На запах м’яса - Дашвар Люко (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
– Граю, – прошепотіла. – І переграю тебе, козел!
Задумалася, зиркнула у вікно – до кав’ярні під’їхав «міні-купер». Напружилася, як Хаус перед стрибком. Очі примружила хижо, серце завмерло. Андрій?…
Він вийшов з автівки, – веселий, елегантний, легкий, як вітерець, – обійшов машину, подався до пасажирських дверцят. Майка забула про помсту. Низ живота захвилювався від збудження: Андрію…
Він розчахнув пасажирські дверцята, подав комусь руку – із салону випурхнула Руслана.
Майка відкинулася на спинку диванчика, стиснула кулачки, очі в стіл. А-а-а… Так он у чому правда! Вирва забрала не тільки Майчину роботу. Андрія забрала. Тому і звільнилася тихо, миттєво – сама не бажала перетинатися з Майкою. Й Андрієві про Майчине повернення ані слова. То так: Київ – велике село, життя поряд проживеш, не перетнешся.
– Ще кави? – Поряд із Майкою виник офіціант.
– Води без газу. – Поклала на стіл сто гривень. – Решти не треба.
Офіціант розслабився – гарні «чайові»! – побіг по воду.
Майка бачила, як Андрій із Руською всілися за столик у дальньому кутку залу, болобонили захоплено. Ось Андрій обійняв Руську, зашепотів їй на вушко щось, певно, приємне, бо Вирва закивала, усміхнулася, поклала голову на Андрієве плече. Він кинув погляд на вхідні двері, махнув комусь рукою. Майка зиркнула – до столика Андрія й Русі підтягувалися ідейні троцькісти, мать їх… Усе знайомі лиця: хірург Славко, чувак із хвостиком, грубий мен у бейсболці, хлопець у розтягнутій футболці – а взимку в розтягнутому светрі ходив. Що? Не вмерла мрія про перманентну революцію?…
Майка ковтала холодну воду, мордувалася: чого ж сидить?! Іти до них прямо зараз… Дати Андрієві ляпасу, гордо зиркнути на троцькістів – і чао! Меліть, панове, свої зерна на попіл далі. Та тут, у прокуреній кав’ярні, забава раптом здалася такою ганебною – аж сльози набігли. Чи піти?
Відвела очі на мить, утерла сльозу, кинула погляд у дальній кут кав’ярні і… кров хвилями у скронях – крізь голови відвідувачів на неї дивився Андрій.
Заклякла. Нічого, нічого… Хай так! Побачив? Що робитиме?
Андрій щось кинув бойовим друзям, підвівся – ішов до Майки, та Майка бачила не його – Русланин безпорадний гнівний погляд узріла. Розгубилася. Прилипла до дивана. Так тобі, сволото! Так тобі…
Андрій сів за столик навпроти Майки.
– Рито… – прошепотів збуджено.
– Привіт, – ледь видушила. Попливла: дихати важко, одяг заважає.
– Поїхали звідси?
– До мене… – відповіла.
– Чекаю в «купері».
– Ні… На моїй…
Не виказав здивування. Усміхнувся, кивнув – добре… «Добре, що Вітка на роботі», – розгублено подумала Майка. Сунула до виходу, землі під собою не відчувала. Та у дверях не витримала, обернулася до Руслани, усміхнулася їй зухвало, махнула ручкою: «Привіт…»
Що вона робить? План же був чіткий, вистражданий: ляпас йому! Чи збити автівкою так, щоби впав, не вбився. Уперед, дівко! «Тойота» біля кав’ярні – Майка сідає за кермо першою. Ну! Давай! Ось він розчахнув дверцята, щоби вмоститися поряд. Тисни на швидкість! Дай йому дверцятами по тулубу так, щоби аж відкинуло на узбіччя.
– Твоя тачка? – Андрій всідається поруч із Майкою, косує на неї, намагається говорити спокійно, та руки – поперед думок і слів: торкається пальцем Майчиного підборіддя, веде ніжно, але сам зупиняє себе. – Непогана…
Майка відчуває: вона нова заводить Андрія до сказу. Збуджується сама – додому, додому… «Тойота» – вітер, гальма верещать перед світлофорами.
– Твоя квартира?… – У пафосних апартаментах на Жилянській Андрій уже не намагається контролювати емоцій.
Скидає черевики в передпокої. Всаджує Майку на шкіряний пуфик, сідає перед дівчиною навпочіпки – сам… Сам зніме з Майки взуття! Босоніжки летять геть, хлопцеві гарячі долоні на голих Майчиних литках. То нове. Того… не бувало раніше. Значить, він теж тепер новий? Пробачити? Пробачити й забути?…
Майка відчуває невтримний дикий опір, перемішаний із пульсуючим жаданням. Пнеться підхопитися рвучко, та на литках Андрієві гарячі долоні – заважають, стримують: падає навколішки поряд із ним.
