На запах м’яса - Дашвар Люко (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
– Господи, яка маячня! Ми ж цивілізовані люди… – Уже біля дверей. Певно, радіє, що одежина в передпокої на підлозі валяється. – Я ж не звалюю на тебе свої проблеми! А ти… – Андрій прослизає до передпокою, щільно зачиняє за собою двері. – А ти – сіра провінційна миша! Вічна любов, купа дітей і кури на городі! – чує Майка з-за дверей. – Нащо ти тут? Однаково не усвідомиш, у чому кайф життя! Я намагався тобі пояснити, та ти безнадійна…
Лють підхоплює Майку з підлоги. Тремтить, волає щосили:
– Хаусе! Вбий його!
Розчахує двері до передпокою, та Андрія вже нема. Чути, як на майданчику відчиняються двері ліфта – втік! Майка безпорадно озирається до Хауса: кіт витягує шию, нюхає повітря, що воно лине з коридору.
– Гуляти хочеш? – бурмоче безпорадно. – Вибач… Не сьогодні!
Гола на постіль лягла. Спала не спала – неділя настала. Сповзла з ліжка – у роті, у голові, у душі гірко. Ображена гідність втішала, як могла: «Чого журишся? Помстилася врешті – і Вирві, і Андрієві». Та в Майчиних вухах і досі Андрієві прикрі слова: «Міщанка! Любов, діти, кури…» А що поганого? Любов, діти… І щоби грошей – кури не клюють! Так і стане! Захлинетеся заздрісною слиною. Майка спочатку – шанс, шанс! – грошей нагребе до біса, а вже з ними і справжню любов відшукає, і дітей заведе. Наївний Санджив казав: «Шукай себе». А їй кого шукати? Вона – хто? Доня, Гілка, Еліза, Рита, Ілюзія, дитина, юна пані, Маня?… Чому люди бачать у ній когось іншого, наче самої Майки нема? Може, її насправді немає? От і малювати вона ніколи не вміла! Лише перемальовувати! За все життя тільки того й змогла сама намалювати, що маків на печі і круків на стелі! Може, то доля така – вибрати личину, у ній далі життям сунути? Доня? Гілка? Еліза? Рита? Ілюзія? Дитина? Юна пані?
– Маня… – усміхнулася розчулено.
Серце шепоче: «Толя…» А як повернувся? Чекає, а вона…
Згадка про кульгавого приносить у задимлений викидами Київ свіжий вітер. Майка кидає Хаусу замороженої курятини з холодильника.
– Їж швидко, на Лупин хутір поїдемо!
Кіт із відразою обнюхує курячу ніжку, суне на балкон, на помаранчевий Сандживів рюкзак, на якому тільки й лежить тепер. Майка спостерігає за котом роздратовано. Знову викобелюється! От хай і сидить на балконі! Нащо його за собою тягати? Втече ще на луки…
Зачинила балконні двері, вдягалася гарячково, наче кульгавий уже чекав на хуторі тільки для того, аби виплакалася йому, пожалілася…
Капулетців дісталася опівдні. Зупинила перед селом «тойоту». Наділа на ніс сонцезахисні окуляри, посунула потроху, та ховатися було зайве – порожньою сільською вулицею бігав лише відгодований рудий собака, люто гавкав-захлинався, коли Майка проїжджала повз обійстя Реп’яхів. Як вони?… Серце загупало – Санджив усміхнений перед очі. Перелякалася: а раптом на хуторі міліція орудує? Вбивць шукають, а тут Майка… Що знаєш, дівко?
– А назад поверну – ще підозріліше! – Наче вже оточили її з усіх боків. Скерувала автівку в бік хутора.
От уже і Капулетці позаду. Місток, гайок… Лупин хутір попереду. Таке все знайоме, рідне. А тихо ж… Нікого. При сонці тільки порожні хати заплакані – тужать без людей. Невже нікого не лишилося?… Побачила на Уляниному подвір’ї біле простирадло випране – мало не розплакалася.
– Є люди…
Спочатку пішла до своєї хати: Толя… Є? Серце впало: город бур’яном укрився, дурна пташка об вікно вдарилася – сама вмерла, скло розбила, груші повсихали, та таке страшне запустіння – наче не жив тут ніхто й ніколи. Сама біда.
Схлипнула: нема Толі… Посунула до сусідського двору.
Уляна побачила Майку, розплакалася. Обійняла.
– Дитино… Повернулася?
– Толя де? – прошепотіла Майка.
Уляна знизала плечима, захитала головою скорботно.
– Навіть не чули нічого про нього?
Ні… Уляна присіла край столу: на столі – свічки, свічки. Дивилася на Майку пригнічено.
– І Сашко, кажуть, кудись поїхав… – видушила врешті. – Назавжди.
Майка завмерла. Очі відвела.
