Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
5) Swiadcza choragwie temu lotrostwu wydarte, swiadczy armata odebrana, swiadcza pzredniejszych wodzow ich pojmanie i pokaranie, ze w nie z trafunku jakiego, ale prawie studio et industria w. k. mci stalo sie. Niech drudzy o tym jako chca rozumieja, niech aspectom i fortunie jakiejkolwiek przypisuja, my to bonum wszelkiej rzpltej sluzace i za ojczystemi granicami slynace naprzod miloserdziu Najwyzszego Pana, a potym pilnemu staraniu a wlasnemu szczeciu w. k. mci przyznawamy. Промова маршалка посольської палати — Dyaryusze sejmowe z. r. 1597 c. 17.
6) Грамота Жолкєвскому на Баришпіль і Горошин — мої Матеріали до історії козацьких рухів ч. 13.
7) Жерела VIII с. 92.
8) Acz tak sie nakarali, ze iak bacze — zarzekaia sie tey swawoli.
9) Listy Zolkiewskiego c. 80.
10) Volum. legum II c. 364.
11) Жерела VIII с. 92.
12) Gruntownie о tey Ukragnie radzicz — Listy c. 80.
13) Пор. промову Замойского на соймі 1597 р. — Dyaryusze sojmowe z r. 1597 с. 80-1.
14) Listy c. 84, пор. Жерела VIII с. 97.
15) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 38.
16) Вєлєвіцкий в своїх записках каже, що крім Наливайка було ще 12 вязнів — ватажків (с. 216), Бєльский — тільки шість (с. 1716); ймення їх окрім Шаули й Шостака (Панчоха, Мазепа, Кизим) передані джерелами непевними; пор. лист Радзивила — поголоска, що з товаришів Наливайка стято Кособуцкого і Павловского (Arch. Radziwillow с. 47). Про те, що їх уже скарано, згадує в сїчнї 1597 р. Ожельский (с. 211).
17) Archiwum Sapiehow c. 144, лист Скумина у Голубєва П. Могила I док. 16, Zbior pamietn. II с. 209, Вєлєвіцкий І с. 235.
18) Archiwum Radziwillow c. 47.
19) Dyaryusze c. 107, 385.
20) Лист Скумина як вище, Бєльский с. 1765, Вєлєвіцкий I с. 235.
21) Pamietnik J. Pszonki стор. 24.
22) Рукоп. бібл. Осолїньских ч. 627 с. 203 (див. в примітках).
23) Т. зв. київська лїтопись в Сборнику лЂтоп. Ю. З. Р. с. 77.
24) Грабянка, Краткое описаніе, Лизогубівська лїтопись й ин. Мабуть через просту помилку (кіл зам. віл) зявив ся варіант Мілєра (с. 6), що Наливайко на „колъ посаженъ былъ”.
25) Исторія Руссовъ с. 39. На звязь сього переказу з Фалярідовою лєґендою вказав Кулїш (Ист. возсоед. II с. 147, — тільки треба мати на увазї, що в українських переказах (аж до Історії Русів) Наливайка печуть на мідяному волї). Др. Франко в своїй статї: Наливайко в мідяному бику (Науковий Збірник присв. М. Грушевському) старав ся вияснити відносини версії Історії Русів до анальоґічних старих переказів (Фаляріс і цар Манасія-Менаше), але міг тільки гіпотетично висловити ся про звязь її з Фалярідовою лєґендою.
РЕПРЕСІЇ НА КОЗАЧИНУ Й ЇЇ РЕАБІЛЇТАЦІЯ: БЕЗУСПІШНІСТЬ РЕПРЕСІЙ, ЛЬОЯЛЬНИЙ КУРС КОЗАЦЬКОЇ ПОЛЇТИКИ, БОРОТЬБА ЛЬОЯЛЬНИХ І СВОЄВІЛЬНИХ ЕЛЄМЕНТІВ, ПОЛОУСОВЦЇ І БАЙБУЗОВЦЇ, УСОБИЦЯ НА ЗАПОРОЖУ, БИТВА НА НИЗУ, ЗАПОБІГАННЄ ПОЛЬСЬКОЇ ПОМОЧИ, ОБЄДНАННЄ КОЗАЧИНИ.
