Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Абра досадливо насупилася на нього, тернула собі губи, потім усвідомила, що робить її рука, і повернула її назад на коліно. Щойно та там опинилася, її накрила інша, утримуючи в спокої. Щось ніби знайоме проглянуло в цьому жесті, але чому ні? Він бачив і раніше, як вона це робить. Наразі він мав серйозніші речі, якими варто перейматися.
(«наступного разу я буду готовою, якщо він буде, наступний раз»)
Така можливість існує. Але якщо наступний раз трапиться, та жінка в капелюсі також буде готовою.
(«я просто хочу, щоб ти була обережною»)
— Буду. Обіцяю.
Звісно, так кажуть усі діти, аби лиш заспокоїти своїх дорослих, але все одно це покращило Денові настрій. Принаймні трохи. Крім того, тут є Біллі у своєму «Ф-150» з вицвілою червоною фарбою.
Очі її знову танцювали.
— Я багато чого дізналася. Саме тому й захотіла побачитися з тобою.
— Що саме?
— Не де вона зараз перебуває, так глибоко я не дісталася, але я знайшла… знаєш, коли вона була в моїй голові, я була в її. Щось типу взаємообміну, розумієш? Там було повно шухляд, наче ти потрапив у картотечну залу найбільшої в світі бібліотеки, хоча, можливо, я просто бачила це в такий спосіб, бо так це бачила вона. Якби вона в моїй голові дивилася на комп’ютерні екрани, і я теж, мабуть, бачила б комп’ютерні екрани.
— До скількох її шухляд ти встигла зазирнути?
— До трьох. Чи чотирьох. Вони називають себе Правдивий Вузол. Більшість з них старі, і вони насправді як вампіри. Вони вишукують дітей, таких як я. І як ти був, я гадаю. Тільки вони не п’ють кров, вони вдихають ту річ, що випускається, коли такі особливі діти помирають. — Вона здригнулася від огиди. — Що більше вони їх катують перед цим, то міцнішою стає та річ. Вони називають її духом.
— Він червоний, правильно? Червоний або рожевуватий?
Ден у цьому був упевнений, проте Абра нахмурилася й помотала головою.
— Ні, білий. Яскрава біла хмара. І зблизька нічого червоного нема. І послухай-но, вони вміють його зберігати! Тим, що не використали, вони наповнюють такі пляшки, типу термосів. Але їм ніколи не досить. Я бачила одного разу таку передачу, чи не про акул? Там розповідали, що вони завжди в русі, бо ніколи не можуть наїстися. Думаю, цей Правдивий Вузол схожий на них. — Вона скривилася. — Вони гидотні, атож.
Щось біле. Не червоне, а біле. Все одно воно може бути тим, що та стара медсестра називала хапом, але іншого роду. Бо воно виходить із здорових молодих людей, а не зі старих, котрі помирають від майже усіх хвороб, які лишень можуть вчепитися до тіла. Бо вони ті, що їх Абра назвала «особливими дітьми»? Бо і те, й інше разом?
Вона закивала.
— І те, й інше разом, мабуть.
— Гаразд. Але найбільше значення має те, що вони знають про тебе. Що вона знає.
— Вони трохи налякані, що я можу комусь про них розповісти, але не дуже сильно налякані.
— Бо ти всього лиш дитина, а дітям ніхто не вірить.
— Точно. — Вона здунула собі з лоба пасемце волосся. — Момо б мені повірила, але вона збирається помирати. Вона переїжджатиме до твого хот спайса, Дене. Хоспісу, тобто. Ти ж допоможеш їй, правда? Якщо не будеш тоді в Айові?
— Все, що зможу. Абро… вони приїдуть по тебе?
— Мабуть, але якщо так, то не через те, що я про них щось знаю. А через те, що я та, ким я є.
Її веселість пропала тепер, коли вона оголосила про це прямо. Вона знову потерла собі рота, а коли прибрала руку, губи в неї були розтулені в лихій усмішці. «Ця дівчинка має норов», — подумав Ден. Він мав з чим порівнювати. Сам мав іще той норов. Той, що втручав його до халепи, і не один раз.
— Сама вона, між іншим, не приїде. Та курва. Вона знає, що я тепер її знаю і відчую її наближення, бо ми типу пов’язані тепер з нею разом. Але там є інші. Якщо вони приїдуть по мене, вони не пожаліють нікого, хто спробує стати їм поперек дороги.
Абра забрала собі в руки його пальці й сильно стиснула. Це занепокоїло Дена, але він не сказав їй, щоб відпустила. Цієї миті їй потрібно було торкатися когось, кому вона вірить.
