Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич (книги онлайн полностью txt) 📗
Він стояв у залі сільського занедбаного клубу з залишками потрощених на дрова стільців; на стіні висіла стара карта з відірваними клаптями — з уцілілих обрисів Гайдук зробив висновок, що це карта Полтавської землі. У лівому кутку висіла ікона з замальованим чорною фарбою ликом Христа — наче це був спецназівець у чорній масці — правда, без очних прорізів.
За столом, прикритим старим дірявим темно–зеленим сукном, сиділо двоє: капітан Крук — уже, правда, без капітанських погонів, зате в червоному будьонівському шоломі з чорною зіркою, такому самому що його носив комісар групускули КОМАН Тас–Фелікс Бикоріз; поряд з ним — високий чорнявий чолов'яга років сорока, красень, наче голлівудський актор 2040–х років, з тонкою чорною борідкою, ретельно прокресленою під час гоління, наче пензликом промальованою на обличчі матового кольору що відрізнялося своїм свіжим тоном від українських облич. Незнайомий був у чорному комбінезоні з жовтими нашивками, оперезаному навхрест кулеметними стрічками калібру 50 BMG (12,7 мм), на голові — чорна пілотка.
На столі перед цими людьми лежали важкі пістолети «Крук». «Крук узяв до рук пістолет «Крук», — подумав Гайдук. — Дуже смішно».
— Пане генерале, — після деякої паузи ворухнувся незнайомий.
— Я генерал Тарас Галушка. Керівник партизансько–революційного народного руху «Полтава». Ми вітаємо вас на суверенній території вільного партизанського краю.
— В якій якості?
— Як почесного гостя.
— У вас усі почесні гості ходять у наручниках? — підняв руки Гай–дук.
— Це для вашої ж безпеки, — усміхнувся Галушка. — Щоб бува шкоди якоїсь собі не заподіяли.
— Що ви зробили з моїми людьми? Розстріляли?
— Не всіх.
Генерал Галушка повернув випещене обличчя до Крука:
— Скільки там?
— Семеро. Троє з нами. Микита окремо. Китайці будуть відпущені.
— Ви — бандити. І з вами поведуться, як з бандитами. А ви. Крук, будете повішені на Майдані, — хрипко сказав Гайдук, хоч не повинен був цього говорити.
— Ви мені погрожуєте, Ігорю Петровичу? — криво всміхнувся Крук.
— Після того, як ви спалили на Банковій двох моїх дітей, ні в чому не винних? І повісили брата Фелікса? Ви думаєте, що ви — безневинний отець Фавн? І що вам усе з рук зійде?
— Гаразд, — невдоволено перервав його гнівні слова генерал Галушка і звернувся до Гайдука:
— Ми пропонуємо вам співробітництво.
— Тобто вербуєте мене як агента? — глумливо спитав Гайдук.
— Ні. Ми вас цінуємо набагато вище. Ваша доля залежить від вас. Завтра ви її самі вирішите. Краще, щоб ви погодились. А поки — відпочивайте.
«Вони програли, — подумав Гайдук. — їм треба було розстріляти мене негайно. На Острові вже оголосили тривогу Почалися пошуки. Вони дали мені шанс».
На нього знову накинули каптур, і він зрозумів, що потрапив до полону передсмертних ілюзій. Так завжди буває з тими, кого засудили до страти. «Черепаха» летіла в режимі «стелс». Радіоелектронна охорона повітряного простору України з боку Чорного моря абсолютно неефективна. Крук, звичайно, змінив затверджений курс «черепахи». Ніхто їх не знайде в цій дірі. Треба дивитися у вічі фактам. Шансів немає. Хоча Мережко вчив: шанс завжди є.
Його не виводили з будинку надвір, а заледве через кілька кроків уштовхнули до кімнати без вікон й замкнули двері. Це, мабуть, була колись клубна комора — холодна і сира. В кутку були звалені старі плакати, порваний портрет гетьмана, стояли банки з олійними фарбами. Поряд, на пластиковому білому ослінчику (такі бувають у дитячих садках), лежав старий бушлат з написом на спині ЗЕК-147, центр комори прикрашало зім'яте з двох боків оцинковане відро для справляння природних потреб. Вгорі блимала старовинна електролампочка. Гайдук одразу охрестив цю комору кімнатою 414 зі стамбульського готелю «Pera Palace».
