Розколоте небо - Талан Светлана (смотреть онлайн бесплатно книга .txt) 📗
— Все! — видихнув. — Перевір, — подав папір Бикову.
Григорій Тимофійович перечитав, посміхнувся.
— Підійде, — сказав. — Тільки ось є сумнів, чи писати «Цілком таємно», чи там самі допишуть.
— Якщо розкинути мізками, то краще зараз написати. Я тобі передаю записку, яка не повинна потрапити у чужі руки, тобто таємно. Допишу, а там, нагорі, нехай керівництво само вирішує, що з нею робити.
— Правильно, — погодився Биков.
Іван Михайлович згори зробив припис дрібними буквами «Цілком таємно», промокнув чорнило, склав аркуш вчетверо і віддав однопартійцю.
— Слухай, а чому він з’їв матір, коли отримував вдосталь хліба? — запитав Бикова.
— Ти з неба звалився? — хіхікнув. — Щоб активісти віддали хліб дурню, а собі не залишили? Спочатку щось давали їсти, а потім перестали. До речі, негайно розпусти актив. Свою роботу вони вже виконали, тож нехай ідуть працювати.
— Як накажеш.
Биков підійшов до вікна, задивився на садибу Чорножукових.
— Не знаєш, як там куркульська донька? — запитав, думаючи про щось своє.
— Оклигує помаленьку. Живуча, сука!
— І ще одне, — сказав Григорій Тимофійович, не обертаючись до однопартійця. — Пошли Жаб’яка до Ганни Теслюк, нехай мені принесе шкіряну куртку.
— Так…
— Я ясно сказав? — перебив його невдоволений Биков.
Частина дев’ята
Хліб на крові
Розділ 88
Страхітливий танок смерті, яка владно розгулялася, відчувши свою перевагу над життям, пізнали підкопаївці у березні, квітні та травні. Люди постійно відчували її холодний подих, її владу. До неї звикли так, ніби вона завжди була поруч. Мовчки, без сліз, без ридань виносили з осель своїх близьких, знаючи, що смерть — це не лише порожнеча, а й позбавлення від страждань. На зміну Пантьосі прийшов старий Пантелеймон, а підвода, як і раніше, щодня робила об’їзд усього села, збираючи тіла померлих. Різниця була лише в тому, що навантажених мертвих людей було набагато більше, ніж узимку. У довгий рів новий їздовий скидав трупи людей — худих, чорних, напіводягнених і голих, із розкритими ротами. Навесні серед них було багато дітей. Два чоловіки присипали землею тіла, а Пантелеймон того ж дня їхав за іншими. І навіть така оперативна робота не могла позбавити село від запаху смерті. З настанням потепління ставав нестерпним трупний сморід. Новий голова колгоспу Сушко Олександр Сергійович, розуміючи, що посівну кампанію не провести з такими слабкими людьми, якимось чином зміг організувати обіди для колгоспників. На обіди у великому казані варили кукурудзяну кашу, іноді — пшоняну, бувала навіть юшка — подоба страви, в якій плавало кілька зерен пшениці, до страв додавався шматочок хліба. Видавали на обід по черпачку, за яким шикувалася черга. Йшли на роботу усі, хто міг, хто ледь тримався на ногах, бо там була не тільки робота, а й надія на порятунок. Діти з четвертого класу кидали навчання і йшли працювати нарівні з дорослими.
Олександр Сергійович налагодив харчування у школі, там почали давати дітям шматочок хліба і капусняк, але все одно батьки відправляли старшокласників на роботу у колгосп. Доводилося приймати всіх охочих, хоча й умови стали жорсткішими. Восьмого квітня були затверджені Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах. Згідно з ними, запроваджувалися каральні санкції у вигляді штрафу до п’яти трудоднів або й виключення з колгоспу за невихід на роботу. Також заборонялася робота поза колгоспом без дозволу його правління. Лупіков, ознайомившись із Тимчасовими правилами, одразу ж поїхав підводою селом разом із головою сільради, щоб вилучити у людей жорна, ткацькі верстати, борони. «Нічого не повинно лишитися такого, що відволікало б від колгоспної роботи», — пояснював він людям.
