Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
Сьогодні вже 30 грудня. Третій день, як Жора не приходить. Невже сталося якесь нещастя? Хоча б знати, що робиться у таборі! Володя поволі зліз із нар, похитуючись від кволості, підійшов до вікна, притулився губами до скла, подихав на нього, щоб відтанула паморозь. Перед ним відкрилася знайома, сумна картина. Ось в’язні чистять сніг поміж бараками — ясна річ, під наглядом «зелених». Ось блоковий десятого блоку когось періщить києм біля свого барака. До одинадцятого блоку наближається блокфюрер з нагаєм у руці. Йому назустріч рухається процесія трупоносців з навантаженими носилками — зносять до трупарні мертвих з усіх блоків. Двадцять носіїв з вантажем у руках лізуть у кучугури снігу, щоб звільнити дорогу одному есесівцеві. А он по центральній лагерштрассе плетуться змучені бранці, запряжені у вози цугом, як коні. Перевозять сніг. На передньому й задньому возах сидять на кучерських місцях відгодовані капо з батогами в руках — поганяють...
А довкола в усій своїй пишноті біліє зима. Крізь прохукане на шибці кружальце Володя бачить половину заваленого снігом табору, а за дротом — білу пустелю полів, за якими тихо дрімає засніжений ліс. Над лісом низько висить оранжевий диск зимового сонця. В його холодних променях химерно іскриться незайманий сніг. Володя спрямовує погляд на тринадцятий блок — і рантом бачить згорблену постать Жори! Побратим іде від тринадцятого блоку прямо до ревіру. Володя не одразу повірив своїм очам. Адже сьогодні робочий день, і Жора повинен бути на роботі... Мабуть, за ці два дні йому все ж таки пощастило роздобути сигарет і відкупитися у штубового...
Жора йшов стомленою ходою змученої людини, щулячись від холоду, опустивши голову. Гниле, подерте конц- табірне дрантя не гріло його. Володя дивився на нього крізь відтале скло шибки, відчуваючи і радість, і водночас щемний жаль до свого змученого друга. Його враз здушили гіркі сльози.
Коли затуманені сльозами очі просвітліли, Володя угледів, як з ревіру вийшов Круцифіксалілуйя в довгій, до п’ят, есесівській шинелі. Підмітаючи її полами засніжену доріжку, поправляючи на ходу кобуру важкого парабелума, Круціфіксалілуйя пішов назустріч Жорі...
Володі раптом забракло повітря, його ніби обсипало жаром. Страх, тривога і відчай охопили юнака. Він притулився лицем до шибки й заціпенів. Що робитиме Жора? Невже концтабірний досвід, виняткова кмітливість і досконале знання німецької мови не допоможуть йому? Невже він забув, що на відстані двадцяти п’яти метрів уже треба давати дорогу есесівцеві, відскочити убік па кілька кроків від доріжки, по якій той іде, блискавично зняти шапку, виструнчитись і чекати, поки начальство не покаже спину? Чому Жора не відступає з доріжки і не знімає шапку? За це ж розстрілюють на місці! Жора йде прямо на того недолюдка, опустивши голову, дивлячись собі під ноги, занурившись у свої сумні думки. Володя ніколи не вірив у бога, а зараз подумки молився...
Він нічого не знав про те, як Жора з друзями, нехтуючи смертельною небезпекою і ризикуючи власним життям, шастали по всій будові і збирали пожертвування серед цивільних іноземців, як ціною неймовірних зусиль їм пощастило зібрати дванадцять пачок сигарет: десять — для шкурника Макса, одну — для хитрого Хельмута і одну для штубового тринадцятого блоку, щоб Жора міг на день відкупитися, не йти на роботу, владнати «ревірні справи», забрати Володю у тринадцятий блок і влаштувати його там прибиральником хоча б на пару днів. Володя не знав, що Жору ночами терзає виснажливе безсоння, що він катастрофічно втрачає рештки сил. Але головне уже зроблено, і змучений Жора іде до ревіру, щоб завершити всю справу. Концтабірне життя з усіма його жахами виробило у мужнього юнака дивовижну інтуїцію, яка нерідко підказувала єдиний шанс порятунку, якщо при цьому не втрачалася пильність. Та зараз пильність була загальмована: змучений хлопець виключився і був під владою пекучих спогадів, які заполонили його. Та й з очима щось негаразд: неймовірно осліплює сонце, під ногами іскриться сніг міріадами сліпучих кристалів. Химерним і нереальним здається світ, зітканий із таких ніжних сніжинок, залитий сонцем і скутий лютим морозом...
