Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
Гоша, якому легко повірили, та ще й прийняли за чисту монету те, що його зв’язали втікачі, розповідав Світлані, що мати і батько Андрія залишаються у в’язниці. Виглядало так, що про них неначе забули. Андрій тим часом не забував ні на мить. У нього було два варіанти: здатися в обмін на волю батьків або зробити відчайдушну спробу визволити їх. І він таки схилявся до другого. Поділився наміром зі Світланою, і вона одразу схвалила таке рішення. Мало того, запропонувала свою максимальну допомогу.
Залишалося чекати слушного моменту, коли особовий склад районного управління КГБ виявиться мінімальним. Такою нагодою мало стати професійне свято чекістів. Було заведено останніми роками влаштовувати масові, до чортиків гуляння, коли офіцери з сім’ями та бійці напивалися, як свині. Спочатку стіл накривався прямо в управлінні, а потім розгул продовжували до ранку на природі.
Чекати довго не довелося. День утворення НК припадав на найближчу неділю, тож усе йшло наче за планом. А на природі розслабилися святкувальники, як ніколи. Останні дні виявилися важкими для нервової системи: довго вовтузилися з тими хрестами, але перемога була за гебістами. Голова Комітету держбезпеки уже відбув до Києва, тому гульба видалася на славу – лише встигай підвозити пальне.
Окраєць лісу неначе відбився від головного масиву. «Мєсниє» називали його Скороднем, бо з-за нього випливало щоранку сонце, нагадуючи, що скоро – день. Одразу після війни зародився ритуал проведення начальницьких оргій саме тут. По-перше, партійно-радянський актив організовувати п’янку в самому лісі не наважувався. Бо тут була аж до 1956 року влада не радянська, а бандерівська. По-друге, туди міг забрести будь-хто, а гульбища начальства мусили проходити подалі від громадського ока – жорстке правило номенклатури впродовж усіх восьми літ її влади. Отож Скородень – ідеальне місце, Чекісти запросили на своє свято також і партійне та комсомольське керівництво району. Товариш Тропченко проголосив тост за бойовий загін партії, перехилив ще дві чарки й поїхав разом з іншими старшими товаришами керувати районом, а комсомольці залишилися. На чолі, звичайно, з Пашею, тобто Павлом Михайловичем, який останнім часом особливо зблизився з «озброєним загоном» і відчував, що це значно серйозніше, ніж пияцький комсомол. На чекістську маївку він узяв добрячий загін своїх активісток. Шкода, що деякі офіцери, не подумавши, прихопили дружин, але на те він і чекіст, щоб проявити бойову «сноровку».
Поки благовірна нарізає огірки, можна усамітнитись у кущах із комсомолкою і на марші та пішим порядком зробити крадькома добре діло, що й красить справжнього мужчину, яким повинен бути кожен енкаведист. Паша командував цим парадом розпусти. Моргаючи своїм дівицям, мовляв, біжи, склади компанію лейтенанту, що відлучився неначе по нужді, а насправді чекає нагоду для демонстрації злиття комсомольських рядів і силових органів.
Свято видавалося на славу, поки одна з комсомолок не заревіла в кущах. Вона репетувала несамовито, неначе розірвало її там навпіл. Давно п’яне як ніч товариство, ледь тримаючись на ногах, кинулося на крик «недорізаної». Від того, що побачили, можна було жахнутися. Капітан Дорошенко, заступник Феофанова, висів на ялиці. Тіло було ще тепле, але мертве. Чекісти, тримаючись за сосни, стріляли у всі сторони. Що коїлося в голові кожного з них? «Опять ета бандеравская сволачь!»
– Я вижу его! – неначе протверезів один із бійців.
І почав цілити у східному напрямі. Там справді між деревами мерехтіла тінь – чи то людини, чи то звіра. Але який звір міг би повісити чекіста? Проте й на людину воно не зовсім скидалося. Обросле і в лахмітті, як печерний дикун.
Неандерталець вискочив з узлісся і помчав під кулями в кукурудзяне поле. Його могли наздогнати тільки семиграмові переслідувачі. Самі чекісти, з огляду на професійне свято, в оцій конкретній ситуації не мали змоги переслідувати не «вероятного, а реального противника».
Паша за ходою впізнав «звіра». То був Діма.
