Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Ось він - реальний демонтаж держави: раптова, як після інсульту, втрата пам'яті на слова Євросоюз і НАТО, стійка «струнко» державного чиновництва на московський окрик щодо нашого наміру говорити в ефірі українською... та Боже мій! Легше загнути пальці, де їм до нас байдуже.

ПРОТЕ демонтаж ментальний - він, знаєте, не менший Чорнобиль.

...Пам'ятаю кінець 80-х - початок 90-х, коли половина моєї Буковини рвала взуття на кордоні. Намагаючись заробити першу свою ринкову (зелену до того ж!) копійку, Буковина тоді добровільно взяла на абордаж Польщу і Румунію. Похід тисяч буковинців на терени сусідніх держав з торбами пром- і продтоварів нагадував гуманітарний похід на велику руїну. Благополучні поляки і румуни, тоді досхочу нагодовані українським сиром і ковбасами, сьогодні намертво прибиті (цвяхами нашого ж виробництва!) до свого поступу в майбутнє, якого нам, очевидно, доведеться чекати довше, аніж комунізму.

А сьогодні кожен п'ятий буковинець якщо не горбиться на безкраїх пісних ґрунтах ситої Європи, то підтирає сідниці скупим багатіям хваленого Євросоюзу, що вижили з ума від старості. Така ось історична справедливість працелюбного, але маломислячого народу.

ХТО вдарить у дзвони святої Софії і Лаври разом узяті, щоб зупинити безум відчаю третьої хвилі української еміґрації? О, ні, не на площі святого Петра у Римі, не Оксана Білозір і не Павло Дворський. А вдарить багатоденним дзвоном на сполох по всій країні з приводу того, що з країни витікає її народ, витікає швидкоплинно, неначе кров із перерізаної жили. Моя би на те воля - я замість державного Гімну запровадила б щоденний поминальний дзвін. Гімну ні на державному телебаченні, ні на радіо все одно не чути. Страшна пропозиція? Не страшніша, аніж необліковані мільйони українських громадян-біженців, хоча їх називають хто як: Президент Кучма - людьми «легкої поведінки»; а ті, що під Президентом, придумали й назвали їх інвесторами у вітчизняну економіку.

А може, вони, оті, що іменують кожного з нас - ніби дають тюремний термін, - так задумали: щоб ми нарешті плавно, всією Україною, перетекли в ситий Євросоюз, і нарешті звільнили армію чиновництва від ворожби на кавовій гущі про терміни нашої євроінтеґрації?

...Коли я ідилічно демонструю своє фамільне дерево, я в голові тримаю думку про тих людей з Івано-Франківщини, які вже тричі поміняли свої прізвища задля жаданої закордонної візи. Яке (і де?!) своє коріння шукатимуть після цього нащадки підприємливих із безвиході нинішніх «западенців»-наймитів-«інвесторів»?

О, ні, Україні не треба таких інвестицій, коли «інвестуються» тисячі незворотних людських драм, коли плодиться біда, свідком якої я була на Тернопільщині, де цілі села - без жодної жінки дітородного віку, де матері благословляють своїх малолітніх дітей на вимушені шлюби з португалій-італій через відеокасети.

Поминальний плач, а не весільна «коломийка» панує в такі моменти на західноукраїнських обійстях.

А тим часом в Україні - економічно, політично, духовно і ментально демонтованій - політичні кастрати бавляться в політику, як у кубик Рубика, не підозрюючи, на кратер якого вулкана мостять дорогу цілій країні.

УКРАЇНА НЕБЕЗПЕЧНА

І САМЕ ЦЕ дає мені право думати про Україну НЕБЕЗПЕЧНУ, яку, як овечку Доллі, день у день клонують інформаційні генетики, а народ «благоденствує» від нав'язаної ними думки: добре, що не було війни. І мало хто хоче не просто загинати пальці, а ДУМАТИ, обліковуючи українські втрати за останнє десятиріччя: пропорцію народжень і смертей, постійно зростаючу криву суїцидів, епідемію туберкульозу, кількість ВІЛ-інфікованих, правдиву кількість безробітних і т. д.