До Варі Лупіков не навідався — не колгоспниця, тож у неї залишилися батьківські жорна. У Ольги їх відібрали, тому вона часто приходила молоти на Вариних. В основному сестри подрібнювали на борошно порожні початки кукурудзи і тирсу з дерев. Використовували і лушпиння картоплі. Все, що можна було, перетиралося, змішувалося, додавалася полова або крихітка борошна, і пеклися коржики-маторжаники. А щоб не так розпадалися, призвичаїлися додавати перетерту кору липи, тоді вони хоч якось тримали форму. Маторжаники неможливо було розжувати, тому доводилося відкушувати і одразу запивати водою, щоб проковтнути. Ольга іноді приносила борошно, яке потрошечку додавала у страви.
Ледь скресла крига на озері, люд посунув туди. З крижаної води діставали мідії. Андрій приносив їх Варі, сам підсмажував на пательні, щоб вони розкрилися, і витягав справжнє м’ясо. Варя сама не їла мідій — залишала дітям. Їм варила «суп» — бовтанку з картопляного лушпиння, зафарбовану борошном, а інколи й краплею справжнього молока.
Люди з надією чекали на прихід весни, але ослаблений організм багатьох, хто пережив зиму, не витримував таку їжу. Вони мерли, не дочекавшись ані зелені, ні жаданої городини. Протягом голодної зими з’їли запаси до решти, тож скрутно було всім. Ловили в капкани усяку живність, але до весни не залишилося навіть ворон, не кажучи вже про горобців, яких давно виловили під стріхами.
Варя боролася за кожен день життя своїх дітей. Залишаючи їм харчі, вона потайки від Андрія терла стебла соняшників, які завалялися на городі, запарювала і їла. Страва не мала смаку, але й не була гидкою. Іноді вона варила дітям по кілька зерен пшениці, які колись дала сестра, розуміючи, що навіть в одній зернині може триматися ціле життя.
Ті, хто ще залишався живим, з нетерпінням чекали весни. А вона десь забарилася…
Розділ 89
— Дивись, що я вам принесла! — Ольга із задоволеною усмішкою поклала торбинку на стіл. — Тут картопля, щоправда, приморожена, бо перезимувала у землі. А ще там хвостики буряків!
— Де ти взяла? — здивовано запитала Варя, розкриваючи торбинку.
— Почали орати землю, і Сушко дозволив збирати картоплю і буряки, які залишилися у землі, — пояснила сестра. — Ти б бачила, скільки людей повзає по полю! Ми з Іваном хлопців підняли й побігли усі туди. Як бачиш, недаремно!
— Я навіть не знаю, що сказати, — Варя розгубилася від такого «багатства».
— Тепер розкажу рецепт нової страви — від людей почула. З картоплі можна зварити дітям ріденький суп, а лушпиння перетерти, додати початки з качанів кукурудзи, потовкти все разом, і можна пекти ліпеники. Щоправда, вони розпадаються і гіркуваті на смак, але ж можна додати липкої кори липи, а якщо потерти хвостик буряка, то вийдуть солодкі оладки. Знаєш, як їх ще називають? — Ольга посміхнулася. — Тошнотики! І вигадав хтось! До речі, вже є листя липи, тож можу поділитися, як пекти з них маторжаники. Та що там розказувати! Те ж саме з додаванням листя липи, воно хоча б смачне.
— Треба Андрія попросити нарвати.
— Ти гадаєш, це так просто? — хмикнула Ольга. — Діти й на верхівках дерев зщипують.
— Десь та нарве, — сказала Варя. — Щавель теж повищипували усюди до землі, але ж приносив трохи, я варила борщ, забілювала молоком, діти їли.
— Уже починає підніматися кінський щавель біля озера, на луках, з нього теж можна щось приготувати, але чула від людей, що від нього одразу жовтіють зуби, болять і кришаться.
— Тоді не буду дітям давати. Щоправда, від лободи їм не краще. Нагодую їх вареною лободою, і такий пронос починається, без кінця по ногах тече жовте, та й животи одразу починають пухнути, — пожалілася Варя.
— А ти все одно суши лободу, а як висохне, перетирай на борошно, от і буде з чого пекти маторжаники! — порадила Ольга. — І листя липи піде, теж суши на борошно. Згодиться. Ще варять коріння лопухів, але та бовтанка дуже вже гірка!
— Стільки страв, не знаєш, що і готувати! — сумно пожартувала Варя.
— Мало не забула! — Ольга ляснула долонею по коліну. — У маторжаники чи оладки, зви як хочеш, можна додавати мох із дерев, тоді вони пухкі будуть, як на соді!