Тієї ж ночі, після свята, з райуправління з-під варти зникли громадяни села Кедрівка Бальтазари. Наступного дня, протверезившись, чекісти оточили їхню хату. Увірвавшись всередину, нікого не виявили. Терміново з Києва до району знову прибув генерал-полковник Кушнірук. Ситуація могла піти по другому колу, а цього після отриманої перемоги нікому не хотілося б. Відрядження у цей клятий район він уже сприймав як десант не просто на ворожу територію – на іншу планету. Від цього виродка, що викликає власну кров на поверхню власного тіла, можна було чекати що завгодно. Ясна річ, визволення батьків – для нього не проблема.
В «Акваріумі» Кушнірук дуже ретельно проходив курс ізотеричних наук. Як фаховий спецслужбовець найвищого рангу, він знав, що не зважати на спіритизм, магію та всіляку іншу трахомудію не можна. Не нехтував же сам товариш Сталін, який возився з цим Мерінгом, як з писаною торбою. А чого варте звихнення на езотеризмі й тибетській свастиці Гітлера з Гімлером. Тому чекістгенерал себе заспокоював, що віра в Бога, яка йому по службі не личить, не має нічого спільного з урахуванням тих обставин, що противник може вдаватися до застосування ізотеричних методів. Ясна річ, своїми чудесами цей маг намагався схилити його до віри в Бога. Але не на того натрапив. Подумаєш – телепат, що вгадав смерть його дружини? Ну, вгадав… Сказав, що вмре, і вона вмерла. І що після того? Кадровий офіцер КГБ, керівник Комітету держбезпеки республіки має повірити в бога? Не на того натрапили. Вона вмерла й ноги задерла, а йому жити й робити кар’єру.
І цей прикрий випадок із повішеним капітаном мало про що говорить. Куди дінешся: вони вважають нас окупантами, а під окупантами завжди і всюди горить земля! Горить у буквальному розумінні, як під тією церквою. А тепер якийсь націоналіст-одиночка стратив чекіста. А скільки чекісти стратили їхніх? Проза життя. На війні як на війні. Але глушити «гарячу точку» треба обов’язково. Навіть після цього вибуху на озері – купа жертв. Гереушники, які опікали ту операцію із судном, не дадуть приховати інформацію в центр, але цього разу вони накапають не на конкуруючу фірму, а самі на себе. КГБ не санкціонував підривні роботи. Командував нетерпеливий цекіст із Міжнародного відділу ЦК КПРС і пішов на поживу рибам, яких там, до речі, не водиться, у тій загадковій бурильні.
А Пашка – «умнічка». Порадив всучити Тольятті пустушку. Та наші львівські скульптори виліплять тобі хоч дідька! Подумаєш, шедевр мистецтва. У нас таких да вінчі і берніні хоч жопою їж. І майже всі, до речі, наші сумлінні агенти. Стукають брат на брата по творчому цеху, аж гай шумить. На скульптурній фабриці кожен з них пробує зліпити наліво хрест на могилу, але тут же його закладають. І що він, бідолаха-митець, після того має робити, щоб залишитися народним, талановитим? Підписати заяву про добровільну співпрацю з органами. Так що навіть у такому глухому куті, як уся ця кедрівська кавалькада, можна зробити мертву петлю.
Кушнірук планував до вечора завершити оформлення рапорту про врегулювання ситуації та ліквідацію наслідків нових спалахів у «гарячій точці» й вечірнім рейсом відбути до Києва, коли раптом задзвонив перший замголови з Луб’янки.
– К тебе прямо туда едет высокий гость, известный всем нам и уважаемый всеми нами академик Цукерман. Уроженец этих мест, кстати. Цель приезда он изложит.
– А при чем здесь мы? Он же, наверное, по научной линии. Я понимаю, кандидат в члены ЦК КПСС, дважды Герой Соцтруда, член Академии наук СССР. Но при чем здесь госбезопасность? – пробував не те що перечити, але хоча б витягнути якомога більше інформації Кушнірук.
– При встрече он передаст тебе пакет с директивой. Задание особой государственной важности. Решения закрытого заседания политбюро. До связи.
Із цієї трясовини не виберешся. Знову завертай голоблі. Начальник обласного управління зустрів академіка в аеропорту й терміново в супроводі посиленої охорони повіз у «гарячу точку».