Якщо усе це не війна, не винищення, то що ж тоді війна?! В сучасному Іракові також не війна: стабілізаційні процеси. Та й, зрештою, війна при сучасних технологіях має дещо інші ознаки, ніж кавалерійські наскоки чи танкові бої. Хто не хоче думати - хай заколисує себе слоганом, що «У нас не було війни». А я кажу, що війна щоденно іде Україною і робить державу небезпечною для своїх громадян.

Тільки, заради Бога, не тягніть мене, як Тягнибока, до суду за наклеп і розпалювання сумління. Бо я таки хочу розпалити приспану і незрячу совість тих, хто не розуміє, що конфронтована, збуджена Україна - Україна небезпечна. Для всіх. Для кожного. Для Європи. Росії. Америки. Для сьогодні. А ще більше - для завтра.

Бо немає ні Східної, ні Західної України.

Немає двох Україн ніяких інших, окрім України бідної і тієї, що блює украденим.

Є Україна правдива і є брехлива.

Є Україна зі страху і є від лукавого.

Є совісна і є безлична.

І кожна з них - така ж далека одна від одної, як Сонце від Землі. І це також конфронтація суспільства. Байдуже, що одних - жменька а інших - мільйони.

Проте межа ще одної небезпечної конфронтації - внутрішній неспокій громадян, - зумовлений щоденним нагнітанням штучних пристрастей пов'язаних із політикою і тільки. І провокатором цієї конфронтації є державні, і тільки державні чинники. От де уже патронат - так патронат! І в протилежному мене не переконає ніхто.

...ЗНАЄТЕ, коли мені вперше закарбувалося в пам'ять словосполучення жовто-синій колір? Якраз десь у років тринадцять. А було так. Один із моїх односельчан - інвалід Андрій Крижанівський купив у сільмазі фарбу. Яка була. А була тільки синя і жовта. І пофарбував щойно збудовану хату. То через день мало не половина районного начальства під недремним оком «трьох чекістів» «допомагали» чоловікові перефарбувати будинок у правильний колір. Та ще й на облік, самі знаєте куди, взяли.

А на 13-му році незалежності пливуть Хрещатиком фашистські штандарти - і міліція їх охороняє, а телевізор веде мало не пряму трансляцію, як із параду, сіючи отой самий неспокій серед тих, хто звик лише слухати і дивитися, але не аналізувати.

А такі, як я, думають: а де були у цей час завжди недремні «три чекісти»?

А може, це було останнє їхнє тренування напередодні Дня незалежності просто на Хрещатику, а не на аеродромі Антонова? І може, вже якесь корчинське прийматиме парад із бронетранспортера? І може, через те вони так педалюють на отому - «нашисти», яке для політично глухого звучить однозначно - фашисти.

УКРАЇНА ПЕРЕДВИБОРНА

«Фарширована» у хвіст і в гриву Україна передвиборна, мені нагадує породіллю із покусаними від потуг губами. Вона силкується вимовити ім'я свого Мужчини. Її рицаря. Лицаря. Воїна. Оборонця. Заступника. Козака. Гайдамаки. Її кравця. Шевця. Модельєра. Рахівника. Її знахаря. Її лікаря.

І хоч вона поки що зі страху і поки що від лукавого, але я так розумію, що ЦІЙ Україні ми допоможемо.

Бо це - наша таки остання барикада й остання територія нашого лукавства.

Чи ви, Мужчини, заморозилися, як мамонти, і ти, Україно, чекаєш Жінки?!

ЯК ВИПОВНИТЬСЯ ВАМ 80 РОКІВ...

(лист до Марії Матіос, квітень 2005 року. Орфографію та синтаксис збережено)

У село на ім'я моєї мами прийшла бандероль: два товсті зошити із рукописним текстом. Як заграло мені від радості серце, коли побачила зворотну адресу - с. Чорногузи Вижницького району Чернівецької області.

