув мені серце. Відтак піднявся з спокоєм і повагою; був блідий.

Я попрощався.

Ані слово не перейшло більше з його вуст. Лиш коли погляд його стрінувся з моїм, я завважив, що він був вогкий. Коло дверей я на хвилинку задержався - спитав:

- Прощальні візити будеш робити? Він обернув лице за мною.

- Що? Ні.

Я вийшов. У душі виніс я жаль. Той наскрізь поважний чоловік посмутнів. Був для всіх добрий, щирий, ніжний; робив, працював, оскільки його молодість позволяла, а собі не міг помогти. Терпів і мовчав. Аж врешті - посумнів.

На вулиці за хвірткою зустрівся я з Манею, котра, не знаючи про мої відвідини брата, поспішала на часок до пані Маріян.

Ми заговорили про Нестора. Вона була, як бачив я з цілої її істоти, ущасливлена його від'їздом на полуднє, де мусив остаточно відпочити й вилікуватись. Я, поділяючи її погляди, був рівно їй вдоволений оборотом цілої справи.

- В противнім раз!, - говорила, - був би через свій упір і господь знає які постановлення змарнувався. Якийсь час ішли ми мовчки.

- Ось, Маню, гляньте, що за сніг сиплеться, - закинув я. - Не дурно й Нретор задивлявся з замилуванням на нього.

Вона всміхнулася, йшла скорим кроком обіч мене, з лицем, від свіжого воздуху оживленим, і шапочка й костюм її по недовгім часі майже побіліли від сніжин. Ми йшли в околицю мого помешкання, бо так провадила дорога до пані Маріян, і я йшов з нею, відпроваджуючи її. І врешті прийшлося нам попри моє помешкання минати По недовгім ході показався мій дім. Він був гарний Лежав у городі, обведений стрункою залізною огородою, на невисокім підмурку. Перед роком, пополовині з матір'ю, ми купили його.

- Це наш дім, - сказав я й глянув збоку на неї. Вона йшла коло мене, рівна, задумана, і на мої слова змінила легко краску лиця. Одначе не відповіла.

- З лівої сторони від веранди, як бачите, з сходами, - поясняв я, - подібно, як колишнє ваше мешкання, там покої моєї матері, а коли не помиляюсь, вона й сидить при вікні.