— Ми мусимо зупинити їх, і тоді вони не зможуть завдати якоїсь шкоди моєму татові, і моїй мамі, і нікому з моїх друзів. І тоді вони більше не вбиватимуть дітей.
На мить Ден уловив чітку картину її думок — не надісланих, а просто тих головних, що були на видноті. Там був колаж з фотографій. Діти, десятки дітей, під заголовком «ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ МЕНЕ?» Вона карталася думкою — скількох з цих дітей міг вхопити Правдивий Вузол, замордувати їх заради їхнього останнього «духового хапу» — обсценного делікатесу, яким живилася ця зграя — і покинути в непозначених могилах.
— Ти мусиш дістати ту бейсбольну рукавицю. Якщо я її матиму, я зможу віднайти, де перебуває той Баррі Кібець. Я знаю, що зможу. І решта їх буде там само, де він. Якщо не можна буде їх убити, можна принаймні заявити про них до поліції. Дістань мені ту рукавицю, Дене, я тебе прошу.
— Якщо вона там, де ти кажеш, ми її дістанемо. Але тим часом, Абро, ти мусиш стерегтися.
— Я буду, але не думаю, щоб вона знову спробувала прокрастися до моєї голови.
До Абри повернулася її посмішка. І за цією посмішкою Ден побачив ту жінку-воїна ґатунку «полонених-не-беремо», яку вона інколи з себе вдавала — Дейєнеріс, чи як її там.
— Якщо ж наважиться, вона дуже про це пошкодує.
Ден вирішив це облишити. Вони просиділи на лаві вже стільки часу, скільки він вважав за безпечне. Навіть довше.
— Я встановив власну тривожну систему щодо тебе. Якщо зазирнеш в мене, гадаю, ти зрозумієш, що воно таке, але я не хотів би, щоб ти це робила. Якщо хтось ще з того Вузла спробує щось порозвідувати у твоїй голові — не та жінка в капелюсі, а хтось інший, — вони не знайдуть того, чого ти не знаєш.
— Ого. Гаразд.
Він бачив, що вона думає, що будь-хто з такими намірами також дуже шкодуватиме, й від цього його відчуття тривожності ще посилилося.
— Просто… якщо раптом опинишся в глухому куті, щосили кричи «Біллі». Утямила?
(«так, це як ти колись кликав свого друга Діка»)
Він аж трохи здригнувся. Абра посміхнулася.
— Я не піддивлялася: я просто…
— Розумію. А тепер, перш ніж піти, скажи мені одну річ.
— Що?
— Ти дійсно отримала «А» за свою роботу з біології?
4
За чверть до восьмої вечора того понеділка рація Рози отримала подвійний брейк — терміновий виклик. Викликав Крук.
— Ходи-но сюди, — сказав він. — Якраз відбувається.
Правдиві стояли мовчазним колом навкруг автодому Діда Фліка. Роза (тепер вже в циліндрі, посадженому в неї на голові під тим самим антигравітаційним кутом) прорізалася крізь них, затримавшись лише, щоб трохи обняти Енді, зійшла сходами, стукнула раз і увійшла досередини. Горіх стояв з Великою Мо і Енні Фартушок, двома вимушеними сиділками Діда. Крук сидів у ногах слабого. Він підвівся, коли увійшла Роза. Цього вечора в нім проявлявся його вік. Взявся у дужки зморшок рот, кілька пасом білого шовку проглядалися в його чорному волоссі.
«Нам треба прийняти духу, — подумала Роза. — І коли це минеться, ми так і зробимо».
Тепер Дідо Флік зациклювався стрімко: ось він прозорий, потім суцільний, потім знову прозорий. Але щоразу прозорість затримувалася на довше, і чимдалі з нього щось зникало. Очі в нього були вибалушені, перелякані; тіло корчилося від болючих трансформацій, крізь які його переводило. Вона завжди дозволяла собі думати — десь на глибинному рівні мозку — в безсмертя Правдивого Вузла. Авжеж, кожні п’ятдесят або сто років хтось помирав — як, наприклад, Ганс-Руки-Геть, той великий тупий голландець, якого невдовзі по Другій світовій війні вбило струмом, коли під час урагану в Арканзасі обірвалася лінія електропередач, або Кейті Латочка, яка потонула, або Томмі Ваговоз, — але то були винятки. Зазвичай померлі завдячували цим власній бездумності. Так вона раніше завжди вважала. Тепер вона побачила, що була такою ж дурепою, як ті мугирські діти, що чіпляються за свою віру в Санта-Клауса й Великоднього Зайця.
