Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Поляки тодї хотїли конче притягнути Литву до участи в пруській війнї й обіцяли віддати Литвинам сусїднї з Жмудю пруські землї, аби їм лише помогли. Але вел. князївство тримало ся нейтральности й хотїло використати сю війну для своїх рахунків з Польщею. Впливами Казимира сї пляни одначе знову відсунено. Осїннїй зїзд 1464 р., в c. Ломазах (між Берестєм і Парчовим), був знову відложений; на нїм були порушені справи Поділя, Волини й реформи унїї, але через ріжні недогоди сї наради відложено на рік. Чи відбув ся сей новий зїзд, не знаємо, бо Длуґош, що служив нам майже одиноким джерелом до історії литовсько-польських відносини за Казимира, перестає ними займати ся від сього часу. Він запримічає тільки, що покінченнє пруської війни в 1466 р. було дуже немиле литовським панам, бо від коли Польща мала свобідні руки, вони вже не відважали ся думати про оружну боротьбу з нею 18).
Ся обставина мусїла дїйсно вплинути на прохолодженнє литовського запалу, тим більше що він, як ми бачили, і без того був не дуже гарячий. Але й Поляки, перебувши стільки лїт на становищі відпорнім супроти Литви, не мали завзятя до аґресивних виступів. Що правда, маємо припадкову звістку, що малопольські пани на пйотрковськім соймі 1470 р., коли Казимир жадав ухвалення податку, жадали від нього, аби при новім потвердженню привилеїв зазначив, що Поділє й Волинь належать до Корони 19). Але видко, що ся справа, хоч порушувала ся (се мусїло бути), вже не викликала давнїйшого напруження. Маємо другу, але пізнїйшу, і не зовсїм певну звістку, що справа реформи унїї піднесена була ще на зїздї в Парчові в 1473 р. 20). Взагалї хоч відносин Литви й Польщі не полагоджено, і обопільне недовірє лишало ся далї (знаємо таку поголоску, що страшний напад на Польщу Татар в 1474 р. накликали литовські пани!), — але давнїйше напруженнє значно ослабло. Вел. князївство Литовське напр. брало участь в заходах Казимира коло чеської корони — ухвалило для сеї справи податок і посилало військо 21).
Справа іменовання осібного вел. князя тим часом не сходила з порядку дня. Давнїйший кандидат — Семен Олелькович умер 1470 р., але тим часом почали підростати у Казимира сини, й стани вел. князївства жадали, аби дав їм вел. князем котрого небудь з них.
Так припадком довідуємо ся, що на литовськім соймі в мартї 1478 р. литовські пани дуже просили Казимира 22), аби дав їм вел. князем котрогось з синів, що були з ним тодї на соймі: або старшого — Казимира (родженого 1458 р.) або другого — Ольбрахта (родженого 1459 р.). Ольбрахт мав при тім також зі слїзми просити батька, аби дав його на вел. князя, але Казимир рішучо заявив, що до своєї смерти нїкому не дасть вел. князїства. Те ж саме чуємо підчас побуту Казимира в Литві весною 1480 р.: прошено його, аби лишив ся сам на Литві, або дав вел. князем котрогось з синів, але Казимир не годив ся анї на одне анї на друге 23). По тім аж до смерти його (1492 р.) не маємо нїяких звісток з литовсько-польських відносин.
Таким чином за цїле піввікове панованнє Казимира відносини вел. князївства до Корони були в високій мірі неясні. Унїя формально була розірвана. Литовські стани виразно заявили, що всї давнїйші акти унїї признають вони неважними й для них образливими. Поляки ж не хотїли уложити нового унїонного акту відповідно до їх бажань. Вони хотїли тримати ся давнїйших актів, і як ми бачили, змусили й Казимира, що обіцяв їм не видавати нових унїонних привилеїв в дусї литовських жадань. Одначе й видати якогось потвердження давнїйших унїонних актів він не відважив ся, та й не мало б воно значіння супроти того погляду, який мали стани в. кн. Литовського на акти унїї — розуміючи її як свобідну умову народів, а не самих володарів. Та й самі Поляки ще від р. 1401 зійшли на таке становише супроти унїї.
Реально беручи, унїя не істновала. Навіть союз Польщі й Литви був зірваний, не істнував, як то доказували вічні погрози війною, з початку з боку Польщі (дорогичинський інцидент), потім з боку вел. князївства, не кажучи вже нпр. про становище вел. князївства супроти пруської війни. Тільки своєю особою звязував сї дві держави Казимир, звязком непевним і невиясненим, та особистими впливами лагодив конфлїкти. З його смертию увірвав ся й сей звязок.
