Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Ось, стрункiшi за найгнучкiшу тростину, виступають майже оголенi темношкiрi дiвчата. На руках, на шиї яскравi прикраси iз якогось насiння. Обличчя в них красивiшi, нiж у красунi спiвачки Нiссо. А несуть вони на головi корзини з перепаленими шматами вапна. Сонце блищить на їх темних, мов старовинна бронза, тiлах, грає на сторчливих персах, що при кожному кроцi пружно пiдскакують.
Ось нужденний смiттяр, як i його батько Хасан, на сходах рожевостiнного храму порпається – пiдбирає в корзину смiття, змiтає пiсок.
Он знову темношкiрi, майже голi, з ледве обгорнутими стегнами, жiнки й дiвчата несуть на головах корзини iз шматами битих коралiв та вапняку.
Коли вони поспiшали разом з усiма конярами-ефiопами за раджею, папуга на плечi слов'янина почав невдоволено щось кричати. I зразу ж один могутнiй вояк-зiндж швидким, блискавичним рухом вхопив птаха i вiдступив кудись набiк.
Слов'янин тiльки прохрипiв щось запаленими вустами.
Нарештi перебiгли майже через великий майдан i пiдступили до рожевостiнної фортецi. Зразу за мурами пiдносився, тягнувся просто в темно-синє небо величезнiший бiлокам'яний палац. А поруч – не менш пишний храм з червоного каменю.
У брамi мiж двома баштами стояли незлiченi стражi. I ще сидiло кiлька десяткiв писарiв-кадiбiв та рахiвникiв. Вони рахували тих, хто заходив з раджею до замку.
Коли Алi й слов'янин наблизилися до рахiвникiв, тi щось голосно закричали.
Зразу ж пiдскочили здоровеннi могутнi стражники-iндуси. Лише в коротеньких обгортках-спiдницях, зате при шаблях наголо.
Зупинили Алi та слов'янина – мовляв, не дозволяється чужинцям заходити до фортецi раджi.
I зразу ж, як з-пiд землi, об'явився товстун i з ним чи не дюжина м'язистих стражiв. Вони перехопили навроченого коня вiд Алi й слов'янина i потягли, майже понесли його на подвiр'я фортецi.
Наче джин з бутля, виник чорний велетень i подав слов'янину його розкуйовдженого зеленого папугу. Папуга кусав дзьобом пальцi чорному стражу i кричав своє.
Алi хотiв спитати в слов'янина, що вiн кричить, та тут наблизились два слони з музиками, i Алi про все забув. Картатi, вiзерунчастi покривала на слонах були оздобленi золототканими шнурами й торочками. Налобники слонiв iскрилися золотом, срiблом i всiма барвами веселки вiд незлiченних самоцвiтiв.
Алi й слов'янин стояли за спинами стражiв, притиснутi до мурiв, поки заповзав у двiр велетенський виїзд раджi. Коли ж увесь почет з барабанним калатанням, завиванням сурм i дудок, дзвоном срiбних бубонцiв на ногах незлiченних танцiвниць влився до фортецi, тодi стулки ворiт з рипiнням замкнулися.
Тiльки червона курява густим димом знеслася вiд землi, закривши людей майже по груди.
Стражники розступилися, й Алi та слов'янин змогли вiльно вiддихатись.
I вони пiшли назад до порту через усе мiсто.
Iшли двоє мандрiвцiв незнаним мiстом, i нiхто до них не заговорив.
Лише папуга порушував мовчанку i белькотiв щось своє.
Та зараз в Алi пропав настрiй спитати, що воно значить. Бо якось незручно їм обом – i дорослому, i малому – почувалося серед цих людей.
Їх обох вразило ось що: люди, що йшли їм назустрiч, побачивши чужинцiв, вiдступали з їхнього шляху, нiби страхаючись торкнутись iновiрцiв тiлом чи одягом. I так чинили не лише добре вбранi, вгодованi перехожi, а й бiднi, зовсiм нужденнi люди.
Слухай, хлопче! Тут є дивна рiч. Ми їм бiльше страху даєм, нiж прокаженi! Ти це розумiєш?! Ми для них бридкiшi прокажених! Ми – як нечистота для них. Ти розумiєш?!
I Алi згодився, бо так воно й виходило.
Дивись – продовжував збуджений слов'янин. – Цi iндуси ходять загорнутi в довгi тканини! Їхня вiра не вмiє шити нi штани, нi сорочки!
Алi ж iще бiльше вразило, що брудна за шарiатом тварина, собака, вiльно гуляє на сходах храму, в храмi.
I Алi вирiшив подивитись, зазирнути до храму,
- Слухай, слов'янине! Давай зазирнемо до храму.
- А в них дозвiл є чужинцям?
- Не знаю. Але ж дивись – мавпи заходять, корови гидять, собаки забiгають…
Вони неквапно пiднялися по запльованих, засмiчених якимось лушпинням сходах.
