Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович (читать книги онлайн .TXT) 📗
А я думаю про те, що вирішив для себе ще раніш: ми не вб'єм його, ми поведемо його далі з собою. Офіцер дивізійної хімслужби, він, напевно, знає ту важливу таємницю, таємницю нової страшної зброї. Газовик, начинений формулами смерті, він ітиме з нами. Але не тільки тому я не віддам його під багнети, що він важливий «язик», і не тільки тому, що існують там якісь міжнародні конвенції щодо полонених, - фашисти самі давно потоптали ці конвенції, і ми знаємо, скільки вони наших полонених по кошарах душать, по шляхах пристрілюють, в протитанкових ровах загортають живими. Принципи гуманності, людяності, справедливості для них не існували й не існують, але я не хочу бути схожим на них! Він нам здався. Зброю вибито з його рук. Тепер щоб над таким чинив я тут розправу? Але ж цим я поставив би, хай частково, хай на мить, поставив би себе на одну площину з ним, фашистом, а я не хочу спускатись до їхнього рівня. Голодні, обдерті, оточені, ми будемо іншими, ми ніколи не станемо схожими на них - убивць, будівників концтаборів і фабрик смерті, катів нашого світлого життя!
Встаємо. Далі за соняшником, за залізницею, куди нам іти, степ рівний, полігонно відкритий, коли підеш там, то, здається, тебе видно буде на тисячі верст навкруги.
- О, сьогодні сонце заходить червоне, з вухами, - каже Колумб. - Бачите, які високі вуха стовпи вгору поставило? То на вітер.
Невдовзі ми вже в путі. Ідемо в сутінках рідним степом, самі мало не полонені, але й полонений ворог з нами. Цілу ніч він ітиме з нами, і спрагу нашу звідає, і втому, і відчує нашу волю пробитись на схід. Мовби невидимим ланцюгом прикувала доля його до нас, а нас до нього. Ми не можемо його відпустити. Ми не можемо його вбити. Він буде поруч з нами весь час, як прокляття.
Глава 54
Вночі, коли з глибин космосу проступають зорі, пробиваються скупим світлом до нас, ми відчуваємо, що йдемо не просто по землі - йдемо по планеті. Це, мабуть, простір та відкритість степів дає нам оце відчуття - що йдемо по планеті. Несемо з собою дивну певність, що з усіх витворів природи, з усіх світів, що десь блукають в космічній безмежності, немає кращої, як оця наша - тепла, зелена планета, так добре створена для життя на ній флори, і фауни, і дивовижних розумних істот. Води на ній океани. Сонця вдосталь, родить усе… Ідемо в тому земному поясі, в тому підсонні, де з давніх-давен буяло життя. Мамонти колись тут водились, бо їм було тут гарно. Еллінські мореплавці прагнули до цих берегів і складали про них свої золоті легенди. Царства степовиків, царства скіфські, половецькі іржали тут кіньми, зоставивши потім після себе високі степові могили, розмиті дощами, розвіювані вітрами, але не загладжені часом. В тих могилах, що ми їх збирались досліджувати з нашим професором, ждуть нас грецькі амфори невимовної краси, ждуть німі свідки життя перейдених поколінь.
Небо вдень велике, а вночі ще більше. Всією темрявою, зірками, глибинами всесвіту нависає над нами. Ще недавно в це небо підіймалися райдуги весняні і там світилися соковито; сонцем курились після дощу неозорі, насіяні людиною хліба, і людина стояла серед них, ніби в океані, радуючись своєю працею, плодючістю землі… А нині палають по степах елеватори, наповнені колгоспним хлібом, і небо не в райдугах, а в прожекторах та ракетах, і лежать постріляні по степу пастухи, колгоспні механізатори і миколаївські діти-фабзавучники, на яких ми в одному місці наткнулись. Вони, як і ми, теж відступали степами, і кулі «месершмітів» наздогнали їх серед незахищеності степових просторів. Дитячі тіла розкидані по стерні, за плечиками дорожні торбинки, до яких ми так і не зважились доторкнутись.
Такою ти стала, земле.
В небі нічному бачимо далеку червону планету Марс.
- Чи й там так? - на ходу озивається до мене Духнович. - Чи й там оця високоорганізована істота не має спокою, радості, щастя? Як би хотілось дожити до тих днів, коли людство вирветься аж туди, на зоряні траси, пошле до інших планет свої космічні дирижаблі… Ціолковський вважав, що це стане можливим ще в нашому столітті. Як швидко розвивається людство. Чи давно ще в оцім степу скрипіли дерев'яними колесами кибитки кочівників, шатра бовваніли половецькі і людина була в віці дитячім, а нині вона напівбог, тільки який напівбог! Візьми тих же німців: були люди як люди, цивілізована нація, а тепер їх ненавидить увесь світ.
