Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович (читать книги онлайн .TXT) 📗
Там ніякого руху. Час від часу через нас в небі йдуть горбаті їхні літаки. Ніякі шлагбауми їм не перепона. Важко ідуть курсом на схід. Я бачу, що полонений, примружившись, стежить за ними.
- «Юнкерси»?
Німець киває ствердно: «юнкерси». Бомбовози.
- Руки б тому покорчило, хто їх видумав, - каже, прокинувшись, Гришко і звертається до Духновича, який, виявляється, теж не спить: - Хто його вигадав, перший літак?
- Той, перший, навряд чи думав про війну.
- А той, що винайшов бомбу?
- Той скаже, що теж не хотів її.
- А той, що гази?
- Це ось його спитай, - кивнувши на німця, каже Духнович. - Просто чортовиння якесь, - говорить він після паузи. - Вчені винаходять динаміт і роблять це ніби з добрими намірами; роблять бомбу, запевняючи, що не хочуть, щоб вона нищила; конструктор будує літак теж з найкращими нібито намірами. Все винайшли, поробили, а потім на! - передають усе це в руки божевільному, в руки маніякові, який всі ці плоди людського генія повертає на війну, а вони, вчені, мабуть, вважають, що самі тут ні при чому, що вони не співучасники злочину. З кого ж питати? Хто відповість за все це?
Колумб, прокинувшись, розглядає німця впритул.
- От цікаво, чи сам він хотів війни? Спитай його, - каже він до Духновича.
Німець, вислухавши переклад запитання, заперечливо крутить головою: ні, він не хотів. Батько його, німецький майор, сам задихнувся в газах ще в ту війну.
- А чого ж його принесло сюди?
- Він каже, що його воля ніщо в порівнянні з волею фюрера.
- Передай йому, - кажу я Духновичу, - що фюрер їхній ще не раз пошкодує, що це розпочав. Війна має властивість бумеранга. Рано чи пізно буде з них попіл, скажи йому це.
- О! То було б жахливо, - каже німець, вислухавши Духновича. - Побачити готику рідного міста в руїнах, побачити в руїнах середньовічні наші собори, ратушу, старовинні будинки, силуети яких стали відомі всьому світові по гравюрах славетних німецьких майстрів. Майн гот! Хай цього ніколи не буде. Я бачив Варшаву, Львів, бачив зруйноване ваше Запоріжжя, мене щиро вразив ваш Дніпрогес, ця модерна споруда, якої я не сподівався зустріти в цих скіфських просторах… Скажіть, це вже Скіфія?
Він явно впадає в меланхолію. Голос його став сумовитим, якимось надірваним. Підвівшись, полонений сів серед соняшників і, насторожено поглядаючи на жовчного, що і вві сні хмурився, Заградотрядника, почав ділитися своїми переживаннями, заговорив про те, яке гнітливе враження справляють на німецького вояка оці безмежні степи, завойовані й незавойовані.
- Ми, німці, звикли до малих відстаней, невеликих територій, а тут у вас все видається безконечним. Це давить на психіку. Ми не звикли мислити категоріями ваших просторів, і вигляд оцих океанічних степів наганяє на мене зараз почуття майже містичне. Може, я надто інтелігент, але я помітив з деякого часу, що степ ваш руйнує в мені енергію, вбиває вояцький запал.
- Це не степ вбиває…
- Нам казали, що ми, німці, є народ володарів і йдемо сюди владарювати. Але коли ми ще за Дніпром, наступаючи на Запоріжжя, зійшли на височину і побачили перед собою грандіозну панораму Дніпрогесу та металургійних гігантів у степу, я подумав: «Мій фюрер, буде нам тут тяжко!»
- Дивно, що молодчиків з гітлерюгенду можуть роздирати такі сумніви, - зауважив Вася-танкіст, прокинувшись і натираючи в долонях соняшникового листя, щоб закурити.
- Вам може видатись, що я вимолюю собі життя, - сказав німець, глянувши на політруцькі зірки на рукавах у танкіста. - Але, повірте, ці міркування щирі. Нам казали: доля Німеччини вирішиться на Україні, вирішиться битвою на Дніпрі, казали, що за Дніпро ми не випустимо ваших армій. А ви все далі відходите на схід, а ми тим часом все далі від рейху.
- Ба, розговоривсь, - підводячись, каже Заградотрядник і зиркає на Новосельця з докором. - Чому він ще живий? Ждемо, поки втече?
