Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (читаемые книги читать .TXT) 📗
— Не треба, — зітхнула дівчина. — Я хочу побути на самоті. Знак з Дивокола не дарма. Моє серце віщує щось дивне…
І вона прудко щезла в сутінках липневої ночі, залишаючи гомінливий гурт подруг та парубків.
Білі хатки дрімали поміж буйними садами, вікна в них вже н світилися. Тиша пливла понад кийлівським городищем, де жили перевізники, рибалки, вишивальниці й ткачі. Маруся проминула останні житла і заглибилася в дубовий гай. Поміж чагарями мерехтіли світляки, ніжно співали в дрімаючих травах цвіркуни. Дівчина зійшла з кінного шляху і побігла стежечкою попід віковими дубами. Ось незабаром її землянка, викопана ще покійним батечком у високій кручі над Річищем.
Зненацька Маруся сполохано зупинилася. Просто біля її обійстя, поміж ружами, під високим кущем калини переливалося райдужне сяйво. У Марусі тьохнуло в грудях: таке сяйво бачила вона уві сні три дні тому — вісімнадцять веселок у грозовому небі. Веселки були кільцеві й охоплювали все Дивоколо. Вона вже тоді, кинувшись зі сну, ждала чогось незвичайного. Невже це сталося? Що це, хто це?
Вона навшпиньки наблизилася до квітника. Ніжне сяйво освітило тільце дитини — голенької, чарівної, ніби зітканої з променів. Немовля мовчазно сміялося, простягало рученята до Марусі. Дівчина зойкнула, заклякла від несподіванки. Невже хтось підкинув дитину? Такого не бувало в їхньому краю.
На лобику немовляти — білому-пребілому — пульсувала Блакитна Зірка. То з’являлася, то зникала. «Це та Зоря, що бачили дівчата й хлопці, — подумала дівчина. — Тільки чому вона впала біля мене? І стала Дитям? Боже-Роде, що мені діяти? Взяти немовля? А як пояснити людям? Що я скажу родичам, що подумають парубки й дівчата?»
А втім, вагалася вона не більше хвилини. Схопила Дитя на руки, притисла до грудей. Воно охопило рученятами її шию. Біля серця Марусі солодко защеміло. Перса стали гарячі, мовби хто торкнувся їх ніжними й сильними пальцями. Вона відчула, що з сосків виступило молоко.
— Боже-Роде! — скрикнула вона. — Як це може бути?
Немовля, ніби відчувши появу джерела життя, шаснуло ручкою в пазуху й вимогливо замугикало. Маруся оголила грудь і тицьнула її Дитині, яка задоволено й щасливо зацмокала, споживаючи живлючий земний трунок.
Дівчина заклякла під калиною, переживаючи нечувану пригоду. Знала, що вже ніколи, нізащо не розлучиться з маленьким, що б з нею не трапилося. Хай осуд, хай сором, хай вигнання і прокляття. Небо-Дивоколо подарувало їй Сина, і Він довірився їй. Покинути Його — то стати огидною зрадницею на віки, на всі життя. Род і Рожениці не простять їй такої наруги…
Вона підняла Дитя високо над головою, палко шепочучи молитву:
— Боже Всемогутній! Отче Життя! Складаю Тобі найщирішу подяку, що Ти обрав мене, недостойну, поміж дів русинських. Я ще не вмію, не знаю, як берегти Дитя, та навчуся всього, і Твого Сина не дам скривдити… бо відаю, що недарма ж Ти послав Його до нас з дивного, зоряного Вирію!
Хлопчик теж підняв рученята до мерехтливих зірок, ніби приєднувався до дівочої молитви. Великі, прозорі оченята мерехтіли іскрами, він притулився щокою до щоки Діви.
— Ім’я твоє буде Івась, — щасливо зашепотіла Маруся. — Івасик-Телесик. Як батьки у казці, так і я тебе знайшла. Не дам, не дам тебе зміюці лихій, обережу синка казкового від лиха й біди… Зорі далекі, станьте на варті біля моєї нужденної хатки! Славуто, втопи ворога, якщо він захоче згубити зоряну дитину! Дубовий гаю! Стань для Івасика надійним сховищем від чужого ока…
Маруся нікому не сказала про свою дивну знахідку. Надвір виносила сина лише ночами, коли в Дивоколі спалахували зірки, або в грозові дні, як полум’яні перуни шматували простір з краю в край, переможно котячи луну понад славутинською долиною. Дитя любило таку пору, бо щасливо затихало під мерехтливим склепінням небесних вогнів, і радісно танцювало на руках Діви, ніби вітаючи кожен удар блискавиці вдоволеними вигуками.
