Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Вiн мовчки показав рукою нiчному гостю проходити до оселi.
I тiльки коли засунув на мiцний засув дверi, оберiгався i схвильовано проказав:
- О Аллах! Зрештою я дочекався тебе!
– Так, о шейх! Це я повернувся до твоєї оселi!
Сивий, згорблений, але ще досить мiцний чоловiк поставив на голий тахт свiтильник i обiйняв молодика. Вiн тричi поцiлував його в скронi, а той поцiлував йому руку.
Потiм господар запросив його до трапези. I сам полив на руки своєму гостевi.
Подав кухоль чистої прохолодної води з великого спiтнiлого глека.
Коли прибулий вгамував свою спрагу, приступили вони до трапези.
Та гiсть їв без усякої охоти, тiльки ще двiчi пожадливо пив воду.
- Тебе мучать спрага, мiй юний друже?
- О шейх! Мене мучить не та спрага! Мене мучить спрага розповiсти про свої пригоди достойнiй людинi,– ти ясновидющий i ти це, о мiй шейх, добре вiдаєш.
- Вiдаю, мiй друже! I тому не будемо вiдволiкатись вiд справи довгими балачками. Розкажи менi краще, як тобi мандрувалося всi цi роки. Чи побачив ти всi тi дива, якi хотiв побачити? Чи здiйснилась твоя мрiя?
- О мiй шейх! Я побував скрiзь, де буцiмто бувають чудеса, про якi розповiдали бувальцi на багдадських базарах! – Мандрiвець випив ще води i, вславивши Аллаха та призвавши благословення на пророка Мухаммеда та весь його рiд, почав оповiдь.
Розповiв швидко, довго не розмусолюючи про свої пригоди в Шатт-ель-Арабi i на кораблi в морi-океанi.
Закiнчив такими словами:
- Це все було тут, у свiтi арабiв, мусульман. I головне тут було диво, що я живий вислизнув iз лабет своїх одновiрцiв i одноплемiнникiв. Це було найдивнiше. I от я опинився в Iндiї…
Коли вiдвели разом зi слов'янином коня до палацу раджi i повернулись до гаванi, то знов потрапили в халепу.
Раїс митницi разом з кадi та мухтасiбом звинувачували руббана, що той уникне сплати закяту. Але руббан був метким чоловiком. Вiн встиг через вiдступника-оманця пiдкупити кадi. I кадi так розсудив, щоб за дарованого раїсовi коня руббан вiддав монети. А раїс щоб сплатив руббановi за хвости подохлих коней. А з тих грошей щоб руббан заплатив закят. Та i тут руббан вчинив по-своєму. Вiн заплатив з раїсових грошей платню своїм хлопцям. I найбiльшi грошi дав неграм-поганам та фарбованому слов'янину. Так що трохи грошей за хвости дохлих коней лишилось у нашої команди! У всякому разi, пiсля цього нi кадi, нi мухтасiб не чiплялись до руббана i його хлопцiв. Та по обличчю раїса я вiдчув, що добра не буде нашiй командi. Вирiшив тiкати в мiсто, у квартали, де раїс не має всiєї сили. А щоб жити в мiстi, потрiбнi грошi. Я сказав слов'янину:
Слов'янине, ти найдобрiша людина! Дай менi в борг або просто подаруй трохи монет! У мене немає надiї, що руббан вiзьме мене в лiс. А я хочу пiти в джунглi i побачити бiлого слона. Я можу пiти в джунглi лише таємно. Щоб це вчинити, менi треба покрутитись у мiстi i все вивiдати, де найлегше проскочити. А в мiстi за все треба платити…
Слов'янин довго думав, а потiм вiддав менi свої десять динарiв, а собi лишив три динари. Потiм вiн сказав руббановi, що пiде зо мною в мiсто на торжище. I вiдвiв мене в мiсто, щоб нiхто з раїсових людей мене не зачепив.
Дав менi великодушно, щедро свої динари, але ще дорожчий вiн менi зробив дарунок – вiддав маленьку йєменську сокиру без держака. Та ще дорожча була його порада:
- Слухай, хлопець! Хочеш жити в лiсi – дивися, що їсть звiр: свиня, ведмiдь, бiлка, курiпка, голуб. Ще тут в Iндiї є кращий звiр-провiдник –мавпа, звiр, дуже подiбний до людини.
Вiн пiшов до кварталу, де жили погоничi слонiв. Бо спочатку погоничi не збиралися виступати до лiсу. Їхнi брахмани 2 не дозволяли цього. Казали, що зорi несприятливi для походу в пущу по корабельне дерево.
Водночас тi ж самi брахмани кожного дня вiдправляли на прощу з мiста цiлi юрби людей.
