Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
— А, це вірші. Я завжди любила вірші. Але їх так багато! Усіх не запам'ятаєш.
Я складаю зброю. Сталося так, як я й передчував. Вона видужала, і я вислизнув з її рук, як газета з рук сплячої селянки. Вона нічого більше не пам'ятає. Вона ніби прокинулась після наркозу. Ті місяці, які вона провела тут, у лікарні, зникли з її пам'яті. Вона все забула. Вона тепер — Женев'єва Терговен і більше не знає, хто така Ізабела. Вона не прикидається, я бачу це. Я боявся, що втрачу її, бо вона походить з інших верств і повернеться до них. А втратив її гірше — грунтовніше і безнадійніше. Вона вмерла. Вона ще живе й дихає, вона така сама вродлива, як і була, але в ту мить, коли скінчилась хвороба, вона вмерла, втонула назавжди. Ізабела, з її крилатим, квітучим серцем, втонула в Женев'єві Терговен — добре вихованій дівчині з вищого кола, котра, мабуть, колись вигідно вийде заміж і навіть буде доброю матір'ю.
— Мені треба йти, — каже вона. — Ще раз дякую вам за гру на органі.
— Ну? — питає Верніке. — Що ви скажете про це?
— Про що?
— Не вдавайте з себе дурника. Про фрейлейн Терговен. Не будете ж ви заперечувати, що за три тижні, відколи ви її не бачили, вона стала зовсім іншою. Цілковитий успіх!
— І це ви називаєте успіхом?
— А як же інакше? Вона повертається назад до життя, з нею тепер уже все гаразд, те, що було, розвіялось, як поганий сон. Вона знову стала людиною. Чого ви ще хочете? Ви ж бачили її. Ну?
— От я теж кажу: ну?
Сестра з червоним селянським обличчям приносить пляшку вина й чарки.
— Чи ми ще матимемо щастя бачити його преподобіє вікарія Бодендіка? — питаю я. — Я не знаю, чи фрейлейн Терговен католичка, однак гадаю, що це так, бо вона ж з Ельзасу. Тому його преподобіє теж буде страшенно радий, що вам пощастило виловити з хаосу овечку для його отари!
Верніке посміхається.
— Його преподобіє уже висловив своє задоволення. Фрейлейн Терговен цілий тиждень відвідує службу божу.
Ізабело, думаю я. Колись ти знала, що бог і досі висить на хресті і що його мучили не тільки невіруючі. Ти знала це і зневажала ситих віруючих, які з його мук зробили собі жирну синекуру.
— Вона вже й сповідалася? — питаю я.
— Можливо. Цього я не знаю. А хіба взагалі хто-не-будь повинен сповідатися в тому, що він зробив, коли був психічно хворий? Для мене, темного протестанта, це дуже цікаве питання.
— Все залежить від того, кого вважати психічно хворим, — гірко кажу я, дивлячись, як направник людських душ вихиляє чарку рейнгардського.
— У нас безумовно різні погляди на це. До речі, як можна сповідатися в тому, що ти забув? Адже фрейлейн Терговен, мабуть, багато що раптово забула.
Верніке наливає собі й мені.
— Пийте, поки нема його преподобія. Може, запах ладану й священний, однак він псує букет такого вина, як оце. — Верніке надпиває чарку, закочує очі й веде далі:— Раптово забула? Хіба це було так раптово? Ознаки цього з’явилися вже давно.
Він має рацію. Я й сам помічав це. Бували хвилини, коли Ізабела, здавалось, не впізнавала мене. Я згадую останню нашу зустріч і з люттю випиваю вино. Сьогодні воно мені не смакує.
— Це як землетрус, — люб'язно і самовдоволено заявляє Верніке. — Землетрус на морі. Одні острови і навіть цілі континенти зникають, а натомість з’являються інші.
— А якщо з нею трапиться ще один такий землетрус? Тоді все почнеться навпаки?
— Може статися й таке. Але це майже завжди веде за собою прогресуюче слабоумство. А хіба ви бажаєте цього фрейлейн Терговен?
— Я бажаю їй усього найкращого.
— Отож-бо!
Верніке виливає в чарки решту вина. Я згадую нещасних хворих, які стоять чи лежать по кутках у своїх палатах, розмазуючи по собі слину і бруд.
— Звичайно, я бажаю, щоб вона ніколи не хворіла, — кажу я.
— Цього можна не боятись. Ми маємо один з випадків, коли хворого можна вилікувати, усунувши причини хвороби. Все скінчилось якнайкраще. У матері і в дочки таке почуття, яке іноді викликає чиясь смерть: їх наче обмануто, наче вони осиротіли, і це зріднило їх більше, ніж будь-коли.
