Доктор Сон - Кінг Стівен (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Щось ще й інше відбувалося. У голові у неї з’явилося тріпотливе відчуття, немов там почав кружляти якийсь птах. Що це за нове лайно таке?
Очікуючи, що будь-якої хвилини той проклятий спис може встромитися їй у спину, Роза відчайдушно смикнула з усієї сили. Долоня вислизнула цілком, і Роза вчасно встигла стиснути в кулак пальці. Загайся вона на якусь мить — і їх їй відрубало б шухлядою, яка різко засунулася назад. Нігті в неї стугоніли, і вона зрозуміла, що, коли їй випаде шанс на них поглянути, вони будуть сливового кольору від скипілої крові.
Вона обернулася. Дівчина пропала. У кімнаті порожньо. Але те тріпотливе відчуття тривало. Ба більше, воно дужчало. Раптом біль в зап’ястку й долоні став останнім з того, що турбувало Розу. Вона ж була не єдиною, хто поїхав на тій вертушці, і не мало значення, що її очі, там, в реальному світі, де вона залишилася лежати на своєму двоспальному ліжку, були заплющені.
Це гаспидське мале курвисько перебувало зараз в іншій кімнаті, заповненій картотечними шухлядами.
У її кімнаті. У її голові.
З нічної грабіжниці Роза сама перетворилася на жертву пограбування.
(ГЕТЬ ЗВІДТИ ГЕТЬ ЗВІДТИ ГЕТЬ ЗВІДТИ ГЕТЬ ЗВІДТИ)
Тріпотіння не припинилося; воно пришвидшилося. Роза спробувала придушити в собі паніку, домагаючись ясної зосередженості, і дечого досягла. Якраз достатньо, щоби знову запустити в рух ту вертушку, хоча та тепер стала неприродно важкою.
(«крутися, світе»)
І тоді вона відчула, як те бісове тріпотіння в її голові почало спершу зменшуватися, а потім і вщухати, тимчасом як мала дівчинка оберталася туди, звідки з’явилася.
«От тільки це неправильно, бо це занадто серйозна справа і для тебе це неприпустима розкіш — брехати самій собі. Це ти прийшла до неї. І потрапила прямісінько в пастку. Чому? Бо попри все, що знала, ти недооцінила її».
Роза розплющила очі, сіла і скинула ноги на килим. Наткнувшись одною ногою на порожній балон, вона відбуцнула його геть. Сайдвіндерська майка, яку вона на себе одягла, перед тим як лягати, була мокрою; вона тхнула потом. Свинячий якийсь сморід, абсолютно непривабливий. Відмовляючись вірити власним очам, вона подивилася на свою долоню, подерту, в синцях, розпухлу. Нігті з пурпурових уже ставали чорними, і, як вона здогадувалася, не менш ніж пару з них вона втратить.
— Але ж я не могла знати, — промовила вона. — Жодним чином я не могла знати. — Ненависно було Розі чути нотки скигління у власному голосі. Це був жалісливий голос якоїсь старої жінки. — Абсолютно ніяк.
Їй треба вибратися з цього клятого кемпера. Нехай він, можливо, й найбільший, найкомфортніший у світі, але саме зараз у ньому їй тісно, немов у труні. Вона вирушила до дверей, дорогою тримаючись за меблі, щоби не втратити рівновагу. Перш ніж вийти, вона кинула погляд на годинник на приладовій панелі. За десять друга. Все відбулося протягом усього лиш двадцяти хвилин. Неймовірно.
«Що вона встигла з’ясувати, перш ніж я від неї звільнилася? Як багато вона тепер знає?»
Ніяк сказати точно, але навіть зовсім мала малість може бути небезпечною. Це щеня мусить бути знешкоджене, і то якомога швидше.
Вийшовши на бліде світло раннього місяця, Роза зробила з півдесятка повільних довгих вдихів, втягуючи в себе свіже повітря. Вона почала почуватися трохи краще, трохи більше самою собою, але не могла позбавитися згадки про те тріпотливе відчуття. Відчуття того, що всередині неї хтось інший — мугирського роду понад те — роздивляється на її приватні речі. Біль, це погано, розгубленість від того, що вловилася в таку пастку — це ще гірше, але найгіршим з усього було приниження і відчуття зґвалтованості. Обікраденою виявилися вона.
«Ти за це заплатиш, принцеско. Ти наразі завелася не з тою курвою».