Син полюбив нічні мандри під густими кронами тисячолітніх дубів. Він вбирав усім дитячим єством голоси лісу, зойки та стогони пугачів, кумкання жаб, невтомний спів коників. Маруся інколи сідала в заглибину між потужними звивами дубових кореневищ, і тоді Івасик дрімав, всотуючи в себе чарівницьку хвилю неба, землі, лісу — повнозвучного духу всієї співзвучної природи.
Настала осінь. Маруся не з’являлася на вигоні в колі гуляння й співів. Город свій порала сама, не прохаючи допомоги ні в кого. Коли родичі пропонували щось пособити, знаючи, що сироті нізвідки чекати підтримки, дівчина лагідно відмовлялася.
— Мені не треба нічого, — смиренно відповідала вона. — Спаси Біг вас…
По городищу попливли слухи, зародилися підозри. Могута, хлопець, закоханий в Марусю, не витримав, підкрався вечором до віконця сироти, зазирнув у землянку. Побачив колиску, рученята, якими дитя вимахувало в повітрі, схилену постать Марусі над немовлям.
Хлопець закляк від несподіванки, тихенько одійшов від хатинки. Кілька днів мовчав, потім сказав матері про своє відкриття. Таємниця стала відома всьому городищу.
На свято Великої Матері Лади до землянки несподівано з’явився велетенський гурт родичів та жителів кийлівського городища. Попереду йшли віщуни та прабаби. За ними — літні люди, парубки та дівчата. Маруся забачила ту процесію з вікна, тривожно вискочила з хатинки, стала на порозі — бліда й схвильована. Вона збагнула, що таємниця її стала відома.
Наперед вийшов Вірнодив — найстарший віщун. Спершись на костур, він доброзичливо кивнув Марусі, привітав з Великим Святом. Дівчина вклонилася, подякувала. Віщун, зітхнувши, сказав:
— Доню, ми знали твого батька, як славного воя. Ми знали твою неню, як вірну його дружину, щиру, чесну душу. Нема жодного чоловіка чи жони, котра б кинула недобре слово в їхній бік. Хочемо знати — чи не затьмарила ти їхньої честі, чи вони у вирії пишаються тобою, чи можуть наші парубки засилати сватів до тебе, сподіваючись на незаплямований шлюб?
— У чому обвинувачує мене славетний Вірнодив? — тихо запитала Маруся.
— Винеси дитя, — суворо відповів віщун. І така вимогливість була в його словах, що дівчина мовчки повернулася, ввійшла до землянки і незабаром з’явилася на порозі з немовлям на руках.
Воно радісно замугикало, засміялося, узрівши святковий гурт людей. І такий потік щастя й щирості плинув від дитини, що присутні заклякли від почуття несподіваної розгубленості. Проте віщун опанував станом розчуленості і холодно запитав:
— Ти відаєш, який звичай у наших родів, коли поміж ними з’являється блудниця?
— Хто тут блудниця? — майже зухвало скрикнула дівчина, спалахнувши.
— Ти ще питаєш? У юрбі загукали:
— Безсоромна!
— Гуляща!
— Вигнати її!
— Спалити землянку, щоб і знаку не було від гиді такої!
— Тихо! — наказав Вірнодив. І коли галас стишився, помовчав хвилину, ніби роздумуючи. — Ми не будемо допитуватися, де ти согрішила, з ким. Зрештою, всі діти від Бога-Рода, і кожному він приготував свою долю, свою стежку. Проте, звичай не можна переіначити, інакше Мати Лада одвернеться від русичів і Чорнобог запанує в серцях. Марусино, не станемо ганьбити тебе перед рідними, пам’ятаючи про високу цноту матері твоєї і доблесті батенька покійного, хай буде щаслив у царстві Бога-Рода! Зберися разом з Дитям, візьми, що треба і вирушай гала світу, куди поведе тебе Доля. Може, знайдеш притулок деінде, а ми не можемо залишити тебе тут…
— І ви не хочете почути, що я скажу? — смиренно запитала Маруся, ясним поглядом оглядаючи односельчан.
— А чим ти зможеш виправдатись? — з надією озвався Вірнодив. — Кажи…
— Я не винна в блуді, — просто сказала вона. — Я не порушила честі, я була і є дівчина.
— А звідки дитя?
— Я знайшла його біля хати своєї в ту ніч, коли впала зоря. Це дитя з Дивокола. Я пожаліла його, а потім полюбила. Взявши на руки, відчула, що з’явилося молоко. То був знак від Матері Лади, що маю стати матір’ю Божого Сина…
В юрбі глумливо засміялися.
— Вона має нас за дурнів!
