Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович (книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Та й кандидата такого, щоб для нього варто було міняти statum quo не було зовсїм. Претендентом був Михайлушко Жиґимонтович, але Казимир мав на нього завзятє після кількох атентатів на його житє, а пани литовські були йому неприхильні. Бо хоч в Литві і на Жмуди Михайлушко мав прихильників, не мав він загалом популярности між панами: для Русинів він був репрезентантом литовського елємента; литовські пани бояли ся, що він буде мстити ся за зраду його батькови і йому. До того пани руські й литовські однаково могли бояти ся від нього нових переслїдувань на панів, як за його батька. В 1447 р. попробував він перепросити Казимира, й випросив авдієнцію у нього, але Казимир і пани литовські не пішли на згоду 3). І Михайлушко далї тиняв ся по чужих дворах, шукав помочи, та пробував щось захопити в вел. князївстві. Так в 1449 р. удалося йому з татарською помічю захопити Сїверщину: Новгород Сїверський, Стародуб, Брянськ і иньші городи, але Казимир зараз їх відібрав 4). В пізнїйшій русько-литовській лїтописи є звістка, що Михайлушко з московською помічю захопив був раз також Київ, але се досить сумнївно 5). Але з кінцем 40-х рр. Михайлушко таки сильно доїхав Казимирови завдяки союзу з Ордою. Його союзники Татари кілька разів нападали на землї в. кн. Литовського й Польщі і в 1449 р. становище Казимира було досить небезпечне. Михайлушко з Татарами погромив його військо, страшенно попустошив землї вел. князївства й захопив ряд пограничних замків. Але кінець кінцем трівких здобутків йому не удало ся осягнути. Взагалї в вел. князївстві останнїми часами він, очевидно, нїякого значнїйшого опертя не мав, навпаки уступали ся за ним польські маґнати 6). Нарештї несподївана смерть перервала його заходи: в 1451 р. він умер на Московщинї — від отрути, як казали 7).
Як оповідає Длуґош, польські пани з початку, бажаючи вирвати Казимира з під впливу литовських панів і литовської полїтики, самі намовляли його, аби передав вел. князївство в управу якомусь князеви, „прихильному до нього й до Корони”; але Казимир не схотїв упускати з своїх рук велике князївство 8). Коли показало ся потім, що Казимир перейшов на дорогу польської полїтики, Поляки, розумієть ся, не мали потреби поновляти сеї пропозиції. Натомість се жаданнє почали підіймати литовські пани, від коли переконали ся, що Казимир забув свої обіцянки й перейшов у службу Польщі. Провідником сих автономистів став той самий Гаштовт, колишнїй шеф литовської реґенції за малолїтности Казимира.
Уже з 1453 р. маємо звістки про змагання в вел. князївстві до вибору нового великого князя. Литовські пани скаржили ся перед вел. маґістром пруським на Казимира, що тримає з Поляками; ходили поголоски про союз литовських панів з Татарами, щоб скинути Казимира, відірвати ся й висадити вел. князем Радивила; маємо, якусь глуху звістку про повстаннє против Казимира підчас його побуту на Литві 9). Потім знову такі звістки маємо з 1455 р.; на весну того року, каже Длуґош, Казимир удав ся на Литву і там „загамував неспокій (plures motus), піднятий Гаштовтом, і відвернув Литвинів від переміни відносин, яку вони задумували” 10).
Лїтом 1456 р. рада в. князївства вислала своїх послів в Ленчицу до Казимира з такими жаданннями „панів і всього вел. князївства”. По перше — аби Казимир вернув вел. князївству Поділє, як присягав їм, приймаючи польську корону; инакше вони оружно постарають ся вернути собі сю й иньші відірвані від в. князївства землї. По друге — аби Казимир вернув ся на Литву й там перебував. Жаданнє се, що мало метою знову взяти Казимира під литовські впливи, укрито було в форму турботи про безпечність короля. Льоґічного виводу з сього жадання не зроблено, але він сам собою ясний: инакше стани вел. князївства виберуть собі осібного великого князя. Такий кандидат тодї вже був — в особі Семена Олельковича, що не задовго перед тим (1454 чи 1455) дістав Київське князївство по батькови. Він був репрезентантом руського елєменту, а оженивши ся з донькою Яна Гаштовта, став у близькі відносини з литовськими панами, і тепер був спільним кандидатом і литовських панів і руських князїв на великого князя 11).
