Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич (книги онлайн полностью txt) 📗
Щепотін всадовив Гайдука, Іваненка і двох охоронців до старої, але надійної автівки «Шевроле–еко», й вони рушили бульваром Кеннеді, що тягнувся вздовж мальовничого узбережжя Мармурового моря — праворуч з авто відкривався вид на море кольору каламутної синьки, а не мармуру за яким в імлі купчилися узвишшя азійських берегів Стамбула. Перетнувши міст Галата, який зусібіч був заповнений рибалками, що заклякли в надії здобути дармову їжу вони добралися до пішохідної вулиці Істікляль й запаркували авто в бічній вуличці.
Гайдук десять років тому побував у Стамбулі на запрошення турецької компанії, що була зацікавлена в купівлі української радарної системи «Мантія». Компанія розмістила гостя в розкішному готелі «Pera Palace» — одному з найдорожчих готелів світу; він не сподобався Гайдуку бо видався старомодним, претензійним і незатишним палацом у стилі дев'ятнадцятого століття — з розкішними архітектурними прикрасами, ліпниною високих стель, мармуровими басейнами, бронзовими світильниками, шовковими ширмами, — але без електронно–техногенного комфорту американських готелів. Гайдуку забронювали найпрестижнішу кімнату 414, поряд з кімнатою–музеєм за номером 411 — в ній колись жила Агата Крісті, яка написала тут роман «Вбивство в Орієнт–експресі». Дізнавшись про ціну яку сплатила компанія за дві ночі перебування в цьому готелі–музеї. Гайдук подумав, що, на щастя, не писатиме детективних романів у найдорожчих готелях, в яких незручні меблі, холодна підлога й нудотно–солодка кава, що подається вранці.
Вони з Щепотіним і охоронцями пройшли повз шестиповерхову розкішну але облуплену й потріскану споруду «Pera Palace Hotel», й Гайдук, уважно слухаючи розповіді старого полковника про легендарний готель, не перейнявся сентиментальними спогадами про своє минуле перебування тут; сьогодні ж, враховуючи жахливий фінансовий стан держави, йому навіть на думку не могла спасти ідея зупинитися тут. Добротний «Holliday Inn» — такими були його теперішні можливості.
Щепотін допоміг Гайдуку купити золотаву шовкову хустку для Олі та смакоту на Великдень. Гайдук пам'ятав вулицю Істікляль під час свого першого перебування в Стамбулі, сповнену радісним натовпом туристів, бродячих торговців та роззяв, професійних мандрівників з величезними рюкзаками і місцевих жриць кохання, поважних городян, що цілими сім'ями здійснювали вечірню прогулянку і заїжджих шукачів пригод, вулицю зі старим дерев'яним трамваєм посеред проїжджої частини, який повільно посувався серед натовпу відчайдушно калатаючи в дзвін, з вигуками зазивал–торговців та звуками орієнтальної музики із заклично відкритих ресторанчиків.
Тепер ця артерія, ні, не артерія, а справжня аорта Стамбула, нагадала Гайдукові Київ: погано освітлена, майже порожня, з трамваєм, який нерухомо закляк посередині маршруту з жебраками — найчастіше селянками з дітьми на руках, з безногими й безрукими солдатами–інвалідами — колишніми вояками великої визвольної армії Чорної Орди.
Гайдукові стало сумно, й він відмовився від пропозиції Щепотіна податися на протилежний берег затоки Золотий Ріг й відвідати змусульманену святиню візантійського православ'я — Айя Софію, оточену наче вартовими, чотирма ракетоподібними мінаретами. Хотів зберегти в душі те відчуття неземного лету зачудування сонячно–блакитним світлом, що сповнювало величезний простір храму: в цій старовинній візантійській церкві Гайдук — у ті часи зовсім байдужий до справ релігійних, чужих йому — пережив скоріше не духовне осяяння, а технологічний шок, бо не зміг зрозуміти, як можна було побудувати таке велетенське диво півтори тисячі років тому; здається, тільки тоді, перебуваючи всередині цієї золотої примари, він збагнув, чому його київські далекі предки обрали грецьке, а не західне християнство. Після Айя Софії київський Софійський собор здавався йому маленьким, темним і провінційним.
Раптом щось відволікло Гайдука від архітектурно–духовних спогадів, його увагу привернула група людей, що посувалася назустріч. Кілька латиноамериканців у зелених уніформах без знаків розрізнення з важкими кобурами при правому боці й пістолетами–кулеметами М36К на грудях здивовано роздивлялися на всі боки (новачки, але як дісталися вони через океан?); за ними, пильно дивлячись навсібіч, йшли охоронці в чорних крислатих техаських капелюхах з автоматами в руках.