А треба сказати, що з кожним днем спека ставала все лютiшою. О шейх! Не знаю, чи ти бачив щось подiбне в обжитому заселеному мiсцi! 3 дерев падали зомлiлi вiд спеки папуги, ворони й кажани! Лежали конаючi люди на майданах i вулицях. Листя скручувалось i опадало з дерев, перетворювалось на землi на ядучий порох! Наш корабель тепер тiльки кормою торкався води – навколо вже був пiсок.
Водночас хвилi океану i вiтер iз заходу почали викидати до берега по два – по три вiтрильники щодня. Кораблi важко сидiли у водi – були вщент завантаженi чорними рабами, горами слонових бивнiв, штабами африканського сиродутного залiза та калитами iз африканським золотом!!! I зразу ж цiна на золото впала. Те, що ранiше можна було купити за один динар, тепер доводилось купувати за два-три динари.
Але й досi не прибув жоден корабель з кiньми. I вiд того раїс особливо лютував i роз'ятрював у собi злiсть проти руббана.
У той же час прийшли з лiсу в мiсто дикi люди. Принесли вони всiляке цiлюще корiння i мед у луб'яних коробах.
Я ще не мiг до пуття усвiдомити усiх їхнiх звичаїв, що кожен має спiлкуватися тiльки з тими, до кого вiн по стану подiбний. Але я змикитив сказати портовим п'явкам-митникам, що мiй батько в Багдадi продає те, що гублять iншi.
Отож я пiдiйшов на торжищi до тих диких людей та й почав їм на мигах пояснювати, що я хочу пiти з ними в лiс i подивитись на бiлого слона. Вони наче не зрозумiли. Тодi я пiшов i купив чудову iграшку з бiлої глини –справжнього бiлого слоника! О шейх, не дивись на мене з осудом! Я не став, як iндуси, поклонятись слоновi! Це не був образ бога-слона, лише звичайна дитяча iграшка! О, якi я бачив чудовi фiгури, зробленi iндiйськими майстрами! Повiр менi – у наших землях нiчого подiбного немає!.. Знов я їм усе пояснив на мигах, вони зрозумiли. Та показали менi, що не можуть мене взяти, бо стражники схоплять усiх нас, а менi вiдiтнуть голову! Вони показали менi на стражiв i на моє горло… Тодi, на прощання, я пригостив їх фiнiками, а вони мене медом. Засмучений, я пiшов дивитись на iншi всякi дива торжища. Раптом мене потяг за рукав мiцної статури торговець iз касти шеттi 3. Вiн приходив до нашого корабля i продавав морякам рiзнi речi й наїдки. Шеттi-торговець шепотiв менi в затiнку старого баньяну:
Тобi не личить з ними їсти i пити! Ти хоч i чужинець, а так би як з касти шеттi, тiльки вашої, арабської. Спiлкуванням з ними ти оскверняєшся!.. Слухай, дай менi динар, i я тобi дам дорогоцiнну пораду. Вона варта двох динарiв. Але ти ще зовсiм малий, i тому я збавлю цiну своїй чудовiй порадi, нiяких сил вiд лютої спеки.
Бо спека не спадала тепер i вночi. I океан з припливом не допомагав. Навiть гiрше – з-за океану, iз заходу вiтер нiс пекучу спеку i жовто-сiрий претонкий пил. Просто як пилок з квiтучих верб!
У жовтавiй свiтанковiй iмлi, переступаючи через тiла людей i дохлих птахiв, ми вийшли з мiста…
Широким битим шляхом i попереду, i позаду нас до гiр i пагорбiв посувались юрми i окремi прочани. Вони йшли очиститись у священних водоймах6, умилостивити своїх iндiйських богiв, щоб вони дали воду всьому живому.
Я зауважив, що їхнi жерцi-брахмани вiдсилали на прощу людей вбогих, слабих тiлом чи духом, старих i безрiдних. Лише кiлька разiв я бачив серед подорожнiх таких здорових, як отих попихачiв бiля храму, що ледь не потовкли нас iз слов'янином. Ми пройшли два майже покинутi людьми села, i вже дорога почала пiдiйматися вгору. Просто при дорозi росли тут великi дерева. Листя на них теж зiв'яло, покрутилось i почало облiтати, розсипаючись на порох по червонiй порепанiй землi.
Отут iз шеттi ми надибали на жiнку з дiтьми. Певно, вона вже довго сидiла пiд деревом, бо на її бiлому вбраннi i на чорних косах поначiплялися засохлi покрученi листочки. Одна дитина в неї лежала на руках, а двоє виповзли просто на шлях. Жiнка була висохла, мов живий скелет. I дiти її повсихали. Вони лише щось белькотiли, вже не людськi слова, а мов скавулiння тварини, i протягували благально рученята. Серце моє стислося вiд жаху, i я пожалiв дiтлахiв, спинився. А шеттi тiльки зиркнув, що я чиню, i незворушно покрокував далi.