– З чого взяли?
– У Києві була… Повернулася – ані Сашка, ані Хауса. Якби хотів повернутися – кота б тут лишив.
Майка задихнулася. Боже правий! А як знайдуть у неї Хауса?! Рюкзак Санджива?…
– То ви… сама тут? – зіщулилася, злякалася.
Уляна кивнула.
– А ти… повернешся?
– Обов’язково, – молола, бігти б світ за очі. – Справи в Києві закінчу і приїду. І Толя повернеться… От побачите! – Підхопилася, до дверей. – Час мені…
– Ти на Київ? – спитала Уляна. – Може, підвезеш? Справа в мене… Давнішня… Час покаятися.
Ох, то мука! Майка гнала «тойоту» на Київ, косувала на Уляну – жінка мовчала, дивилася на шлях скорботними, сумними очима, наче готувалася до моторошного випробування.
– Город мій заріс… – мовила Майка, щоби хоч якось розколихати страшну застиглу тишу.
– Не біда, – відказала Уляна. – Ви з Толею моторні. Швидко порядки наведете.
– Толя повернеться! Я знаю!
– Як живий – повернеться, – тихо відповіла Уляна, а Майці – грім.
– Толя до ста років житиме! Ніхто його не зурочить!
– Хай би так… – ще тихіше відповіла Уляна.
– А вам не страшно самій на хуторі? – Майка повернула розмову в інше русло, зиркнула на Уляну зацьковано.
– Скоро Сашкові друзі приїдуть.
– Чого це?! – Майка напружилася.
– Бо вже навідувалися. Шукали його. Думали – біда з ним, та потім вирішили: як рюкзака з документами й Хауса немає, значить, подався кудись. Казали: зі справами розберемося, на хуторі оселимося… Тут Сашка дочекаємося…
Майку накрила хвиля холодного липкого страху: борсалася в ньому, ляскала руками безпорадно…
– А що у вас за справа така страшна в Києві, що каятися їдете?
Уляна притисла руки до грудей, зіщулилася.
– Син мій… Тьомка… Друга найліпшого вбив. Льошу. По сусідству жили. В одному під’їзді.
– Господи! Як це? – Майка вже не витримувала напруження. На гальма! «Тойота» завмерла на узбіччі траси. Дивилася на Уляну, та бачила усміхненого живого Санджива, божевільну Тому, заплаканого Петра Реп’яха.
– Випадково… – чула Улянин голос. – Самостріл змайстрували… Пішли випробовувати… Ну і…
– То… не злочин… Біда… – Майчині зуби цокотіли. – Вам перед ким каятися?
– Перед матір’ю Льошиною. Одразу, як біда сталася, не змогла. А терпіти вже несила…
– Вам у чому каятися?
– Бо винна, – прошепотіла Уляна.
Дивилася Майці в очі, наче промовляла: «А тебе хіба вина до землі не гне?…»
Паніка мобілізує: негайно позбутися Хауса! Вбити! Спалити Сандживів рюкзак! Згадку про нього стерти, бо як потягнуть за ниточку: і грошей у Майки раптом купа з’явилася, і «Волга» раритетна відреставрована! Дідько! Реп’яхи – бовдури! Арматурою розмахувати – на раз, а придумати, чому автівку віддали, не здогадалися! І вона якось…
Страшно! Майка входить до апартаментів на Жилянській уже поночі. Думки колотяться: «Налити повну ванну води, заманити туди кота, утопити». Інакше не подужає тварину.
Розчахує балкон. Кіт лежить на помаранчевому рюкзаку.
– Хаусе… Гуляти хочеш? – безпорадно шепоче. – Ходімо… Правда! На траву… У ліс… – Іде до дверей, кличе Хауса. – Нумо… Скоріш… Піднімайся… – У голові метушня. Хто знає, що в неї жив Хаус? Вітка! Андрій! Вітка не викаже. Борг їй повернути врешті – тоді не викаже. Андрій… Сам не зізнається, що його кіт налякав. Не було ніякого кота, Андрій ніколи не переступав поріг Майчиної квартири. Ганьби його не було. Чи наважиться доводити зворотне? Він – легкий! Йому з тим морочитися зайве.
Хаус кволо суне за дівчиною.
– От і добре, зараз буде тобі забава… – Майка затягує кота на переднє сидіння «тойоти». – Поїхали…
Проторована доріжка – на лівий берег, до Чернігівської траси, та Майка жене в протилежний бік, вивертає на Житомирську. Подалі від міста. Зупиняє автівку на трасі під самотнім ліхтарем, що блимає, біля облупленого зачиненого кіоску з бляклою вивіскою «Супер Шашличок!», витягує кота з автівки – Хаус завмирає на узбіччі, принюхується, зиркає на дівчину насторожено…