Збираючись в дорогу, ми починаємо взуватись. Німець теж збирається. Натягнув мундир і тепер акуратно вичісує гребінцем із свого арійського чуба пилюку та соняшникову труху. Серйозно, без усмішки стежить він, як Гришко роздає нам кожному пайок - уже тільки по півжмені сухих наших раціонів. Коли одержали всі, окрім німця, Гришко зводить запитливий погляд на мене: чи давати, мовляв, і цьому?
Німець розуміє: від того, що я зараз відповім, залежить його доля. Коли звелю дати й йому, значить, він залишається жити. Якщо ж скажу не давати, то це означатиме кінець, капут йому тут, на місці. Так і пропаде, не одержавши нашого оточенського продатестату. Очі його, витрішкуваті, повні блакиті арійської, дивляться на мене з чеканням і ніби з смутком якимось уже передсмертним. Дам чи не дам?
Справді, що з ним робити? Вести з собою? Так він же видасть нас при першій зручній нагоді, погубить нас усіх. Собою він тільки ускладнить, зробить ще небезпечнішим, труднішим і без того трудний наш похід. Що ж залишається? Тільки, звичайно, не стріляти. Мені вже уявляється, як він буде пручатись, відбиватись м'язистим своїм тілом, як хлопці пустять у діло багнети, і все завершить Заградотрядник своєю бритвою, і ворог захарчить. Не загрібаючи, кинемо його тут, у пилюці, серед соняшникового тирла. Ми здатні на це, і сумління не гризтиме нас, бо він прийшов сюди, несучи смерть, і голова його напхана смертоносними хімічними формулами нових засобів винищення людей…
Полонений все дивиться на мене сумовито, запитливо, мовби вивідуючи, що його жде, аж поки погляд його раптом не натрапляє на Заградотрядника, що з похмурим, злим виглядом саме насаджує на гвинтівку багнет.
- Бум-бум? - неголосно, сумно запитує полонений, постукавши себе пальцем по лобі. «Уб'єте, мовляв?»
Ми мовчимо.
- Бум-бум?
Він жде вирішення.
- Як будемо з ним? - підкреслено звичайним голосом, ніби йдеться про найбуденніші речі, запитую товаришів.
- Плюнути й розтерти, - каже Заградотрядник удавано байдуже, щоб не викликати в того передчасної підозри.
Гришко теж такої думки:
- Що з ним воловодитись? Одним ротом буде менше. Харчів уже - кіт наплакав.
- Але це все-таки… «язик», - каже Вася-танкіст. Який дивний і дикий по суті вираз: «язик»… Взяти «язика»… Не людина цінна, не розум її, не людська її суть, а лише язик, лише відомості, які вона може дати.
- Ось цей «язик» нас якраз і погубить, - стоїть на своєму Заградотрядник, і я бачу, що й Татарин, і Новоселець в душі теж згодні з ним.
Полоненому аж вуха ростуть, так він вслухається. Здається, він розуміє все з наших розмов, з наших інтонацій. Розуміє і, внутрішньо напружившись, жде.
- Духнович, переклади йому, - звертаюсь я до нашого драгомана. - Ось ми чули від нього про якийсь новий винайдений їхніми вченими газ. Чи відома йому формула газу?
Духнович запитує німця, і вперше за весь час, відколи полонений тут, між нами, ледь помітний усміх скривляє його рот.
- Він каже, що це таємниця, що формула газу є власністю німецьких збройних сил.
- А йому, йому вона відома?
Полонений ще більше кривиться в усмішці, догадуйтесь, мовляв, як хочете: або відома, або ні. Але цього нізащо я вам не скажу, бо те, що зараз притаєно в мені і що вас так цікавить, воно оберігатиме мені життя.
- По-моєму, ніякої формули він не знає, паршивий цей гітлерюгенд, - презирливо кидає Заградотрядник. - Бац-бац - та й пішли далі.
- Всі формули з мозком вилетять, - каже Татарин. - Всі гази в ньому перемішаються…
Вони жадають розправи. Всі ми жадаємо розправи над ним. Нам хочеться бачити його кров. Війна показала, як легко розбудити в людині звіра. Але потім вгамувати його буде, мабуть, дуже нелегко.
Переглянувшись з танкістом, наказую Гришкові:
- Дай і йому, цьому тевтонові, скільки належить:
- Тільки гречку даром з’їсть. Дуже він нам потрібен, ще цей зайвий рот, - буркотить Гришко, але все-таки дає.
Діставши на долоню масних чорних гречаних зерен, німець починає старанно жувати їх. Жує, якось по-телячому підбираючи язиком.