Якась фігура рухалася в її бік. Роза була присіла на верхню сходинку свого автодому, але тепер вона підвелася, напружена, готова до будь-чого. Фігура наблизилася, і вона роздивилася, що це Крук. Він був у піжамних штанях і капцях.
— Розі, мені здається, тобі краще… — він затнувся. — Що збіса в тебе трапилося з рукою?
— Насрати на цю кляту руку, — гарикнула вона. — Що ти тут робиш о другій ранку? Особливо, коли знаєш, що я буду зайнята.
— Дідо Флік, — мовив Крук. — Енні Фартушок каже, що він помирає.
Розділ одинадцятий
Thome 25
1
Замість запаху освіжувача повітря з сосновим ароматом і сигар «Alcazar»[297], цього ранку «Флітвуд» Діда Фліка смердів лайном, хворобою і смертю. А ще в ньому було повно людей. Туди набилося не менш ніж дванадцять членів Правдивого Вузла, дехто з них тіснився біля ліжка старого, більшість стояли або сиділи у вітальні, пили каву. Решта скупчилися надворі. Всі мали стривожений, ошелешений вигляд. Правдиві не звикли до смертей між своїми.
— Вимітайтеся, — оголосила Роза. — Крук і Горіх залишаються.
— Поглянь на нього, — пролепетала Петті Хінка тремтячим голосом. — Отії на нім плями! І він зациклюється, як скажений! Ох, як же се шшахливо, Розі!
— Іди, — ласкаво мовила Роза, втішливо потискаючи Петті плече, тоді як насправді їй дуже хотілося витурити цю кокні[298] за двері копняком під її жирний зад. Лінива пліткарка, ні на що на здатна, окрім як гріти постіль Баррі, та й у цій справі, либонь, не вельми вправна. Роза гадала, що уїдливість — єдине, в чому Петті справжня спеціалістка. Коли вона не перелякана на смерть, тобто.
— Нумо, народе, — закликав Крук. — Якщо він дійсно помирає, нема йому потреби робити це перед публікою.
— Він виборсаєцця, — сказав Арфіст Сем. — Він жилавіш’ за того ввареного коняку, цей Дідо Флік. — Утім, він обняв Бабу Росіянку, яка мала вельми прибитий вигляд, і на мить міцно притиснув її до себе.
Усі пішли на вихід, дехто, перш ніж зійти східцями і приєднатись до решти, кидав останній погляд через плече. Коли вони залишилися втрьох, Роза підійшла до ліжка.
Дідо Флік дивився вгору на неї, нічого не бачачи. Розчепірені губи оголили його ясна. Подушку рясно вкривало його м’яке біле волосся, яке вилазило цілими жмутками, через що він скидався на хворого на чумку пса. У його великих, вологих очах плавав біль. Він лежав голий, тільки в сімейних трусах, і його кощаве тіло було поцятковане червоними плямками, схожими на пухирці від комашиних укусів.
Обернувшись до Волоського Горіха, Роза спитала:
— А оті цятки, що то ще за чортівня така?
— Плями Копліка[299], — відповів той. — На них принаймні вони найбільше схожі, як мені здається. Хоча зазвичай плями Копліка з’являються тільки всередині рота.
— Говори людською мовою.
Горіх обома долонями пригладив своє сивіюче волосся.
— Я гадаю, у нього кір.
Шокована Роза застигла з роззявленим ротом, а тоді вибухнула гаркітливим реготом. Їй не хотілося стояти тут, слухати це лайно; їй хотілося прийняти аспірину, вгамувати руку, яка відгукувалася болючим імпульсом на кожний удар її серця. Їй не виходили з голови руки персонажів коміксів, якими їх зображують після удару молотком.
— До нас не чіпляються мугирські хвороби!
— Ну… вони до нас не чіплялися зазвичай.
Вона дивилася на нього розлючено. Їй хотілося зараз мати на голові свого капелюха, вона почувалася голою без нього, але той залишився в «ЕрфКрузері».
Горіх продовжував:
— Я кажу тобі тільки те, що бачу, а бачу я ознаки кору, також відомого як краснуха.
Мугирська хвороба називається краснухою. Як же це нахер влучно.
— Це суще… собаче лайно!
Він зіщулився, а чому ні? Крик її прозвучав пронизливо навіть для її власних вух, але… ох, Господи-Ісусе, кір? Найстарший член Правдивого Вузла помирає від дитячої хвороби, яка більше не чіпляється навіть до дітей?
