Вогняний вершник - Бердник Олесь Павлович (читать хорошую книгу TXT) 📗
— Що?
— Наздогнати й знищити!
— Кого?! — жахнувся космослідчий.
— Всіх. Всю групу! Невже не розумієш? Вони зіпсують програму творення. Це — катастрофа для нас… для мене… Бери універсальний космоліт, проникай у тримірність, перейди на орбітальний політ довкола експериментальної планети. Підстережи їх в просторі або на планеті і спопели нещадно! Даю тобі надійних помічників. І ще одне: не вимикай захисного поля. Інакше ти деградуєш у тримірність і станеш таким, як і тамтешні жителі. Я не хочу втрачати найкращого космослідчого. Чуєш? Я жду!
Меркурій помітив корабель Космократорів на широкій галявині високого лісу. Він повів космоліт на зниження. Болісно защеміло серце: яка вона тепер, Громовиця?
Він увімкнув універсальний екран, скорегував на тримірну інверсію. Космоліт кружляв над галявиною. Меркурій дав наказ автоматам посадити космоліт на поверхню нового світу.
— Це небезпечно, — озвався один з супутників космослідчого.
Меркурій промовчав. У грудях наростав гнів. Доки він виконуватиме волю Арімана? Туди, до неї, до любих друзів, де буде бій і свобода!
— Що ти робиш? — почувся крик. — Поле! Ми залишимося тут назавжди! Зрада!
Меркурій розімкнув захисне поле, разгерметизував космоліт. У розчинені люки дихнуло важке, задушливе повітря чужої планети, яка віднині ставала рідною. Спалахнула блискавиця. Затьмарила свідомість.
Меркурій похитнувся. Де він? Що за диво? Як сюди потрапив?
Туманні спогади вирували глибоко-глибоко. Меркурій глянув на свої руки — вони були волохаті, м’язисті.
Він кинувся до виходу. Щось одвічне, незабутнє вело його повз незбагненні пристрої, заціпенілих супутників, далі, далі… Там, біля таємничого сріблястого стовпа, семеро. Семеро друзів. Він поспішає до них… Там розгадка, там захист…
Позаду лютий ненависний крик. Важкі кроки. І удар! Удар по голові!
Він упав. Ще бачив, як ті семеро бігли до нього. Чув, як зчинилася бійка. Насувалася пітьма небуття.
Хтось ніжно взяв його голову в долоні, на чоло впали холодні краплі. Він глянув з-під знесилених повік. На нього дивилися блакитні очі. Хто це? Хто це? Такий рідний, такий близький! Вона. Вона. Вона. Вічна кохана!.. Ми зустрілися… І знову розлучаємось. Смерть… Знову ми знаємо смерть… Безсмертні в країні смертних… Прощай, Громовице. Я наздогнав тебе. Арімане, ти програв. Ти програв бій…
Юна прекрасна дівчина Землі припала до вмираючого. Над ними стояли похмурі товариші, спираючись на товсті палиці. Вони прогнали ворогів у хащу лісу. Попереду тяжкі бої за душі тутешніх мислячих істот, але тепер…
Меркурій посміхнувся знекровленими вустами дівчині. Хотів рукою доторкнутися до її щоки. Але не міг навіть поворухнути пальцями.
Так ось яка ти, прірва небуття. Темрява, царство тіней. Ти надовго розлучила мене з країною щастя. Прощай, Громовице. Я знову прийду. Я прийду багато разів. Я знайшов тебе і знову знайду.
…Над Григором Бовою сіріла в світанковому присмерку стеля київської кімнати. Хлопець невидющими очима дивився вгору, а в свідомості ще відлунювали грізні крики напасників, шум предковічного лісу.
На серці було тоскно, важко. Навіщо йому це подвійне життя. Звідки воно? Історія Зоряного Повстанця, безконечні пригоди в системі Ари. Де причина такої міфічної інформації? Може, зв’язок з просторовими записами, з образами ноосфери? Він виявився чутливим до психіки світу, який десь існував чи існує, і тепер переймає на себе почуття мислячих істот, яких він ніколи не бачив і не побачить?
Дивна сфера нашої підсвідомості. Вона живе незалежно від осмисленого в повсякденному житті. Може, в ній народжується ембріон нової еволюції? А наше теперішнє існування лише передісторія майбутньої космолюдини?
Казка… Але чому вона така близька і хвилююча? І постаті Космократорів — як рідні брати. І Громовиця — викапана Галя. Може, в тих снах є якесь раціональне зерно? І він жив уже в іншій подобі в далекому світі. А потім… потім прорив у космос тримірності. Життя на чужій, небезпечній планеті. Вічні пошуки істини і вічний бій. Намагання вирватися в сферу свободи і болісна неможливість зробити це. Де ж вони, брати з далекої системи Ари? У яких серцях розсіяні їхні вогні? Де їм зустрітися, як об’єднатися?
