Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг txt) 📗
Побут Угрів в наших степах закінчив ся в 890-х роках. З своїх становищ над долїшнїм Дунаєм Угри на заклик Візантиї взяли участь у війнї Греків з Болгарами; але Болгари напустили на них Печенїгів, і попавши між два огнї, Угри пустили ся в гору Дунаєм- на колишнї кочовища Гунів і Аварів, і тут осїли. Тим закінчила ся їх мандрівка.
Примітки
1) Вінклєр у своїй статї на підставі язикових явищ уставляє такий ряд впливів, яким підпадала фінська основа Угрів: турецький, монгольський, дравідійський, іранський, кавказький. Дравідійські впливи, коли-б на них здатись, вказували-б на глубокий Іран, кавказькі — на краї прикавказькі, як на етапи сеї міґрації. Побут угорської орди в кавказьких краях доказує Зічі також і археольоґічними вказівками.
2) З лїтератури початків Угрів і їх міґрації занотую дещо для нас цїкавійше: Hunfalvy Ethnographie von Ungarn, 1877, йогож Die Ungarn oder Magyaren (Die Volker Osterreichs-Ungarns, 1881). Vambery Ursprung von Magyaren і критику Hunfalvy: Vambery's Ursprung der Magyaren, 1883. Гроть Моравія и Мадьяры, 1881, Geza Kuun Kelationum Hungaroram cum oriente historia antiquissima, 1895. E. Zichy La migration de la race hongroise, другий титул: Voyages au Caucase et en Asie, 1897. Westherg Beitrage zur Klarung orientalischen Quellen uber Osteuropa (Bulletin de I'Academie de Spbg., V серія, XI, 1899, розд.: Magyaren). I. Hampel A honfoglalasi kor nazai emelekei, 1900 (памятки з часів як Мадяри осїдали на нижнїм Дунаю-реф. в Vestnik Slov. Fil. a Star. I), H. Winkler Das Finnenthum der Magyaren (Zeitschrift fur Ethnologie, 1901). Маркварт ор. с., passim. Мункачі в Ethnographia 1904. Luttich Ungarnzuge in Europa im 10 Jhrh, 1910.
3) De adm. 88.
4) Оповіданнє угорського Анонїма — нотаря кор. Белї зовсїм стратило кредит в науцї.
5) Вперше сї звістки опублїковано з ібн-Русте, письменника Х в., але тодї не було відгадано їх походженнє; аж пізнїйше, коли прибули анальоґічні звістки у аль-Бекрі, і особливо у Кардізі, видані Бартольдом в 1897 р., стало вияснять ся, що маємо перед собою звістки з середини чи навіть першої половини IX в. Здогадують ся, що джерелом їх була ґеоґрафічно-полїтична праця про Римську (візантийську) державу і сусїднї варварські краї Муслїма абу-Джармі — до нас вона не дійшла, але з неї користав і Джайгані, і ґеоґрафи Х віку. Маркварт дає таку табличку сих ґеоґрафічних праць:
абу-Джармі
Джайгані Ібн-Русте
Бекрі
Мухамед-і-Ауфi
трактат вид.Туманским
Kардізі
Про особу Джармі і його писання деякі відомости подає Масуді — див. витяги у Васильєва Византія и Араби при амор. династіи, дод. с. 73.
6) Оден з новійших мадярських істориків Marczali (у Szilagyi A magyar nemzet turtenete І с. 20 і далї), найдалї відходячи від Константинового оповідання, припускав, що Угри вже коло 700 p. прийшли до Лебедиї, пробули там довше як столїтє, і в Ателькузу сидїли довший час.
7) Іпат. с. 427. У всякім разї не Інгулом, як думають звичайно.
8) Про слїди старого житя з Словянами в мадярській мові і походженя їх В. Munkacsi Die Anfange der ungarisch-slavischen Beruhrung (Die Donaulander, 2, 1899), статї Ашбота, цитовані вище, с. 224 і полеміка Мелїча против них в Archiv XXXI, також статя Janko про руські терміни в угорськім рибальстві — M. N. M?zume napr. oszt. Ertesitoje 1900 — реф. в Vestnik Sl. Star. IV с. 51.
9) ИзвЂстія ибн-Даста с. 27, Бартольда Отчетъс. 122 (Записи академіи VIII. І), ИзвЂстія аль Бекри с. 63 ; про сї звістки Вестберґ Beitrage с. 214 і Къ анализу с. 20, Маркварт Streifzuge с. 27 й ин. Про угорські походи на чорноморськім побережі в 860-х рр. также в житиї Константина-Кирила. Karch толкують іще як Тмуторокань, Каршну і т. д. Против Керчи підносять те, що в IX в. вона не належала до Греків; але можлива тут деяка недокладність у Араба, а можливі й ріжні полїтичні зміни в Керчи, нам незвісні.