– Не барися… – глухо наказує раптом, та чекати несила: сама… Штовхає Андрія на підлогу: вкриває власним тілом, не стогне – шипить злою кішкою, припадає до хлопцевої шиї так міцно, що він здається – обіймає дівоче тіло, притискає до себе.
– Ще… Ще! – зриває з Майки одяг, намагається опанувати ситуацію, перевернути дівчину на спину, володарювати на нею.
Вона раптом підкорюється – падає на спину: розкинула руки, очі в стелю – бери! Андрій не відчуває нюансів Майчиного настрою. Бере… Невтримна близькість перетворює дику кішку на безпомічне кошенятко: леститься, обціловує, муркоче, припадає до Андрієвих білих ступень і так застигає. Ні! Нічого не змінилося… Світ зник, розтанули плани про помсту. Тільки Андрій… Пити його – не відриватися, не насититися ніколи. Йому ж здорова потрібна? Так Майка тепер здорова! Хворобу вбила. І дитя…
Несподіваний дзвінок – наче з паралельних вимірів. Майка дотягується до мобільного. Дідько, Вітка…
– Гілю, за півгодини буду. Стирила пляшку віскаря. Нап’ємося в зюзю.
– Вітко, ти… до себе сьогодні їдь. У мене… мужчина.
– А я свого випхала, коли ти в мене під дверями подихала, – психонула Вітка.
– Ти ж не подихаєш!
Майка жбурляє мобільний світ за очі, та збудження зникає. Події недалекого минулого обступають – крізь них і Андрія не роздивитися. Майка підводиться, суне до вітальні – гола, знічена. Андрій доганяє її біля вікна.
– Рито… Дівчинко моя єдина… – Обіймає ніжно.
– Ти… Руською пахнеш! – шепоче приголомшено. І не бреше ж! Тхне їй зрадою… Вирвою!
Андрій напружується.
– Про минуле – ані слова. Нащо?…
– Так… Тільки про майбутнє… – видушує Майка. «Усе змінилося, – б’є в мізки. – Обставини й події, а він не змінився. Не бажає. Легкий… Такий легкий! Чи плаче коли-небудь?»
– Кави звариш? – шепоче Андрій Майці на вушко.
Їй здається: то не слова – вітер. Дмухнув на Майку, підхопив, наче вона легка пір’їнка, – відлітає від Андрія все далі, далі…
– Залишайся сьогодні… – Майка чіпляється за слова, жене вітер.
– Звісно, – усміхається Андрій. – Завтра зранку замовимо твою улюблену лазанью…
– Завтра з коханцем снідаю, – бреше безбожно. – Ти… другий у черзі. – Усміхається Андрієві: вона теж спробує стати легкою. Заради нього.
Андрій застигає лише на мить: здивовано вигинає вуста, брови злітають. Відступає на крок, розмахується – коротко й сильно лупить Майку по щоці. А на!
Майка відлітає до балкона. Сльози студять червону щоку.
– Ти… – Слова губляться, застрягають у роті.
Андрій уже оговтався. Голий, спокійний – суне на Майку, в очах сама прикрість.
– Рито, Рито… Ну якого кривого ти вирішила, що зі мною так можна?
Андрієва рука тягнеться до Майчиної шиї. Стискає немилосердно.
– Спробуємо садо-мазо наостанок?…
– З Руською пробуй! – Майка намацує ручку балконних дверей, розчахує.
– Дарма я Руслані не вірив. А попереджала ж: «Не зв’язуйся з тупою міщанкою!» – Андрій сильніше стискає тоненьку дівочу шию.
– Хаусе… – відчайдушно хрипить Майка.
Як просто виявити дійсне лице людини. Варто лише повернути її тим лицем до природи. До Хауса, наприклад.
Андрій злякався. Побачив за метр від себе холодні жовті очі, забув про садо-мазо.
– Забери тварюку! – Закляк, ворухнутися боявся.
Хаус ніби розумів – про нього мова: зашипів, вигнув спину, закружляв навколо голого «англійця».
– Рито… Ну, все! Давай без образ! Зачини чудовисько, і я просто піду.
– Рита… померла… – Гола Майка скрутилася на підлозі біля балкона. Сльози по щоках на груди – бам, бам…
– Ну, тим більш! За що боротися?… – Андрій ступає обережний крок до дверей. – Ти гніваєшся? Дарма… Життя прекрасне. Може, ще колись перетнемося… – Ще крок.
– Нащо ти мені? Ти не поплазуєш за мною, коли тобі переб’ють ноги.
