Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗

Сергій ходив і звіряв, на деяких вулицях не було вже старих таблиць, від яких залишився лише прямокутний слід, наче відтиск, ані ще нових, так що не було зрозуміло, де вилізло на світ Божий звичайнісіньке нехлюйство, а де вулицю щойно оце знову переназвали.

Так прогулювався від перехрестя до перехрестя, від кварталу до наступного, і вже була пора рухатись далі, але він не йшов, застрявши на одній і тій самій вулиці, назву якої затямив за ці півгодини так, що прорік би й посеред ночі, як отченаш. І ось на цій вулиці він, ладний уже завернути за ріг, випадково зустрів Настю Кушнір — ту саму, з якою верталися з Анатолієм після вечірки. Так Сергій довідався, що Настя працює на двох роботах:

— Моя Іруся. Я її часто беру з собою.

— А в мене ще є сестличка, — озвалась Іруся, міцно притулившись до матері. Її носик у ластовинні задерикувато поглядав на Сергія.

— Наталя залишається на гурток у школі. Вона вже в мене велика.

— Наталі одинадцять локів, — підтвердила Іруся. — Один і ще один. Я можу написати, хочете?

— А я… а в мене сьогодні вільний день, — мовив Сергій, приховавши однак, що й усі попередні дні у нього також були вільними.

Сергій запропонував, що може походити з Іринкою містом.

— Це трохи довго, — Настя вагалася, їй було незручно, а водночас вона була не проти.

— Тли години.

Настя подивилася запитально на Сергія.

— Чудово, — Сергій нікуди не квапився.

— Дякую. Це Сергій, ми з ним разом у школі вчилися.

— Ходімо, Селгію, — Іруся взяла Сергія за руку і вони пішли.

Тепер Сергій більше не стежив за назвами вулиць, його вела Іринка, дівчинка у плетеній камізельці, яка тримала його руку своєю крихітною долонькою так упевнено і природно, як дорослі, випробувані Кримом, Римом і мідними трубами.

— Скільки тобі рочків?

— Отак, — Іруся загнула на вільній долоньці пальчик, розпрямивши решту чотири.

— Ну, то ти вже велика.

— Велика моя сестла. Я маленька.

— І куди ми, маленька, з тобою прямуємо?

— Плосто.

Просто, так вони дійшли до водограю. Шуміла, вихоплюючись і спадаючи додолу, вода, кілька віднесених вітром бризок обдали Сергія.

— Ти любиш купатися?

— Трохи, — мовив Сергій.

— А ти знаєш, що у фонтані не можна купатися?

— Знаю.

— А я купалася.

Поодаль на вільному майданчику, під кроною єдиного в цьому ареалі дерева розташувалися продавці книжок — видань, які були Сергієвими перевесниками, молодшими і старшими від нього. Торгівці одні вже зібрали, інші якраз пакували крам, як Сергіїв погляд припав до палітурки, з якої на нього вирячився божок: здавалося, він так само не сподівався Сергія, як і Сергій його. Чи то злякавшись, чи то заведений Сергієвим поглядом, божок зненацька затанцював, мовби прагнучи заразити Сергія своєю безжурною веселістю.

— Ти любиш читати, Селгію?

Сергій скинувся, заворожений маревом.

— Ти мене чуєш? Селгію, слухай уважно! — Іринка повторила запитання.

— Колись любив, моментами дуже.

— Чому тоді книжка втекла від тебе?

— А звідки ти взяла, що вона від мене втекла?

— Бо ти так на неї дивишся.

— Більше вже не втече.

— Ти впевнений?

— А так.

Кажучи це, Сергій діставав із кишені гаманець. Божок затанцював хвацькіше, а потім розгублено у танці й застиг.

Увечері виходили на прогулянку — попервах Сергій з доньками зустрічати Настю, маму, відколи ж Настя звільнилася з додаткової роботи, всі разом, через місто до парку, алейками, в яких виводили пізні серенади птахи. Брали з собою фундук, іноді їм щастило погодувати білок, а раз вивірка схопила горішок прямцем із Наталчиної долоні, сміливиця, викликавши в Іринки переможний, як то буває в дітей, скрик. До парку вони ходили і в неділю, коли прокидалися атракціони, на які водили ще його, Сергія. Перемальовані з добрий десяток разів, вони працювали, наче посеред усіх змін, що їх сподіялося багато і мало, було щось таке, яке, крутячись і кружляючи, забезпечувало тяглість.

— А тепел мама з Селгієм.

І що? Їм доводилося сідати в ґондолу, карусель неслась д’горі, наче підхоплена вітром, звідки Сергій з Анастасією, майже торкаючись дерев, що ряхтіли їм назустріч щедрою зеленню, махали дітям, Наталка стояла, Іринка захоплено плескала.

