Комедії - Мольер Жан-Батист (читать хорошую книгу полностью txt) 📗
Клеонт. Так, підступна, саме так, якщо ви бажаєте знати. Але ж не турбуйтесь! Вам не пощастить тріумфувати. Я перший пориваю з вами всякі стосунки, щоб позбавити вас насолоди відштовхнути мене! Звичайно, мені нелегко буде подолати моє кохання до вас; невимовна туга огорне мою душу; певний час я навіть терпітиму страшні муки, але я витерплю все і краще вирву собі серце, ніж піддамся слабості і знову повернуся до вас!
Ков’єль (до Ніколь). А куди він, туди й я.
Люсіль. От уже й справді — багато галасу з нічого! Я вам зараз поясню, Клеонте, чому саме я ухилилася від зустрічі з вами сьогодні ранком.
Клеонт (намагаючись піти від Люсіль). Ні, я не бажаю нічого слухати!
Ніколь (до Ков’єля). Я розкажу тобі зараз, чому ми так хутенько пройшли повз вас сьогодні.
Ков’єль (намагаючись також піти від Ніколь). Я не хочу нічого слухати!
Люсіль (ідучи за Клеонтом). Отже, сьогодні ранком…
Клеонт (ідучи й не дивлячись на Люсіль). Ні, я вам кажу!
Ніколь (ідучи за Ков'єлем). Зрозумій, що…
Ков’єль (також ідучи й не дивлячись на Ніколь). Ні, зраднице!
Люсіль. Слухайте!
Клеонт. Знати нічого не хочу!..
Ніколь. Дай же мені сказати!
Ков’єль. Я глухий…
Люсіль. Клеонте!
Клеонт. Ні!
Ніколь. Ков’єлю!
Ков’єль. Нізащо!
Люсіль. Стривайте!
Клеонт. Пусті балачки!
Ніколь. Вислухай мене!
Ков’єль. Дурниці!
Люсіль. Одну хвилинку!
Клеонт. Ніколи!
Ніколь. Трошки терпіння!
Ков’єль. До дідька!
Люсіль. Два слова!
Клеонт. Ні, тепер — кінець!
Ніколь. Одне слово!
Ков’єль. Відчепись від мене!
Люсіль (спиняючись). Гаразд! Якщо ви не хочете мене вислухати, залишайтеся з своїми думками… Можете робити що хочете…
Ніколь (теж зупиняючись). Коли так, роби як знаєш!
Клеонт (повертаючись до Люсіль). Ну, скажіть же нарешті, яка причина вашого милого поводження.
Люсіль (намагаючись піти від Клеонта). Я вже не маю більше охоти з вами про це розмовляти.
Ков’єль (повертаючись до Ніколь). Ну, ну, поясни ж нам нарешті, в чому тут справа?
Ніколь (намагаючись також піти від Ков’єля). Я більше нічого не хочу тобі пояснювати.
Клеонт (ідучи за Люсіль). Скажіть же мені…
Люсіль (ідучи й не дивлячися на Клеонта). Ні, я нічого не скажу.
Ков’єль (ідучи за Ніколь). Поясни ж мені…
Ніколь (ідучи і теж не дивлячись на Ков’єля). Ні, мені нічого пояснювати.
Клеонт. Змилуйтесь!
Люсіль. Я ж вам сказала: ні!
Ков’єль. Зроби ласку!
Ніколь. І не подумаю.
Клеонт. Я вас прошу!
Люсіль. Ідіть собі!
Ков’єль. Благаю тебе!
Ніколь. Забирайся!
Клеонт. Люсіль!
Люсіль. Ні!
Ков’єль. Ніколь!
Ніколь. Нізащо!
Клеонт. Заради всього святого!
Люсіль. Я не хочу.
Ков’єль. Ну, скажи ж мені…
Ніколь. Ніколи.
Клеонт. Розвійте мої сумніви!
Люсіль. Ні, не маю ніякого бажання.
Ков’єль. Та розтлумач же мені все як слід!
Ніколь. Ні, пропала охота!
Клеонт. Гаразд! Якщо ви так мало цінуєте мій спокій, якщо не хочете виправдати переді мною вашого поводження, що так жорстоко образило моє палке кохання, — ви бачите мене, невдячна, востаннє: я тікаю звідси і далеко від вас помру з горя та любові…
Ков’єль (до Ніколь). І я подамся звідси з ним разом.
