Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (читаемые книги читать .TXT) 📗
А коли байдак, поминувши пороги, велично-спокійно поплив спокійною водою, старий лицар тихо запитав дівчину:
— Тепер ти зрозуміла?
Вона щасливо кивнула, вдячно поклавши ніжну долоню в мозолясту руку отамана.
— Не ховай його від грози і блискавиці. Його шлях — крізь небезпеки і перепони. Пам’ятай, дівчино…
— Я не забуду, — майже нечутно мовила вона.
Марусю з сином залишили на затишному островку біля самої Хортиці: туди, в твердиню воїв, вхід для жінок був закритий. Отаман Гора доручив старій бабі, господині невеликої землянки, доглядати дитя й дівчину, звелівши зачекати кілька днів, доки він домовлятиметься з колом характерників, як бути далі.
У баби Вітослави (так її звали) було кілька синів-лицарів, їм Гора доручив охорону дитини.
Господиня притулку ні про що не розпитувала Марусю, лише інколи, допомагаючи купати дитя, щось шепотіла, здивовано-вражено розглядаючи рожеве тільце, великі ясно-сині очі. Дівчині здавалося, що баба бачить щось невидиме навіть для неї. Одного разу Вітослава не витримала.
— А де твій ладо, дівчино? Чому мандруєш сама з дитям? Чи, мо’, він загинув у бою?
— Не смію про те сказати, — збентежено одвітила Маруся. — Так звелено…
— Правду кажеш, — кивнула баба. — Бо не має хлопчик у Яві батенька. Його Тато — у Праві…
— Як то може бути? — спантеличено запитала дівчина.
— Буває, — задумливо прошепотіла Вітослава і, схилившись до вуха Марусі, ледве чутно сказала: — Буває тоді, коли Бог-Род вирішує посіяти нове зерно на Дикому Полі…
— Не можу збагнути…
— Настане пора — збагнеш. Я бачу знаки над сином твоїм. Ти не народила його, та всі люди зватимуть тебе його Вічною Матір’ю. Ти не відаєш, звідки прийшов хлопчик, та він забере тебе у свою Вічну Оселю, у Прав. І відкриє браму до тої радості всім блукаючим…
— Дивне мовите, люба бабусю…
— Так суджено. Мати Лада нині у сні відкрила мені цю тайну. І Не бійся. Я мовчатиму. Лише скажу одне: щаслива, що дожила до цієї пори. Бо не було у Яві дня дивнішого, аніж той, коли з’явилося в нашому світі твоє дитя…
Минув тиждень.
Восьмого дня під вечір до острівця причалив човен з отаманом Горою та двома лицарями. Маруся, сидячи на призьбі біля землянки, побачила їх, і серце в неї тьохнуло від передчуття: щось має статися несподіване…
Старий козак підійшов до дівчини урочисто й шанобливо, ніби на свято. Низько поклонився.
— Вставай, велика матінко, — тихо мовив він. — Ходімо…
— Чому так назвав мене? — збентежено запитала Маруся.
— Будеш відати, — стримано одвітив лицар. — Характерники звеліли тобі вкупі з сином прибути на Хортицю…
— Таж заборонено жінкам ступати на лицарський стан! — здивувалася дівчина.
— Тобі можна. Одній у цілім світі. Де синок?
— Спочиває в колисці…
— Сповий. І ходімо. Треба поспішити, доки зорі вийдуть у Дивоколо…
Незабаром козаки з Марусею та сином відпливли до Хортиці. І довго стояла на березі стара Вітослава, замислено дивлячись їм услід…
Човен пристав до крутого кам’янистого берега. Отаман Гора, підтримуючи дівчину, повів її крутою стежиною на кручу, до густої діброви. Сутінки скрадали видноколо. Ніжним самоцвітом заграла вечірня зоря.
Вони минули стіну вікових дерев і вийшли на велику галявину. Посередині, під велетенським дубом, бовваніло коло людей. Вони стояли непорушно і, здавалося, навіть не звернули уваги на прибульців. Отаман Гора шанобливо промовив:
— Я привів Діву з Дитям, світлі батьки.
Зненацька спалахнуло полум’я і побігло вужакою по кільцю заздалегідь покладеного хмизу. Старезний дуб опинився в обіймах урочистого багаття. Там же стояли, не рухаючись з місця, і таємничі постаті. Маруся відзначила, що були вони різного віку — від сивих-пресивих до молодих. Але всі вбрані у довгі сорочки майже до землі, підперезані поясами розмаїтого кольору.