Після другої зустрічі — того «випадкового» побачення, як вивчав нові назви, Сергія запопало бажання змінювати ще більше, ніж поклав і змінював уже до того, і він заходився робити ремонт. Прощався з речами, відклавши кілька світлин, одну-другу дрібничку, виносячи й виносячи, так що не було йому кінця-краю, і тільки-но воно перетворювалося на смітниковий мотлох, ставало на йоту легше й світліше — так корабель звільняють від непотрібного баласту, що тягне його донизу більше, ніж дає рівновагу. Як викидав вояків і значки, було так, ніби ті прив’язані до нього хоч і незримими, проте достолиха міцнющими нитками, наче боровся, розірве чи не розірве та чи не висмикне разом із ними частинку себе, одначе він сьогоднішній узяв гору над собою тодішнім, над насланням і викликом, примарою та спокусою, здатною вкидати у сон — солодкий і летаргійний. І не було вже його тодішнього — умирав щодня і щосекунди, щоб стати таким, як є, бо всі ті міріади його колишностей і були ним, Сергієм, компонуючи його, як ноти симфонію.

Разом з мулярами пересував меблі, частину яких залишив, і спинався на драбину, розводив фарбу і навіть пробував валкувати стіни. Почувався господарем, це було його помешкання, з приводу отримання якого батьки не раз перекидувалися двозначними жартами, аж життя, мов на відомсту, втнуло лихий ритурнель — йому, Сергієві, теж. І може, добре так, що довідався про те дорослим, тільки не добре, що мав жаль на батьків — без знання підстави і то свавільніший, адже було його непевне почування, невиразний, оброслий кривотлумаченням здогад, наче каламуть, крізь яку не видно було дна.

Відлущував попередні нашарування, набіглі, мов хвиля над хвилю і так застиглі, і було їх так, що вони вже нічого не означали, а важило написати все наново, ні крихти при тім не занедбуючи. До самого споду — через ромашки, ромби і конуси і ще раз ромашки до цегли, аж було видно, як її зшито одна з одною сіро-бежевим розчином, і шлакоблокових перетинок між кімнатами; відтак усе знову заліплювано й вирівнювано; було щось у тому рутинному накиданні й рівнянні випокійливе та урочисте, що сохло, просякнене ґрунтівкою, заки на нього лягало кольорування. Відмовившись від ромашок, щемливо-немодних ідилій та візерунків, як і від модних рожевостей та фіолетів, планок і ліпнин, що помешканням з низькими стелями, як у нього, надавало ґротескної недоладності, Сергій обрав лагідні відтінки, лише в дитячій, до якої невтомною на вигадку радницею була Іринка, красувалися відтепер принцеси і принци.

Й подеколи Сергій приходив «на побачення» в рештках тиньку, що налип то на щоці, то на лобі й контрастував зі свіжим вбранням, про яке почав дбати, щоб було воно чисте, а сорочки випрасувані. Такий його вигляд неабияк звеселяв малу, після чого, споважнівши, вона бралася за відчищання, тоді як Сергій дивувався, як вони живуть у такій крихітній однокімнатці, яку Настя успадкувала від матері, як він свою, допіру замалим не відібрану, від батьків, запрошуючи і його, і він заходив, пив чай, бавився з малечею, спілкувався з Наталкою, зосередженішою і не такою говіркою — дві сестри, сама протилежність, а раз Настя спекла картопляний пиріг, якого Сергій давно вже не їв. І тоді він розповів, що має до справи з картоплею, ні, не вирощує, а розвозить — не таку, з лану, а заморожену, почищену і порізану, всяку.

— А тобі не холодно?

— Ні, — засміявся Сергій. — Я за кермом, а холодильник позаду.

То була невеличка вантажівка, що жваво котилася містом, з вулиці на вулицю, постачаючи найрізноманітніші страви з картоплі, зі свіжої і майже готові, які треба тільки було розігріти, обслуговував мережі та людей. Так їздив вулицями, якими колись блукав, пропускаючи шкільні заняття, і тими, яких не знав, відкриваючи для себе місто, плоть від плоті якого був і яке ось знав, як свою долоню, всі нові назви, вчорашні й сьогоднішні, доставляючи хліб насущний цього краю. Плоть від плоті! А ще ж було те, що напоювало його життям, жевріло й гріло, і він поклав, що неодмінно поїде туди, де та іскринка, відгубившись від палахкого кружала, що котиться й котиться, запала в нього. Не сьогодні й не завтра. І може, не сам.