— Ого, — сказав Щепотін з повагою, збочуючи вправо, щоб звільнити шлях цим озброєним людям, які нікому не збиралися поступатися дорогою. Охоронці Гайдука напружилися і прикрили його на всяк випадок. Микита Іваненко йшов попереду Гайдука, витягнувши пістолет–кулемет Мікро TAR-22, подарований Невінчаним; Микиті не сподобалися молодики, що крокували назустріч.
Лише на якусь коротку мить, коли обидві групи порівнялися. Гайдук побачив невисокого огрядного чоловіка, якого щільно оточували озброєні люди. Охоронюваний об'єкт. Якийсь черговий латиноамериканський VIP. Гайдуку здалося знайомим обличчя цієї людини, але він відігнав цю абсурдну думку: можливо, бачив колись цю товсту пику на сайті журналу «Newsweek» чи це був один із замовників української зброї з Латинської Америки і Гайдук випадково зустрів його на якомусь прийнятті у Вашингтоні?
Дійшовши до кінця вулиці Істікляль, вони повернулися до «Шевроле–еко» й рушили до району де мешкав Щепотін. Охоронців і Микиту розмістили у великій вітальні квартири Щепотіна, а Гайдук з полковником сиділи в тісній кухні, згадуючи минуле. Щепотін жив один — дітей не було, а дружина померла від Чорного Мору; нарікав, що пенсії жодної не отримує, хоч вірою і правдою служив державі, а від продажу килимів заробіток мізерний — кому потрібні дорогі перські килими в цей час? Беруть тільки дешеві, китайські; поліція за ним пильно приглядає, хоч він і отримав турецьке громадянство. Генеральне консульство не працює, хоч українців тут дуже багато. Так за розмовою випили пляшку дотемрявної горілки «Древньокиївська», а Гайдук все не міг пригадати — хто та людина, яку випадково зустрів на вулиці Істікляль.
Вранці, коли Гайдук голився, почув радіоновини Стамбула англійською мовою й вибіг до вітальні, де одягалися його охоронці:
«Сьогодні вночі в готелі «Pera Palace» стався розбійний напад на кімнату номер 414. Вбито сорокарічного англійського бізнесмена та його турецьку супутницю й пограбовано речі загиблого. Кімната–музей Агати Крісті номер 411 не постраждала. Поліція проводить розслідування».
— Звичайна історія, — зітхнув Щепотін, опухлий після вчорашніх посиденьок. — Стамбул став бандитським містом. Живеш і не знаєш, що тебе чекає.
…Тільки коли «черепаха» злетіла в повітря над Стамбулом — містом, що сірими кристалами щільно поставлених будинків, опуклостями константинопольських соборів і вертикальними баштами мінаретів ліпилося ластівчиним гніздом до останніх узвиш Європи, — Гайдук згадав обличчя VIP–персони, зустрінутої ввечері на вулиці Істікляль:
Це був Іван Оврамович Крейда.
64
Біля «черепахи» Гайдука вже чекали китайські члени делегації; пілот Крук у новенькому мундирі капітана РОК привітав генерал–полковника перед трапом і доповів, що борт 002 готовий до подорожі. Стояв теплий весняний ранок, перше світло якого несміливо проривалося крізь пласти хмар, гнаних висотними вітрами. Настрій Гайдука, незважаючи на китайський ультиматум, був також весняно–піднесений; він з нетерпінням чекав зустрічі з Олею: під час учорашньої радіорозмови вона сказала, що має великодній сюрприз для нього і приготує урочистий обід на честь його повернення.
Незважаючи на те, що аеропорт імені Ататюрка, колись переповнений натовпами пасажирів, стояв по–зимовому порожній і занедбаний, наче ще тривала війна, в терміналах спали бездомні жебраки, а літаків майже не було на стоянках. Гайдука сповнювало хвилююче відчуття закінчення Великої Темряви, початку нового, ще не відомого, але радісного часу Йому здалося, що невидимий суддя історії вже підняв руку зі стартовим пістолетом: ось–ось мала початися нова Велика Гра, новий забіг народів і держав, призом якого буде відродження, воскресіння з мертвих. «Що трапилось? — подумав він. — Звідки така щеняча ейфорія?» І зрозумів: Оля. Вся справа в ній. Він смертельно скучив за нею.