Примітки
1) Длуґош V c. 135-7. Інтересна реляція (з грудня 1453 р.) в LEKUrkb. XI ч. 321.
2) Длуґош V c. 56-7, 95, 136, 609, Лїтопись Биховця c. 57-8
3) Длуґош V c. 35. Підчас першого видання сього мого тому одинока наукова біоґрафія Михайлушка була у Вольфа Rod Gedymina c. 62 і далї, і я тодї вказав, якими новими, або лїпше виданими документами треба її доповнити (LEKUrkb. IX ч. 925 і 926, Х ч. 28, 186, 192, 336, 379, 389, 597, 623, 642, 665, Cod. ер. saec. XV Т. III ч. 10). Не давно з'явила ся біоґрафічна праця Копистяньского, де сей матеріал вже використаний (за багато віри дано одначе ширшій русько-литовській лїтописи). Не використані в нїй зістали ся деякі звістки в LEKUrkb. т. XI (він вийшов, мабуть, за пізно для того) — ч. 15, 58, 157 (поголоски про посольство Казимира до Михайлушка і помиреннє їх, перед самою смертию Михайлушка).
4) Про окупацію Сїверщини Михайлушком — Длуґош V с. 61 і LEKUrkb. X. 491 нотка 2, Skarbiec ч. 1883 і 1884.
5) Лїтопись Биховця c. 56. Цїла обстанова сеї подїї того рода, що ми її анї руш не можемо сконтролювати иньшими джерелами, бо те що знаємо про Михайлушка з иньших джерел, не знаходить ся в лїтописи, і навпаки, так що всї її оповідання про Михайлушка вимагають великої обережности, а між ними й історія про київську окупацію підозріла досить, хоч її й приймали дослїдники: нпр. Саrо IV c. 268, Любавскій Сейм c. 106-7; новійший біоґраф Михайлушка Копистяньский теж прихиляєть ся до неї (c. 152). В кождім разї хронольоґічне означеннє сього епізода в лїтописи неможливе: в нїй Михайлушко, по своїм поворотї з Мазовша (значить 1444) і нещасливій конспірації на Казимира тїкає до Брянська, там збирає військо і з немалою московською помічю опановує Київ. Казимир посилає Гаштовта, той відберає Київ назад, і тодї Казимир дає Київ Олелькови. А в дїйсности Олелько дістав Київ ще 1440 р.! Любавский, кладучи на підставі Стрийковского (!) сей епізод на р. 1442-3, робить крок назад навіть в порівнянню з Каро, що клав його на рр. 1449-51. Дїйсно, коли приймати сей епізод, то його треба класти на кінець, а не початок 1440-х років.
6) Длуґош V c. 87-8.
7) Длуґош V c. 105, Лїтоп. Биховця с. 56. Новійший біоґраф Михайлушка Копистяньский кидає тїнь сеї смерти Михайлушка на м. Йону, до котрого тодї піддобрював ся Казимир (ор. c. 163).
8) Длуґош V c. 141.
9) LEKUrkb. XI ч. 296, Skarbiec ч. 1904, 1907-9.
10) Длуґош V c. 198, пор. 203.
11) Перед тим такої загально прийнятої кандидатури, видко, не було — див. нпр. реляцію про кандидатуру Радивила в LEKUrkb. XI ч. 296.
12) Длуґош V c. 227-8,234- 235. Codex ер. saec. XV т. І 2 c. 157.
13) Длуґош V c. 240.
14) Ibid. c. 294-5.
15) Dzialynski Zbior praw litewskich c. 28.
16) Длуґош V c. 304, 314, 331.
17) Ibid. c. 366, 372.
18) Длуґош V c. 385-6, 402, 464, Дневник Люблин, сойму 1569 р. с. 79 (текст Дзялиньского). Kapo (V c. 511), опираючи ся на тім, що звістки про спір за Волинь і Поділє у Длуґоша уривають ся з зїздом в Ломазах, думає що справа була полагоджена десь слїдом на принципі uti possidetis. Але згадка Длуґоша про вражіннє на Литву від згоди 1466 р. такому припущенню рішучо противить ся. Так само Любавский (Сейм c. 125) робить за надто катеґоричний вивід з мовчання Длуґоша, кажучи, що литовські пани „вже не рушали справи Поділя й Волини й обмежали ся тільки тим, що від часу до часу просили Казимира дати їм великим князем когось з синів”. В дїйсности тільки звістки наші уривають ся тут, а не самі спори.
19) Bielski Kronika вид. Туровского с. 834.
20) Про зїзд в Парчові 1473 р. — Дневникъ Люблин. сейма ч. 79 (текст Дзялиньского): се одинока згадка про такий зїзд, і може бути що тут помилка в датї.