I тiльки-но зiбралися пройти мiж колонами, як вмить їх обступив натовп убогих, обдертих, брудних, але при повному здоров'ї, патлатих, майже голих молодикiв, Вони розмахували кулаками, насiдали, вiдштовхували, тiснили зi сходiв вiд дверей храму хлопця i слов'янина.
Алi та слов'янин рачкували перед розлюченими, роз'юшеними, напiвголими чи то жебраками, чи то злодюгами. Бо жоден з них не мав натруджених рук –це Алi вiдразу зауважив.
Юрба гнала Алi й слов'янина до брами кварталу.
I зразу ж, тiльки-но Алi зi слов'янином переступили браму кварталу, юрба, мов за командою, замовкла. Лють збiговиська вмить ущухла. Всi повернули i, не розмовляючи один з одним, спокiйно пiшли в затишок храму, щоб розлягтися i сидiти безтямно, без всякого руху i чекати, коли жерцi з храму винесуть їм залишки вiд пуджi6.
Хлопець i дорослий поспiшали вулицею, тремтячи вiд напруги, вiд страху, що зараз оцi всi люди схаменуться й кинуться на них, як тiльки-но тi, бiля храму.
I коли вони зрештою вийшли з кварталiв i попрямували пустирем до порту, пiд першим же великим деревом слов'янин сiв навпочiпки i, втираючи рясний пiт з лиця рукавом довгополої арабської сорочки, голосно розреготався. Смiявся довго, вiдчайдушно, аж сльози йому потекли з очей. Вiн аж корчився.
Алi перелякано витрiщився на слов'янина, бо йому здалось, що той вiд пекучого сонця i вiд переляку збожеволiв.
Слов'янин, помiтивши вираз його обличчя, махав рукою, мовляв, вiн не може говорити вiд смiху. I щоб Алi не переймався,– вiн, слов'янин, не збожеволiв,– пояснить. Отож, пересмiявшись, вiн охрипло сказав хлопцевi:
- Я думав, що iнший квартал почне нас бити. Якi тут люди, такi самi люди у моїй країнi – Русi! Поки загроза їхнiм халупам i храмам, вони зразу кидаються на непроханих зайд. Тiльки вiдiгнали вiд свого порога, їм усе байдуже: i куди пiшов далi їх ворог, i що буде iншим халупам робити. Точнiсiнько як iндуси, точнiсiнько нашi князi i нашi бояри. Значить, усi люди в однаковiй глупотi є скрiзь!
Алi це було нецiкаво i не зовсiм зрозумiло. Вiн ще нiяк не мiг вiдiйти вiд переляку i спитав у слов'янина:
- Слухай! Ти воїн, ти дорослий муж! А тобi не було страшно, коли на нас кинулись цi храмовi гiєни?
Слов'янин спохмурнiв, кiлька разiв обтер обличчя, i рукав геть став темний вiд поту. Вiн стомлено видихнув повiтря i сказав:
- Ще й як було страшно! Всю утробу нiби хто рукою схопив i стиснув! Добре! Пiшли!
Вiн, крекчучи, чого Алi нi разу ще вiд нього не чув, пiдвiвся, i вони почимчикували до порту.
А там уже на них чекала нова пригода. Бо вiдколи Алi ступив на дерев'янi хiдники Басри, вiд того часу всякi дурнi та небезпечнi пригоди не полишали його, а тiльки безперервною лiниво намотувались, накручувались одна на одну у велетенський клубок.
27. РОЗПОВIДЬ ПОДОРОЖНЬОГО
В одинадцяту нiч мiсяця рамадану, пiд час великого посту, до високої двоповерхової оселi, схожої на сторожову вежу, пiдступив стрункий худорлявий молодик. Одяг на ньому був йєменський – довга спiдниця-фута, мiцна, хоч i потерта, безрукавка – садрiя, на ногах зовсiм новi сандалiї-хаза. Через плече в нього висiла вовняна плетена торба, яку носять йєменськi горяни, а за широким шкiряним поясом стирчав держак чингалу-джамбiї. Голова обгорнута платом так, що було прикрито майже половину обличчя. На плечi з-пiд плата спадали двi коси, якi носять моряки-йєменцi. Iшов вiн трохи розгойдуючись –так ходять люди, що довго пробули на кораблi в морi. I водночас кроки його були зовсiм безшумнi як у мисливця, що вистежує сторожкого звiра.
Страннiй пiдступив пiд дверi оселi i, проказавши привiтання, тихо покликав:
- О шейх! Чи дозволиш ступити до твоєї оселi?
I голос iз даху проказав:
- Зачекай хвилину, подорожнiй! Зiрки не можуть чекати.
За якийсь час почулося рипiння сходiв у будовi, потiм дверi зовсiм без всякого звуку вiдхилились всередину, i на порозi став господар зi свiтильником над головою.