Результати осягнені тим терором були вповнї ефемерні. Се найлїпше показують заяви самого правительства з другої пол. 1596 р., що навіть „на волости" козачина не була придушена. Ще не стято Наливайка, ще тягли ся справи конфіскацій у ріжних осіб, більше або меньше скомпромітованих повстаннєм 1), а вже приходило ся накликати українську адмінїстрацію до уважливости супроти „поголосок і погрозок" про нові своєвільні купи на Українї та супротив можливости нового козацького походу з Низу 2). На шляхетських зїздах кінця того року також звертано увагу на „козацьке своєвільство", що тільки притаїло ся по деяких місцях" 3). Статочнїйша частина козачини одначе сама відчула, що в останнїх своїх учинках перейшла границю можливого в сучасних обставинах і старала ся ослабити вражіннє пильним підчеркуваннєм своєї льояльности й користности державі пограничною службою. Тим більше що королївське розпорядженнє про недопусканнє нїякої комунїкації з Низом не лишало ся без наслїдків: рідних трудностей і перешкод в доставі припасів, в подорожах з Низу на волость і з волости на Низ, і в пожитю на волости козацьких родин. Козацька кореспонденція з 1596-1601 рр. (аж до реабілїтації) повна нарікань і запобігань тим нагінкам і перешкодам, і сим поясняєть ся горяче бажаннє статочнїйших елєментів помирити ся з правительством, і для того придобрити ся йому своєю льояльністю.
В тім льояльнім напрямі підтримували козачину й її „приятелї", які собі зробили спеціальність (і джерело заслуг перед правительством) в веденню „козацкої полїтики", і в своїх інтересах старали ся лєґалїзувати становище козачини. Так уже з липня 1596 р. маємо лист Якуба Претвича, давнього комісара по козацьким дїлам і „зичливого приятеля" козацького, як він підписав ся на сїм листї. Пише на Запороже, очевидно в відповідь на якийсь лист від старшого козацького Криштофа Нечковського і козаків, де ті сьому „приятелю" писали про сподїваний кримський похід на Угорщину, про якогось „Турчинка і дївчаток" зловлених для Претвича, і просили заступництва перед королем. Претвич сповіщає, що він засвідчив перед королем льояльність Запорожцїв — що вони участи в постанню не брали і тепер „заховують ся пристойно", і король їх уже „прийняв у свою ласку". Претвич радить для лїпшого вражіння як скорше прислати татарських вязнїв, якіб дали відомість про татарські пляни, вислати своїх депутатів до короля з прошеннєм ласки, написати также до гетьманів обох, коронного і польного (Замойского і Жолкєвского) і обіцяє постарати ся у короля: „я то вам вистараю ся у короля, що будете минї потім дякувати: помилує всїх вас яко людей рицарських". Просить того Турчинка і дївчаток для нього заховати: він їх запрезентує королевій (певно вже від себе, а не від козаків), а також, як що можна, добути, зо двох верблюдів мабуть для тоїж цїли 4). Нема сумнїву, що старшина козацька йшла пильно за сими радами і не занедбувала нїчого, що могло б зарекомендовати козачину як найлїпше правительственним сферам і звільнити її від тих засудів і репресій, які нависли над козачиною від останнїх соймових ухвал. З серпня т. р. маємо унїверсал, чи паспорт від нового „гетьмана Ігната Василевича" і козацького війська знад Тавани до пограничних панів: вія оповіщає, що козачина висилає до короля своїх депутатів Каспера Підвисоцького і Гаврила Рожу з вязнем татарським, просить не відмовляти для них підвод, а заразом „сповняючи свою давну повинність супроти християнського народу", оповіщає про замір татарської Орди іти в землї коронні, — аби люде стерегли ся 5). Результат сеї депутації до короля нам незвісний — можливо навіть, що вона й не доступила ще короля, бо все ж козаки були під баницією. Рік пізнїйше (1597) маємо новий унїверсал від того ж Василевича, де він оповіщає всю пограничну адмінїстрацію, що дня 14 червня Татарська орда знову зявила ся над Днїпром, для переходу, і дуже правдоподібно, що піде в землї коронні, отже нехай адмінїстрація остереже людність, не чекаючи нових вістей від козаків 6).
Козаки таким чином пильно підчеркували свою службу безпечности для річипосполитої. За свою боротьбу против Татар вони діставали платню з Москви — „казну від вел. кн. московського'' 7), але заразом афішували її перед польськими кругами як заслугу перед Польщею. Ся сторожа козацька на полудневих границях, дїйсно, стала вже такою доконечною потребою річипосполитої, що без неї вона не могла обійти ся, і особливо в тім часї, коли вона зістала ся фактично без війська (бо жовнїри все ще страйкували через незаплачену платню), служба козацька була для неї особливо цїнна. Тому коли коронний гетьман Замойский в осени 1597 р., в відповідь на якісь козацькі посольства чи листи розмахнув ся був дуже суворим листом, все ще трактуючи козаків як осуджених соймом бунтівників, гетьман польний Жолкєвский, котрому Замойский сей лист переслав, рішучо спротивив ся такому трактованню 8). По його гадцї нїяк не треба було дражнити козаків, бо їх служба може бути потрібна в якійсь пригодї, і він їм того листу не відіслав. Справдї, лїтом 1597 р. Татари в переходї шарпнули Поділє, а участь їх в угорській війнї грозила все новими й новими сюрпризами 9). Отже козаки були потрібні.