Я здивовано поглядаю на Верніке, бо ще ніколи не чув, щоб він говорив так поетично. А втім, він каже це не зовсім серйозно.
— Сьогодні ви матимете змогу переконатись у цьому, — заявляє Верніке. — Мати й дочка прийдуть сюди обідати.
Я хочу піти, але щось змушує мене залишитись. Коли людині випадає можливість помучити себе, вона не так легко відмовляється від цього.
З’являється Бодендік. Він сьогодні напрочуд товариський. Потім приходять мати з дочкою, і починається банальна світська розмова. Матері десь біля сорока п’яти років. Це повнувата, не дуже вродлива жінка, яка так і сипле легкими округлими фразами. У неї на все готова відповідь.
Я дивлюсь на Женев’єву. Іноді в мене на мить з'являється маленька надія: мені здається, ніби крізь її риси проступає інше обличчя — кохане, натхненне, розгублене, але його одразу ж заливають хвилі розмови про модерну будівлю санаторію — обидві жінки вживають тільки це слово, — про чудовий краєвид і старовинне місто, про різних дядьків і тіток у Страсбурзі та Голландії, про важкі часи, про необхідність віри, про якість лотарінгських вин і красу Ельзасу. Жодного слова про те, що так вражало і хвилювало мене. Все це кануло в забуття, ніби його ніколи й не було.
Я швидко прощаюсь.
— На все краще, фрейлейн Терговен, — кажу я. — Я чув, що ви цього тижня їдете?
Вона киває.
— Хіба ви не прийдете сьогодні ще раз? — питає мене Верніке.
— Прийду, до вечірні.
— Тоді прошу до мене на чарку вина. Сподіваюсь, що ви теж завітаєте, шановні пані?
— Радо завітаємо, — відповідає Ізабелина мати. — Ми все одно прийдемо до вечірні.
Увечері я почуваю себе ще гірше, ніж удень. Слабке світло облудне. Я бачив у церкві Ізабелу. Над її волоссям тремтіло сяйво свічок. Вона майже не рухалась. Обличчя хворих при звуках органа миттю оберталися вгору, як пласкі світлі круги. Ізабела ж молилася: вона була здорова.
Після вечірні теж не стає легше. Мені пощастило зустріти Женев’єву на порозі церкви, і я виходжу з нею в парк. Ми йдемо алеєю. Я не знаю, про що говорити. Женев'єва щільніше загортається в пальто.
— Як стало холодно вечорами.
— Еге ж. Ви їдете цього тижня?
— Хотілося б. Я вже давно не була вдома.
— Ви раді?
— Звичайно.
Говорити більше нема про що. Однак я не можу справитися з собою. Це ж та сама хода, те саме обличчя в темряві, ті самі ніжні риси.
Ми наближаємось до кінця алеї.
— Ізабело, — кажу я.
— Пробачте, що ви сказали? — здивовано питає вона.
— Ох, — кажу я. — То просто одне ім’я.
Вона на мить уповільнює крок.
— Ви помиляєтесь, — каже вона. — Мене звуть Женев’єва.
— Так, звичайно. Ізабелою звали іншу. Ми інколи говорили про неї.
— Он як? Можливо. Про що тільки не говориш у житті, — немов вибачаючись, каже вона. — Тож і не дивно, коли дещо забуваєш.
— О, звичайно.
— Це була якась ваша знайома?
— Майже що так.
Вона тихо сміється.
— Як романтично. Пробачте, що я не відразу згадала. Зараз я вже пригадую.
Я дивлюсь на неї. Вона нічого не пригадує, я бачу. Вона удає це, аби не здаватись неввічливою.
— Останніми тижнями сталося так багато подій, — каже вона невимушено і трохи зверхньо, — як тут не переплутати все? — І, щоб загладити свою неввічливість, питає: — А що з нею було далі?
— З ким?
— З Ізабелою, про яку ви щойно говорили.
— А, з нею! Нічого не було. Вона померла.
Женев’єва злякано зупиняється.
— Померла? Як шкода! Пробачте, я не знала…
— Нічого. Я не був з нею близько знайомий.
— Померла раптово?
— Так, — відповідаю я. — Але навіть не здогадувалась, що помирає. Це теж чогось варте.
— Звичайно. — Женев’єва подає руку. — Мені дуже шкода.
Рука в неї міцна, вузька й холодна. У ній не чути більше жару. Це рука молодої дами, яка трохи схибила, але знову виправилась.