Скажи кому-небудь із колег — сміху буде на десять років. Особливо, не дай бог, шефу на зубок потрапити. Лише Галі можна відкритися. Вона збагне. І, може, підкаже щось.
В двері постукали. Григір звівся на ліжку.
— Хто?
— Я, синку, — сказала баба Мокрина. — Потривожила?
— Хіба вже снідання? — здивувався хлопець. — Ще ж рано.
— Телеграма. Лежи, лежи. Я й думаю — мо’, срочна? Візьми.
Хто б це міг прислати телеграму? Може, батько? Ні, лише одне слово: “Подзвони”. І підпис шефа. Що за омана? Він же дав два місяці. Невже якісь зміни?
Хутенько вмився, одягнувся, вийшов на вулицю. Трамваї ще не ходили. Через колію обачливо переходив худющий рудий кіт. Григір, позіхаючи, рушив за ним. Глянув на рожеве світанкове небо. Сьогодні буде чудова погода. Можна буде погуляти з Галею.
Зайшов до телефонної будки. Знайшов у кишені дві копійки. Озвався сам шеф. Голос був невдоволений.
— Чому так рано?
— А ви ж прислали телеграму.
— То й що? Не сказано ж там: подзвони на світанку?
— Я гадав, що важлива справа.
— Ой Григоре, Григоре, — докірливо сказав шеф. — Шерлок ти задрипаний! Ну, гаразд, добре, що озвався. Завтра вертайся на роботу, пошлю тебе в район. Є одна справа.
— Як то? — здивувався Григір. — Ви ж дали мені два місяці! Я ще нічого не знаю.
— Вже не треба, — заспокоїв шеф. — Спіймали його.
— Кого? — Аж здригнувся Григір.
— Та того ж самого, — невдоволено пробуркотів шеф. — Ти наче маленький. Того самого суб’єкта, ради якого ти пішов у відрядження. Точніше — не спіймали, а сам з’явився. Ну, нам краще. Баба з воза, кобилі легше. Так що радій!
— А як же…
— Що?
— Я ж познайомився.
— З ким? — здивувався шеф. — 3 ким познайомився? А-а, розумію. Хм… Дивак. То роззнайомся. У нас такий фах. Все. Робота. Ага, ще одне, добре, що згадав. Ти там запрошував мене, здається, на сьогодні?..
— Дискусія, — сумно відповів Григір. — Про Космічне Право.
— Так я не зможу. Ви вже там не ображайтеся на старого.
— Гаразд, — важко сказав Григорій. — Ми самі.
— От і славно. Я жду тебе. Сьогодні ще погуляй, а завтра — Щоб на одній нозі прискакав. Ось так. Бувай.
Григір вийшов з будки мов очманілий. Оце так новина! Знайшовся її батько! Чи вона знає? Навряд. Сказати чи ні? Чи спочатку дізнатися, де він був, що робив? Якщо не винен — чудово! А якщо… якщо злочинець? Що тоді? Мовчати? А для неї він все’дно батько. І як тоді? Яка тінь впаде між ними?
Вони зустрілись, як і домовилися, біля пам’ятника Володимирові. Галя прийшла в темно-фіолетовій сукні, яка щільно облягала її струнку постать. Коса була заплетена, складена у вінець, це ще більше підкреслювало красу її шиї й плечей.
Вона дивилася на хлопця ніжно й тривожно. Біля вуст причаїлася легка посмішка. Григору здалося, що та посмішка могла швидко змінитися на гримасу гніву чи іронії.
Дівчина запитливо глянула в очі Бови.
— Щось сталося?
— Звідки ти взяла? — несміливо заперечив хлопець.
— Бачу.
. — Нічого не сталося.
— Не обманюй. Я ж бачу. Не хочеш казати — не треба.
— Правду кажеш, — зітхнув Григір. — Поки що не треба.
— Добре, — ласкаво сказала Галя.
— Я завтра поїду у відрядження. Тижнів на два.
— Так надовго?
— Я думатиму про тебе, — прошепотів хлопець, стискаючи її руку.
— Я ждатиму. Дуже, — просто сказала Галя. — А сьогодні? Ми підемо на дискусію?
— Підемо, Галю. Трохи пізніше. А тепер погуляємо.
Вони йшли алеєю, довкола снувала розмаїта юрба, буяли зеленню дерева, набиралися сили й снаги. Григір поглядав на Галю, непокоївся. Знає чи ні? Мабуть, ні. Бо якби знала — помітив би. Як це тяжко: йти поряд з коханою і не сказати їй про батька! Але ж він і сам ще не знає нічого. Сказати — вона одразу вибухне, побіжить кудись, щоб розпитати, дізнатися. А Григору хочеться, щоб у цей вечір ніщо не стояло між ними. Теж егоїзм. Егоїзм і черствість.