Пролунав гучний голос:
— Діва з Сином хай ввійде у Лоно Вогню.
Маруся з острахом глянула на багаття, відчуваючи його непереможний шал, зиркнула на отамана. Він підбадьорливо усміхнувся.
— Не бійся. Іди. Там є прохід. Лада з тобою…
Івасик заворожено дивився на переможну стихію і радісно підстрибував на руках матері. Вона зітхнула і, затримавши подих, проминула стіну вогню. Гарячий язик жару лизнув її, проте вона не звернула уваги на те і твердо підійшла до гурту людей, які чекали її.
Де вона? Що з нею?
Дивоколо, всіяне яскравими зорями. Полум’яна труба аж до неба, і вона з сином у тому іскристому проході разом з величним гуртом людей. Чи, може, то не люди, а небесні кумири? Еге, та це ж характерники, про яких мовив отаман Гора. А в народі про них шепочуть казки і співають думи…
Старий-старезний характерник з сивою гривою волосся та бородою до пояса лагідно сказав:
— Поклади Сина на землю, Діво…
Вона стала на коліна, обережно розгорнула сповиток, залишила дитя біля ніг характерників. Вони взялися за руки і, підвівши погляди в Зоряне Дивоколо, заспівали заворожуючу пісню з дивними словами.
— Як нависне смуток та недуга
І безсилі думи чи слова,
Нас рятує із тяжкої туги
Таємнича Радість Світова…
І не вкажеш, де її Оселя,
Не назвеш — ось тут Вона чи там,
Бо неждано серце нам веселить
І дарує любощі світам!
То Вона у Материнськім Слові,
То у дивній тиші вечорів,
То в ласкавім шепоті діброви
Чи у тайні небувалих снів…
В сяйві зір її ласкаві Очі,
У дитячім гомоні й піснях,
Звідусюди Дух її пророчий
Кличе нас на той Єдиний Шлях,
Де нема печалі, ані муки,
Де щезає лихо та війна,
Де нема розлуки чи розпуки,
Де панує лиш Вона Одна…
Маруся задихнулася від хвилювання. Правду, правду співають святі люди. Бо і для неї неждано-негадано сяйнула Радість з таємничого Дивокола променистою зіркою, а потім стала ріднесеньким Дитям, поза яким уже немає світу, нема родини, нема життя. Таємнича Радість Світова… Як гарно!..
Івасик лежав з розплющеними очима, але не ворушився, незмигно дивлячись у зоряну глибінь. Зненацька над ним замерехтіло райдужне світло, ніби прозорі небесні птахи вимахували у просторі іскристими крилами. Довкола поплив ніжний запах квітів і Маруся почула (чи їй здалося?) ласкаві, але владні Слова з Неба:
— Пора Останнього Бою, Воїни Бога!
Характерники одностайно підняли руки до зірок. Найстаріший урочисто сказав:
— Ми чекаємо Твого Слова, Отче!
— Посилаю Сина Свого душам блукаючим. Небесний Щит Йому — Моя Воля. Земним щитом має стати ваша любов і мудрість. Рішинець долі земної Яви — у Серці Сина. Пам’ятайте, діти Мої!
На чолі Івасика спалахнула блакитна Зоря, як у той вечір, коли він з’явився біля квітника Марусиного. А з мерехтіння райдужного вирізьбилися вогнисті образи і попливли над Дитям: пульсуюче серце, полум’яний меч і орел з розпростертими крилами. Серце лягло на груди сина і поглинулось тілом Івася, а меч з орлом опустилися обабіч плечей.
— Серце Дитини. Меч Воїна. Крила Орла, — прошепотів старий характерник. — Такий Заповіт Бога-Рода для русинського Краю…
Він перший опустився на коліна біля хлопчика. Потім всі інші. Взявшись за руки, оточили Зоряне Дитя нерушимим кільцем.
— Ти чула, Діво? — запитав старий характерник.
— Чула, — шепнула Діва, тамуючи сльози розчулення й радості.
— Віднині Хортиця — щит і оселя Божого Сина. Доглядай дитя, як суджена мати, а ми приготуємо для нього все, що звелів наш Вітець…
*
Ближче від найближчого Вітчизна.
Ось Вона — лиш досить нахилиться…
Над віками плач розносять тризни,
Плач над тим, що відкрива темницю!
Найдивніші мрії — всі із Лона
Виростають грозами і снами,
Потойбічні Духу ніжні крона
Кореняться там, поміж кістками…
О ті кості! Усмішка грайлива
Вічного космічного потоку.
