Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Сї погляди гетьмана були прийняті правительством до відомости — тай були настільки загальні й елєментарні, що без сумнїву подїляли ся всею шляхетською суспільністю й адмінїстрацією українською. Всякому було очевидно, що розложеннє в східнїй Українї реґулярного війська могло мати найбільше реального значіння для запобігання новим вибухам козацької своєволї. В своїй давнїйшій реляції з-під Білої Церкви Жолкєвский в дуже сильних виразах малював грізну українську ситуацію. „Вся Україна зкозачіла, повно зрадників і шпигунів (козацьких), справдї треба взяти ся до рішучих способів коло тої України 12) — бо хоч би тепер, як сподївали ся, удало ся запобігти (повстанню), то як не забезпечити якоюсь суровою соймовою ухвалою і розложеннєм війська до якогось часу — гадина знову оживе”. Але як би то польське правительство могло завсїди розпоряджати до волї воєнними силами! В даний момент про се не було й мови! Не кажучи вже, що подїї на західнїй границї, пересуваннє татарських і турецьких військ коло границь Польщі змушувало держати військо в сусїдстві угорської границі — крім того військо зовсїм вийшло з рук Жолкєвского по скінченню кампанїї. Платня й так залягала — не було заплачено три квартали, так що мабуть тільки надїя на богату козацьку здобич задержала військо в послуху до кінця кампанїї; але з кінцем її все мусїло урвати ся 13). Сойм 1596 р., давши порученнє винищити козачину ad internecionem, не ухвалив одначе нїяких кредитів на військо. Зоставало ся сподївати ся чогось від нового сойму, а тим часом жовнірські роти почали звичаєм своїм господарити в королївщинах і маєтностях західнїх, а гетьмани мусїли перед усїм зайняти ся справою заплати. Та і новий сойм (весною 1597 р.) кредитів на се не ухвалив, справа затягла ся на довго, і ще лїтом 1597 р. не була полагоджена 14).
Лекше було сповнити иньші ради й жадання гетьмана. 1 вересня 1596 р. король видав унїверсал до всїх достойників, старост і державцїв, урядів і урядників і до всїх обивателїв — шляхти й міщан воєводств Київського, Волинського і Браславського, де розвивав репресійні постанови попереднього сойму супроти козацької своєволї, мотивуючи відомостями, які приходили до нього з України: „же съ того недавно розъгроменого войска людей своволныхъ козацкого некоторыє своволники єще при замкахъ, местехъ и местечкахъ нашихъ такъ и по селахъ нашихъ господарскихъ и шляхетъскихъ туляютъ се и безъ службы бавечи се знову зась до таковоєжъ купы збирати се поголоски о собе и погрозки пущаютъ.” Щоб запобігти тому, король наказує не допускати до збирання своєвільних куп і розганяти їх: аби „таковыхъ и зъ наймнейшоє купы, хоть бы ихъ до одного пять або шесть человека безъ службы прилучило се, росполошивали и поскромляли.” Одних каже арештувати і вязнити при замках, а тих „гультяїв”, „лозныхъ”, „безъ службы будучихъ”, які б вчинали якісь „зброднї” — „своєволне жили, моръды, кгвалты, бои, розбои, погрозки чинили” — ловити й карати смертю. Людей неоселих, що не служать, і не можуть виказати ся добрими свідоцтвами, тїкають на Україну „зъ горы”, зрадивши своїх панів, або „виволані” (судомъ засуджені на утрату чести й прав) — таких „гамовати и поскромляти”, в Дикі поля й „на Запороги” ходити їм і всяким таким людям не позволяти. Запорожцїв з Запорожа на Україну, „где бы ся выгребать хотели” — не пускати, ставити ся против них конно й збройно, як против неприятелїв, та не позволяти їм приставати до берегу (розуміють ся, очевидно, козацькі походи вгору Днїпром на човнах) 15).