Люсіль (до Клеонта, що хоче вийти). Клеонте! Ніколь (до Ков’єля, що йде за своїм паном). Ков’єлю!
Клеонт (спиняючись). Що?
Ков’єль (теж спиняючись). Чого тобі?
Люсіль. Куди ж ви йдете?
Клеонт. Я вам уже сказав куди.
Ков’єль. Ми йдемо вмирати.
Люсіль. Ви йдете вмирати, Клеонте?
Клеонт. Так, жорстока! Бо ви самі цього бажаєте…
Люсіль. Я? Я хочу вашої смерті?
Клеонт. Так, ви цього хочете.
Люсіль. Хто вам це сказав?
Клеонт (підходить до Люсіль). Як же не хочете, коли ви не хочете розвіяти моїх сумнівів?
Люсіль. Хіба ж я в тому винна? Коли б ви тільки захотіли мене вислухати, справа пояснилася б дуже просто: я сказала б вам, що винна в тій ранішній пригоді, яка завдала вам такої кривди, тільки моя стара тітка. Ми йшли разом з нею, а вона поклала собі в голову, що досить чоловікові лише наблизитися до дівчини, як він уже збезчещує її. Ця стара пані завжди гризе нас за легковажність і уявляє всіх чоловіків чортами, від яких чесні дівчата повинні тікати світ за очі.
Ніколь (до Ков'єля). В цьому-то й весь секрет.
Клеонт. Ви мені правду кажете, Люсіль?
Ков’єль (до Ніколь). А ти не брешеш, Ніколь?
Люсіль (до Клеонта). Це найщиріша правда.
Ніколь (до Ков’єля). Все точнісінько так і було.
Ков’єль (до Клеонта). Чи повірити їм?
Клеонт. Ах, Люсіль, єдиним словом, що злітає з ваших уст, ви можете заспокоїти всю бурю мого серця! Як легко віриш тим, кого кохаєш!
Ков’єль. Ах, ви ж бісенята! Та й ловко ж ви вмієте улестити нашого брата!
Пані Журден. Дуже рада вас бачити, Клеонте; ви нагодилися саме до речі. Зараз прийде мій чоловік, скористайтеся нагодою і попросіть його віддати за вас Люсіль.
Клеонт. Ах, пані, які це солодкі слова! Як вони збігаються з моїми власними бажаннями! Чи міг я чекати на такий приємний наказ, чи міг я сподіватися на таку велику ласку?
Клеонт. Добродіючи вирішив обійтися без посередників і дозволяю собі звернутися до вас із проханням… Є одна річ, про яку я давно вже мрію. Це прохання надто важливе для мене, і тому я звертаюся до вас сам особисто. Отже, скажу вам без манівців: честь бути вашим зятем така для мене велика, що я вважав би себе за найщасливішу людину в світі, коли б міг заслужити такої ласки.
Пан Журден. Перше, ніж дати вам відповідь, добродію, я попрошу вас сказати мені: ви шляхетного роду?
Клеонт. Добродію, більша частина людей відповідав на таке запитання позитивно: слово сказати легко. Видавати себе за шляхетного тепер ніхто не соромиться, і такий звичай дозволяє носити крадену назву. Але я, щиро кажучи, дивлюся на такі речі трохи інакше. Я вважаю, що всякий обман принижує порядну людину. Негідно ховати своє справжнє походження, з’являтися товариству на очі під чужим титулом, видавати себе не за те, що ми є насправді. Звичайно, мої предки займали почесні посади, сам я чесно прослужив шість років у війську, і достатки мої такі, що я сподіваюся зайняти не останнє місце в товаристві, проте, незважаючи на все це, я не маю бажання привласнювати собі те звання, яке не належить мені з народження, хоч, може, інші на моєму місці і вважали б, що вони мають право це зробити; отже, скажу вам відверто, я — не шляхетного роду.
Пан Журден. Дозвольте, добродію, потиснути вашу руку, проте дочка моя — не для вас.
Клеонт. Чому?
Пан Журден. Ви не шляхетний — ви не матимете моєї дочки.
Пані Журден. Шляхетний! Що тобі до того шляхетства? Хіба ми самі від ребра Людовіка Святого походимо, чи що?