То написала мені Фрозіна Тодорівна Гулей - жінка на Буковині відома. Надзвичайної краси і таланту рук, жінка-енциклопедія, жінка-пристрасть, майстриня-вишивальниця, оповідальниця.

Признання в листі Фрозіни Тодорівни, що їй захотілося висповідатися перед Великоднем саме переді мною, зворушило мене до сліз:

«Коли вам виповниться 75-80 років, згадайте мене і цей куточок рідної Буковини. Пишу дуже швидко, тому такі кривулі, що аж страшно! Маю ще багато роботи - записую в нові зошити мої архівні записи, щоб успіти, щоб залишити упорядкованими, щоб хтось потім згадав, прочитав новину, котрій 200 років минуло. Ну і ще вживаю мої «солодкі наркотики» - щось цікавенького вишиваю... Дай, Господи, зору і здорових днів!

Ближиться Великдень, в душі щем, згадується дитинство, як ми тішилися, що будемо бігати коло церкви з писаночками...

Ми знали весь ритуал; що мав відбутися у нашій хаті й у всіх односельчан від бечкової аж до вівтірка великоднього. Знала, що моя бабуся Анна буде вечеряти у четвер у вечір - Страсти, то аж на Великдень істиме рано свяченого що буде ночувати у Церкві на Великдень, аби не втратила всеношної і Воскресіння.

Мудра була жінка, в той час читала книжки (150 р. тому). Столітні календарі, молитвенники, зодії та інші. Осталась вдовицею у 32 р. (у 14-тому році) з 5-ма дітьми. Як давно те минуло, а в серці зосталось. Я часто вночі, коли безсоння, перебираю картотеку життя у моїй пам'яті... Господи! Які там неймовірні картинки зберігаються! Невже це було у моєму житті??? Ось зовсім чорна і колюча, як терновий вінець Ісуса Хреста. Мені було 15 літ, післявоєнний час 1945 року, листопад. Відбувалось пекельне знущання над народом західної України. Начебто і радісно, що закінчилася війна. Але не вгамовувалися окупанти і запроданці-Іюди! Чорні списки стали в моді. До нас прийшла одна жіночка-сусідка і сказала моїй мамі: «Маріє, ти є на чорному списку, роби що знаєш...», а вночі приїхали посланці з МҐБ і забрали мене, маму і сестричку, котрій виповнилося 2 з половиною місяці. Нас розлучили. Була цементована казарма, де немає вікон, лиш одне коло стелі на висоті 3-х метрів і двері ковані. Стіни покриті сирою пліснявкою, по стінах ходили пішки воші. Сотні людей за ніч вивозили і привозили. До ранку нікого не було, пішли навіки... Зрештою, нас кожну ніч викликали на допит по черзі. Ми зустрічалися з мамою у коридорі і в діжурці. Мене виводили, а маму вели туди в пекло, а дитятко ложили на лавицю личком до лавиці, це при мамі, а потім обертав черговий, дитинку личком догори. Так було. Мама відбула там півтора місяця, а я два. Били шомполом (залізний прут, яким чистять рушницю). Били по руках від зап'ястя до плеча, бо захищала руками груди. Були такі собі криваві рубці, до яких прилипла сорочечка коржиком, а по гомілках вдарив дебелий офіцер, аж трісла гомілка до шпігу..., а на правій гомілці вилізла сия булка. Нічого не змогли від нас дізнатися. Нікого ми не продали, бо нічого ні про кого не знали... Йшла я півдня додому, хоч дім був близько, дома мама вивела на город, зняла одежу, обстригла чудові коси і спалила все. А там - брали пасмо кіс коло пульса (вуха), намотували на палець і раптово микали зі шкірою, а кров капала додолу.