Як бачимо, унїверсал брав ся до української своєволї дуже гостро. Як би його справдї було перевести в житє, то козачину і всяке своєвільство справдї задавлено б. Та розумієть ся, такий наказ видати було без порівняння лекше, нїж виповнити. Слїдити за дрібними навіть купами, по 5-6 душ, в тих слабозалюднених околицях України, та розганяти їх; мати на поготові конні й оружні сили, щоб на кождім місцї і в кождій хвилї противстати з ними козакам, коли вони схочуть „вигребти ся” з Запорожа, — все се нелегко було в тих обставинах чинити навіть добре орґанїзованій державній машинї, а не то що шляхетській анархії України. І кінець кінцем сей унїверсал міг дати привід до ріжних причіпок і нагінок. на козачину, хто мав на неї гнїв, дати причини наприкряти ся їй, але не запобігти новому наростанню своєволї. І в дїйсности з усїх тих способів „запобігання українській своєволї” вказуваних Жолкєвським оден тільки був здїйснений на правду — суворе покараннє виданих чи наловлених провідників повстання. Се ж було найлекше!..
Особливо потерпів Наливайко. Иньших ватажків, привезених з під Солоницї, скарано на смерть незадовго 16). Наливайка ж протримали в вязницї сливе рік, раз у раз беручи на допити й тортури, щоб довідати ся про його замисли, зносини з сусїднїми державами, пограблені річи й т. и.; безперечно, в ватажку української своєволї бачили фіґуру важнїйшу, нїж він був в дїйсности, й сподївали ся витягнути відомости про якісь далекосяглі полїтичні пляни 17). Се проволїканнє викликало в польський суспільности підозріння й невдоволення: навіть люде високопоставлені підозрівали, що у Наливайка єсть якісь високі „промотори”, і тягнуть справу умисно, щоб уратувати йому житє 18). Се було причиною, що на сойм 1597 від деяких воєводств прийшло спеціальне домаганнє, аби Наливайка скарано 19).
Нарештї 11 квітня н. ст. Наливайку зроблено кінець. Його стято, а потім тїло на четверо розсічено і розвішено на показ 20). Але зробивши таке сильне вражіннє на сучасну суспільність за життя, Наливайко й по смерти не переставав займати її, не по заслугам ставши немов втїленнєм української опозиції. Наливайками називають православних, і взагалї українсько-білоруську опозицію. У сучасного польського мемуариста Пшонки маємо оповіданнє, що Наливайко казав звати себе „царем Наливаєм 21). В звязку з сим стоять очевидно й пізнїйші перекази про його смерть, записани Йончинським: Наливайка посадили на розпаленого коня, на голову наложили йому розпалену зелїзну корону, і так замучили 22). Оповідання сї показують, що скоро по смерти — а може ще й за житя Наливайко виріс до розмірів бунтівника — претендента на корону, кандидата на українського короля.
Відгомін тої ж версії мабуть маємо в записцї сучасного українською мемуариста, що Наливайка „у Варша†кроль казалъ на мЂдянуй кобылЂ возити” 23). У пізнїйших українських хронїстів замість коня зявляєть ся віл: Наливайка спалено на мідянім волї 24). Нарештї автор „Історії Русїв”, може під впливом клясичної традиції про Фаляріда, розвинув переказ старших українських хронїстів в новий образ: гетьман Наливайко по закінченню війни (по нечуваних побідах над польськими військами й уложенню трактатів та проголошенню повної амнистиї королем) їде з полковниками на сойм до Варшави, щоб повитати короля й запевнити його в своїй послушности. Але тут їх без суду і права арештують і по двох днях карають на смерть: вивівши на майдан та проголосивши гонителями на віру, „посадили живими в мідяного вола і повільним огнем розпалювали його кілька годин, поки було чути крик і стогін страдників, а потім їх тїла спалено в тім волї на попіл” 25). Се фантастичне оповіданнє і такіж самі дальші історії — про відібраннє прав від українського народу, насланнє на українські краї польських війск, урядників, духовенства — що збирають в оден фокус всї традиції про утиски української людности Поляками — робили сильне вражіннє на українських читачів першої пол. XIX в.
Примітки
1) Tamci ktorzy sa na czolnach y ci co wygrzebli sie, означає їх Жолкєвский в останнїй реляції з під Солоницї — Жерела VIII с. 92.
2) Знаємо про такі листи до Як. Претвича, Listy ч. 55.
3) Гайденштайн с. 337 (II с. 378).
4) Archiwum Radziwillow c. 119, Нємцевича Zbior pamietnikow II c. 169.