Невдовзі Гайдук почув тупотіння ніг, мат–перемат і чоловічий стогін: здається, це був зойк Микити Іваненка. Грюкнули двері навпроти комори Гайдука, і стогін припинився.
Через півгодини знову почулися тупіт і голоси, йому навіть вчулися в тому гаморі іспанські слова — подумав, що намарилось. Гайдук склав три варіанти пошуків самого себе — так, наче керував операцією. Двері з рипом відчинилися, і хтось у масці кинув на підлогу паперову тарілку з гречаною кашею: щедра полтавська земля навіть в'язнів забезпечувала дієтичним харчуванням. Оскільки ложки не дали, а їсти дуже хотілося. Гайдук склав м'яку тарілку навпіл й почав їсти, наче з тюбика, витискаючи кашу У 20б8 році, під час тренування в камері невагомості американських і українських астронавтів на Флориді бачив, як інструктор вчить їх їсти якусь напіврідку масу витискаючи харч з м'якого мішечка.
«Що робить зараз Оля?» — подумав він і почув крик Микити в коридорі:
— Ігорю Петровичу ви мене чуєте? Це не Галушка! Це Владислав Крейда! Мені кінець, прощайте!
Матюгани, удари, прокляття, тупіт не заглушили Микитиного крику але його пронизливий зойк невдовзі урвався і за дверима запала тиша.
65
Гайдук мав повернутися до Києва у вівторок, 18 квітня. «Черепаха» повинна була приземлитися на посадочному майданчику РОК на Острові — всього у двохстах метрах від будинку де жили Гайдук і Оля. Того ранку Оля вирішила не їхати до лікарні для слизовиків, де закінчувався ремонт, а залишилася вдома: обклавшись кухонними книжками, позиченими в дружини Палія, вона заходилась готувати борщ. Почистила й порізала три бурячини, від чого її пальці почервоніли, подряпала ножем моркву помила й нарізала тонкими кружальцями, пошаткувала капусту додала для запаху трохи селери, зняла лушпайки і покраяла стару пророслу картоплю (всі ці багатства привіз їй сотенний Чміль із запасів братства; Чміль був призначений командиром антитерористичного загону в складі РОК); вкинула до каструлі квасолю, намочену звечора, й довго думала — чи варити борщ на м'ясі чи ні? Вибрала вегетаріанський варіант.
Настрій в Олі був піднесений: дуже скучила за чоловіком, якого майже не бачила від часу трагедії зі слизовиками. Переживала, бачачи, як віддалився від неї Гайдук, як мовчки від цього страждає — з її, дурепи, провини, але біс впертості і непоступливості, який з дитинства сидів у ній, не дозволяв їй покаятись за кривду заподіяну чоловікові. Тепер вона була готова до цього.
Почала смажити рибу яку народні вмільці–рибалки витягували з глибин Київського моря, а замість вітамінного салату поклала на святково прибраному столі по три пігулки вітамінного комплексу «Centrum», привезеного Гайдуком з Локарно. Головною Олиною турботою були пасочки, які збиралася спекти на Великдень. Заготувала борошно, яйця, дріжджі, молоко, ванільний цукор у пакетиках, подарований колись Невінчаним, й почала вивчати рецепти приготування пасок. Яша Гальперин, призначений начальником медчастини РОК, поділився з Олею сіро–жовтим коржем маци — євреї святкували свій песах у суботу 15 квітня. І хоч поширювались забобони, що ніби не можна їсти єврейську мацу доки не скуштуєш нашої паски, Оля з'їла: сподобалось. Було в цьому пріснянику щось суворе і древнє, як спогад про далекі пустельні випробування. Але захотілося випекти щось пишне, солодке, з забарвленим жовтками тістом, з родзинками, з урочистим сонячним смаком, як було в дитинстві, коли мама готувалася до Великодня як до найбільшого свята, хоча до церкви не ходила.
О пів на другу Оля, накинувши легеньку світлу курточку яка пасувала до її радісного настрою, вибігла з дому і подалася до летовища. Там йшли навчання спецзагонів РОК — як швидко, за сигналом тривоги, завантажуватись у повному спорядженні на борт «черепахи» і як з неї десантуватися. Оля помітила, що навчаннями командує Чміль, який отримав звання капітана військової розвідки. Вона швидко піднялася на вежу управління летами, де навколо одного з радарних екранів скупчилися офіцери і щось голосно обговорювали. Помітивши Олю, вони замовкли.
— Ну що, коли вони прилітають? — Оля глянула на годинник.