10) „Идоша Угре мимо Киевъ горою, єже ся зоветь нынЂ Угорьскоє, и пришедше къ ДнЂпру, сташа вежами; бЂша бо ходяще яко и Половци“, каже Повість-Іпат. с. 14. Уграм, розумієть ся, не дорога було йти коло Київа, могла хиба якась ватага заблукати, але й се робить непевним та обставина, що лїтописець тим угорським походом хоче обяснити назву київського урочища. Отже сей похід непевний і трудно з того вимірковувати якийсь напад Угрів на Київ, як робить і тепер Лїтіх (кладучи його на р. 862). Натомість сї угорські вежі виглядають як реальна народня згадка про Угрів. Цїкаво, що вичисляючи орди, які переходили на Русь, Повість ставить наперед Печенїгів: „По сихъ бо (Обрах) придоша ПеченизЂ, и пакы идоша Угри Чернии мимо Кыевъ“ (с. 7), хоч в дальшім оповіданню Угри випережають Печенїгів, бо приходять ще за Олега, а Печенїги аж за Ігоря. Се переставленнє Печенїгів перед Уграми свідчить, що перехід Угрів в руській традиції лишив дуже незначний слїд і злив ся з печенїзьким. В обох разах прихід Угрів датуєть ся на основі чужих джерел, і сї дати не мають значіння для історії Руси. Прихід Угрів оповідаєть ся в звязку з історією проповіди Кирила і Методия та з завойованнєм Морави Уграми, і дата 6406 (898) р., під котрою поставлена і ся проповідь, і прихід Угрів під Київ, і їх війни з Греками і Моравою, викомбінована, як правдоподібно пояснив Шахматов (Хронологія древн. рус. лЂтоп. сводовъ (Ж. М. Н. П., 1897, IV), з жития Кирила й Методия. В усякім разї вона не відповідає хронольоґії угорського походу.
ПЕЧЕНЇГИ, ЇХ МАНДРІВКА І НАПАДИ, ОСЛАБЛЕННЄ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ НА ЧОРНОМОРЮ, БОРОТЬБА З ПЕЧЕНЇГАМИ В X-XI В., СКРІПЛЕННЄ ГРАНИЦЬ, ОСТАНКИ СЛОВЯНСЬКОЇ ЛЮДНОСТИ В СТЕПАХ.
Мандрівка Угрів та їх пустошення серед чорноморської кольонїзації були предтечею далеко грізнїйшого для неї походу. Вже в серединї IX в. сильно налягали на Хозар Печенїги. Хозари заступали їм дорогу на захід, тим часом зі сходу тиснули Печенїгів Узи (Торки наших лїтописей), а за ними ще сильнїйша орда Кіпчаків — Половцїв. По словам Константина Порфирородного, Печенїги тодї сидїли між Волгою і Уралом. Хозари, не витримавши натиску Печенїгів, нарештї перепустили їх; се мусило статись не пізнїйше 70-80 рр. IX в. 1). Перепущена за Волгу, Печенїзька орда упала на Угрів і погнала з їх кочовищ. Розбиті Угри рушили на схід, і Печенїги, ступаючи по пятам їх, вже на початку 890-х років зявили ся над нижнїм Дунаєм, там винищали кочовища Угрів і тим примусили їх перейти в середно-дунайські краї 2).
Печенїзький перехід зза Волги над Дунай виглядає як дуже скорий, справжнїй степовий оркан, щось подібне до аварського. Але Печенїги не перейшли далї на захід, як Авари, а зістались в наших степах.
Своїми ордами вони роскинулись на цїлій просторони від Дону до Дунаю. В першій половинї Х в. „Печенїзька земля“ (?????????? ) по оповіданням Візантийцїв простягаєть ся „від нижньої частини Дуная, насупроти Дістри (Силїстрії) до хозарського замку Саркел“ (на Дону) 3) . Константин оповідає, що з восьми колїн, з котрих складалась Печенїзька орда, чотири кочовали на схід від Днїпра, чотири-між Дунаєм і Днїпром. По його звісткам два печенїзькі коліна займали західнїй край степів, над Дунаєм, одно „в сусїдстві Руси“ — Полян, друге в сусїдстві Уличів, Деревлян і Лучан, значить між Днїстром і Днїпром. День дороги мав ділити сї печенізькі кочовища від русько-словянської поза-степової кольонїзації. За Днїпром печенїзькі кочовища притикали на сходї до земель Хозарів і Алянів, на полуднї-до кримських володінь Візантиї 4). Місця Печенїгів за Волгою зайняли Узи-Торки.
Спільне пожитє з численною, дуже воєвничою й хижою Печенїзькою ордою для словянської степової людности було занадто тяжким. Зворохоблена вже перед тими угорськими погромами, вона тепер починає рішучо кидати небезпечні місця і в великих масах мандрує в спокійнїші краї. На жаль, весь сей процес іде поза нашими очима: не згадавши нї словом про пустошення угорські, наша лїтопись про Печенїгів починає говорити аж тодї, як вони своїми нападами стали пустошити околицї Київа, а се сталося вже в другій половинї Х в. Одинока подробиця з степового житя, яку переказують нам джерела — се трудности, які робили Печенїги на степових шляхах. В оповіданню Константина про торговельні каравани Руси, що ходили з Київа Днїпром і морем до Царгорода в першій половинї Х в., бачимо, що сї каравани мусїли ходити оборонною рукою, бо й на Днїпрі й на морськім побережу вистерігали їх Печенїги 5). Кн. Святослав і загинув в степах від Печенїгів, що стерегли його коло порогів, прочувши про його богату здобич, і переловили в дорозі до Київа. Всю иньшу обстанову тодїшнього житя в степах і на степовім пограничу можемо доповнити хіба з пізнїйших, половецьких часів: неустанні набіги на міста і села, що мусїли жити в вічнім страху, на воєнній нозі; під час нападів забираннє в неволю великих мас невільників, що продавались в кримських портах на роботу в далекі краї, й вирізуваннє всіх нездалих до роботи, до продажі; нищеннє осад; в результаті — утеча людности й запустїннє цїлих країв. Не треба забувати, що два віки спокійного господарського житя віддїляло сї степові тучі IX — Х вв. від трівожливої епохи розселення. Часи розселення у полудневих українських осадників виробили були ворохобний і воєвничий характер, тодї вони могли, охоче ставати спільниками розбійничих походів Гунів та Болгар; за два віки спокійнійшого житя вони відстали від того, і переважна маса не мирилась з таким трівожним пожитєм та вибрала ся з степів.