Дома я побачила, які дірки виїли воші у дитинки. А тут тепер мені в школу йти дальше, вересень минув, 2 місяці пропало! А як я тішилася, що війни вже немає і я піду в школу. Як я хотіла вчитися, Господи! Тягло мене до книжок, в 4 роки я вже читала молитвенник, Кобзар та інші, що тайком тато читав, і на день ховав у стодолі в житні снопи, що стояли в закутку, як сторожі тих книжок. Інакше не можна, якби жандарми узнали, що є в хаті Українська книжка - Боже борони!... Та була тяжка перепона до моєї школи: моя нога почала гнити, стала загроза гангрени. Тоді з фронту до лікарні прийшли два воєнні лікарі, главлікар Світенко та голов-хірург Бузенко. Отак і в гімнастерках були, а зверху халат. Мама возила мене на санях коником до школи у Вижницю, але то була мука, як я не могла сходами піднятися у клас... відвезли в лікарню. Якраз відкрилася лікарня, тобто, уже вичистили її, бо в коридорах внизу держали воєнних коней, було на метр гною. Я поступила під опіку цього хірурга Бузенка. Йшов консіліум, рубають ногу... Та хірург сказав: «Я беруся її лікувати». І він взявся. Дістав трофейне німецьке лікарство. Я перебувала в лікарні. Нога йшла на краще.

Я допомагала санітаркам прати бинти, що кип'ятили в попелі. Приносили з дому, також лужком з попелу мили постійно всі закуточки, двері, вікна, плитку підлоги, я допомагала, була там, як своя. Лікарня була переповнена пораненими солдатами, потерпілими цивільними. Мило чорне було тільки в операційній для хірургів. Дуже виразно пам'ятаю.

...Давно те все минуло, мало хто ще є з тих свідків. Ближиться 9-те травня. Для мене воно тривожне і зі сльозами на очах. А в мене сліз збільшилося, бо ще зовсім недавно, на протязі років, коло пам'ятника загиблих Героїв війни, ще стояла ціла шнур-лінія героїв, що повернулися в наше село, такі горді, в святковій одежі прикрашені нагородами, що виблискували на сонці... Ми співали їм пісні-подяки, посвяти.

А минулого року трьох привели попід руки з паличками... Так багато відійшли у вічність. Там, тоді стояв і мій чоловік у тому ряду, такий ще бадьорий, стрункий. Я і діти знаємо його кожний крок на фронтах. Пройшов, проповз від Кенігзберга до Берліна. Після третього поранення у голову у тяжкім бою, коли з поля бою забирали загиблих, забрали і його. У місті Центен (Німеччина) бульдозер викопав велику яму, там мала бути братська могила. Туди повезли і мого майбутнього чоловіка, мою долю... бо не було ознаки життя. Коли зложили у яму всіх загиблих, хтось (Видно сам Господь) побачив, що з його голови потихеньку пульсує струйка крові, маленька жевріє, тоді витягли з тої ями мою долю, повезли в госпіталь, там цей герой пролежав півроку, день Перемоги зустрів у госпіталі, а документи з фронту пішли у Штаб, а похоронка батькам додому. Так і зосталося у м. Центені на пам'ятнику золотом виписано ім'я мого чоловіка між іншими іменами. Як тепер я - ми маємо підійти до пам'ятника у нашому селі, якщо там ніхто вже не буде стояти з Героїв?? Одні спомини будуть звучати до неба... І що дуже дивно, коли мій чоловік вийшов з госпіталю, його звідти забрали в армію, бо він у 19-ть років уже був на фронті, і служив 3 роки в Кандолокші (Карелія) рубав столітні ліси і ладував на вагони, для будови держави...

Було і минуло... Доки пам'ять береже - споминаю.

...Колись у мого тата запитували: «Вуйку, а скільки ви маєте років?» - «А ти, дитино, спитай мене, скільки я вже не маю, а те, що я маю, то вже крішка ся лишила». А тато мав тоді 91 рік. Так я тепер уже не маю 74 з половиною роки».

Перейти на страницу:

Матиос Мария Васильевна читать все книги автора по порядку

Матиос Мария Васильевна - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Вирвані сторінки з автобіографії отзывы

Отзывы читателей о книге Вирвані сторінки з автобіографії, автор: Матиос Мария Васильевна. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*