- Не за те, що німці, а за те, що фашисти, що хочуть жити розбоєм.
- Якщо вірити цьому типові, - каже Духнович після деякої мовчанки, - вони винаходять чи навіть уже винайшли нову страхітливу зброю. Ми теж винайдем ії, інші теж винайдуть, яка ж перспектива? Самознищення людства? Ні, поки це плем'я, що населяє землю і зветься людством, не усвідомить себе як єдине ціле, - не буде йому добра!
- Ця війна мусить бути останньою з усіх воєн, що були на землі, - роздумує вголос Колумб. - Досі все винаходили для війни, хіба ж не пора вже винайти щось - раз і назавжди! - проти неї. Земля - не полігон. Земля - це нива, щоб сіяти…
Зоряна ніч піднялася небом над степами, висока, велика, і ми йдемо крізь неї з вірою, що жертви наші недаремні, що ми покоління людей на землі, яке змушене було брати зброю до рук.
- Навіть дітей не щадять, - каже Гришко, певне, згадавши розстріляних з літака фабзавучників. - Орел полює на зайця, яструб на мишу польову, а залізна, людиною створена птиця на людину полює. Ні, далі так неможливо.
- І головне, що нема ж у цьому ніякої необхідності в наші часи, - зітхнувши, каже Духнович. - Атеїст я, безбожник рудий, але коли дивився на дівчат отам на птахофермі, на їхні натхненно звернені кудись у стратосферу обличчя, захотілось і самому триповерховим звернутися до небес, добутись відповіді: нащо, нащо це все? Оця руйнація… Пожежі до хмар… Шал нищення. Чому це все необхідно? - Деякий час він помовчав, потім голос його став аж ніби веселішим. - Якщо говорити про себе, то я досі був більше об'єкт війни, ніж її суб'єкт. Солдат з мене був, здається, неважний. Інтелектуаліст, ха! Але ж і я мушу? Як і всяка комаха, я, звичайно, хочу жити, хочу метушитися по планеті ще певний час, але коли б це треба було для цілковитого знищення воєн - даруйте за високий штиль - єй-єй, не пошкодував би для цього свого малого сумбурного життя. По-моєму, кожна людина мусить хоч раз коли-небудь сягнути свого зеніту.
- Що ти називаєш зенітом?
- Вміння, коли треба, пожертвувати собою, ось що. Годину за годиною шелестять кукурудзи, по яких бредемо, соняшники, що так і залишились незібраними, кинутими на поталу осіннім дощам, зимовим хугам та буранам. Плоди роботящих рук тисяч людей, вони втратили тепер свою цінність, нікого вже не цікавлять і стають тільки схованками для зарослих, обродяжне-них, як і ми, степових оточенців. В одному місці натрапляємо на протитанковий рів і, перебравшись через нього, озираємось, чи не загубили німця в темноті.
- Газуй, газуй, - чуємо голос Новосельця, що підганяє Газовика прикладом, і ось полонений уже коло нас стріпує своїм солом'яним арійським чубом. Про те, щоб вирватись від нас, вислизнути, втекти, - він, здається, не помишляє. Тримається слухняно і, хоч не звиклий до таких переходів, намагається не відставати, пильнує триматися ближче до мене, чи тому, що його тут менше штовхають, чи хоче, щоб я бачив його, що він, мовляв, є, не втік.
- Що не кажіть, - бубонить Заградотрядник, - не подобається мені його коняча арійська, фізіономія. Не терплю.
- По-моєму, в нього клепки якоїсь не хватає, - чую позаду голос Гришка. - Звихнувся з переляку. Ви бачили вдень, які в нього очі? Очі божевільного, і на думці все гази, гази. Він наче вчадів від них.
- Може, ще й з нього вийде колись чад і він стане людиною, - каже Колумб.
- Цей чад уже, мабуть, ніколи з нього не вийде. Вже він йому й розум помутив…
- Оце буде «язик», - зловтішно підхоплює Заградотрядник. - Поки приведемо, а він від страхів зовсім з глузду з'їде. З тихопомішаного буйним стане. Нате, радуйтесь, божевільного вам привели. Тільки гамівну сорочку мерщій на нього!