В Польщі розуміли сї жадання так, що литовські пани хочуть використати тодїшні трудні для Казимира обставини — пруську війну. Говорено навіть про союз Литви з Прусією. Можливість оружної боротьби Поляки брали зовсїм серіозно: на Поділє вислано комісарів, щоб на ново відібрати від державцїв присягу коронї Польській і приготувати тутешнї замки до боротьби з Литвою. Казимир одначе лїпше знав сю литовську фронду і в відповідь на сї литовські петиції сам поїхав на Литву, не вважаючи на велике незадоволеннє й спротивленнє польських сенаторів. Вони бояли ся, очевидно, аби Литвини знову не перетягнули Казимира на свій бік. Відїзджаючи з Польщі в жовтнї тогож року й беручи з собою коронну печатку, Казимир мусїв навіть видати письменне приреченнє польським сенаторам, що не видасть, нї під чиїми намаганнями, якогось акту на некористь Польщі або її земель. Заразом обіцяв, що він не нарушить і не скасує якимсь актом унїонних умов з часів Ягайла й Витовта, і як би якийсь акт в такім напрямі був ним виданий, то він вперед оголошує його неважним. Тільки так звязавши, пустили польські сенатори Казимира з Польщі 12).
Не вважаючи на пруську війну, що ярила ся тодї. Казимир зістав ся на Литві цїлу зиму, лагодячи литовську опозицію. Опираючи ся на своїй партії — себ то таких панах, що з ріжних особистих мотивів бажали, аби Казимир і далї лишив ся великим князем, він почав обробляти й иньших, і осягнув зовсїм несподївані результати. Коли на загальнім зїздї панів вел. князївства, на Різдво, Казимир став дорікати панам за жадання, переказані через те лїтнє посольство, присутні вирікли ся всякої участи й відомости. Вони зложили всю справу на Гаштовта й навіть жадали укарання інїціаторів сього посольства. Від карання Казимир, розумієть, ся здержав ся. Навпаки він старав ся придбати собі прихильність панів щедрими наданнями й ласкавим поводженнєм, та приглушити тим всяку опозицію, і дїйсно в значній мірі осягнув свою мету 13).
З польського боку підносили докори, що Казимир такими знаками прихильности підливав тільки оливу в огонь литовських претензій: на соймі 1459 р. навіть прийшло ся йому наслухати ся від Поляків гірких докорів за його надмірну нїби прихильність до Литви 14). Але Казимир розумів сю справу лїпше. Одинокою формальною уступкою Литвинам з його боку, скільки знаємо, було потвердженнє в 1457 р. земського привилею 1447 р., що містив в собі, як знаємо, обіцянку держати в. князївство в границях часів Витовта: стани вел. князївства могли се толкувати як обіцянку постарати ся про приверненнє Поділя 15). Та обіцянок Казимир взагалї не більше жалував, певне, перед литовськими панами як і перед Поляками.
Сї особисті заходи Казимира на кілька років приспали аґітацію литовських автономістів, тим більше, що головний провідник її, Ян Гаштовт умер слїдом (1458). Але далї почала вона знову відзивати ся. Литовські пани знову носили ся з пляном оружної окупації Поділя, з огляду на пруську війну, що займала Поляків, і кримський хан Хаджи-ґерай хвалив ся Полякам, що литовські пани кілька разів накликали його до походу на Камінець. Казимир скликав весною 1460 р. литовський сойм до Берестя, щоб на нїм заспокоїти сей воєвничий запал Литви, і се очевидно до певної міри йому знов удало ся — бодай на якийсь час. За те справа осібного вел. князя виникла слїдом знову. На великоднїм литовськім соймі в Вильнї 1461 р. присутні князї й пани однодушно (uniformi sententia) просили Казимира, аби він або сам постійно перебував на Литві або іменував великим князем Семена Олельковича. Казимиру одначе удало ся ту справу знову пустити в проволоку 16).
На сїчневий польський сойм в Пйотркові 1463 р. прибули знову литовські посли; вони жадали вже не тільки Поділя й пограничних з Волинею округів, а й Белзької землї, инакше грозили війною — „розливом християнської крови”. Жаданнє звучало як ультиматум, тому Казимир на здогін за висланими від сойму послами сам поспішив ся на Литву. Йому вдало ся насамперед осягнути те, що справу пущено знову на обради спільних литовсько-польських зїздів. Перший з них був визначений на осїнь, найдальше на початок 1464 р. Але Казимир, що зимою 1463/4 р. знову поїхав на Литву, „гамувати збунтованих литовських панів”, бояв ся, аби пересправи на такім зїздї не подражнили литовських панів іще гірше. Тому відложив зїзд, а сам тим часом лишив ся на Литві до великодня, стараючи ся відвернути Литвинів від плянів війни з Польщею 17).