Жору мучили спогади. В пам’яті зринали картини дитинства, довоєнної юності. Мальовничі одеські краєвиди, сонячні пляжі, голубе море і чарівна усмішка коханої Оленки. Ось незабутній випускний бал суботнього вечора 21 червня 1941 року. Море квітів, музика, танці, концерт художньої самодіяльності, на якому Жора співає свої улюблені пісні... Хвилюючі промови, прощання з рідною школою... Потім — рожевий світанок над морем. Жора з Оленкою зустріли його на заповітному пагорбку біля самого берега, навіть не знаючи, що вже почалася війна. А потім закрутилося все у кривавому вирі. Жора добровольцем пішов на фронт. Так і лишилися назавжди у серці й пам’яті: скорботна мати і заплакана Оленка... А потім були гарячі бої, була шалена атака на ворожі траншеї, сліпучий вибух під ногами, тяжка контузія, полон. Війна є війна... На війні не все йшло так, як уявлялося раніше. Кому — вічна слава, кому — вічна пам’ять, а кому — вічне забуття...
Чи ж доживе він до кінця війни, чи дійде до Перемоги? Чи вирветься за колючий дріт проклятих катівень, чи побачить ще волю, чи повернеться до справжнього життя? І чи знайде колись свою незабутню Оленку? І все ж таки проблиск надії ще е. «Жити!» — полає, кричить у ньому кожна клітинка. Хочеться впасти па ломлю й завити вовком на увесь світ. Кожна згадка — тяжка мука, але це якраз та мука, що дає сили жити, народжує тремтливу надію...
Жора машинально переставляв ноги, а думками був у світі солодких мрій. І раптом, здригнувшись, закляк на місці, немов скам’янів. Перед ним стояв, ніби вигулькнувши з-під землі, височенний, як стовп, Круцифіксалілуйя, хижо посміхаючись крізь марево золотих окулярів. Двометрова постать у довжелезній есесівській шинелі, обперезана реміняччям з парабелумом на животі, сухе, видовжене й ошкірене, як у загнузданого коня, обличчя, спотворене гримасою злоби,— усе це здалося страшним сном. Жорі забракло повітря, він застиг, вражений фатальною несподіванкою і неминучістю розплати за свій промах, за втрату пильності. То було коротке, миттєве забуття, як раптова непритомність посеред тяжкої дороги. Воно швидко скінчилось, і хлопець затремтів з відчаю та безнадії. Гостро відчув, як раптово дубіє тіло в смертельному холоді, а череп немов залізним обручем стягує... «Загинув! А що ж тепер буде з Орлятком?..» — блискавкою спалахнула гарячкова думка, і він у цю мить зненавидів себе, як підлого зрадника, що не виправдав надій побратимів. Треба б негайно зняти шапку й відскочити вбік, звільнивши дорогу, однак ще якусь мить Жора некліпно дивиться на катюгу, пройнятий жахом.
А Круцифіксалілуйя цідить крізь зуби:
То, може, пістолетом трішки прочистити тобі мізки, дохлий кретине?
Жора заціпеніло мовчить. В наступну мить Круцифіксалілуйя кулаком в шкіряній рукавиці завдає Жорі удару в зуби і, коли юнак падає на землю, знавісніло місить його кованими чобітьми.
Захекавшись, Круцифіксалілуйя наказує Жорі підвестися, і Володя крізь сльози бачить, як важко той встає. Лице усе в крові, шапка залишилася на снігу.
Чому вештаєшся в робочий час?
Я йшов у ревір на прийом.
Чому не зняв шапку і не дав дорогу?
Я наполовину осліп. Зараз теж не бачу, тому й прошу: ради бога, простіть.
Вішати не буду, але просвітлю. Після цього не буде потреби в медичній допомозі,— каже Круцифіксалілуйя, доправляючи на руках шкіряні рукавиці, і знову б’є кулаком межи очі.
Жора знову падає, і Круцифіксалілуйя так само осатаніло місить його чобітьми. Переконавшись, що жертва уже не ворушиться, катюга йде до центральної канцелярії, а на забризканому кров’ю снігу нерухомо лежить закривавлений Жора...
Загибель Жори означала загибель і для Володі. Адже Жора був не просто дорогим побратимом, а й часточкою недосяжної Вітчизни, єдиною ниточкою, яка зв’язувала Володю з життям. Тепер ця ниточка обірвалась. Хлопець упав на підлогу і заридав на всю штубу...
