Втрачений символ - Браун Дэн (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
Мозаїчна поверхня широкого майдану, розташованого на розі Пенсільванія-авеню та Чотирнадцятої вулиці, відображає вулиці Вашинґтона у тому вигляді, як їх задумував колись архітектор П'єр Лянфан. Фридом-плаза приваблює багато туристів не лише тому, що їм цікаво пройтися цією гігантською мапою, а й тому, що Мартін Лютер Кінг-молодший, відомий борець за свободу, на чию честь цей майдан був названий майданом Свободи, написав більшу частину своєї знаменитої промови «Я маю мрію» у готелі «Віллард», розташованому неподалік.
Вашинґтонському таксистові Омару Амірані часто доводилося підвозити сюди туристів, але сьогодні ці двоє точно не були звичайними гостями міста. «Їх переслідує ЦРУ!» Не встиг Омар зупинити авто, як чоловік та жінка вже вискочили з салону.
— Тут і чекайте! — наказав Омарові чоловік у твідовій куртці. — Ми невдовзі повернемося.
Омар дивився, як ці двоє прожогом кинулися на широкий простір величезної мапи і, вивчаючи геометрію перехресних вулиць, почали щось кричати та показувати одне одному. Таксист ухопив з панелі свій мобільний.
— Сер, ви мене чуєте?
— Так, Омаре! — гукнув голос, ледь чутний крізь страшенний гуркіт потойбіч лінії. — Де вони зараз?
— Надворі, мапу вивчають. Здається, вони щось шукають.
— Не випускайте їх із виду! — викрикнув агент. — Ми вже підлітаємо!
Омар бачив, що двоє втікачів швидко знайшли на плазі знамениту велику печатку — один з найбільших у світі литих бронзових медальйонів. Якусь мить вони постояли над ним, потім замахали руками, показуючи на південний захід, а за кілька секунд чоловік знову підбіг до таксі. Захеканий, він нахилився до Омара, і той ледве встиг покласти телефон на панель.
— У якому напрямку Александрія, що в районі Вірджинія? — запитав він.
— Александрія? Он там, — і Омар показав на південний захід, саме туди, куди щойно вони самі й показували.
— Я так і знав! — тихо видихнув чоловік. А потім крутнувся і побіг до жінки. — Все правильно! Їдьмо до Александрії!
Раптом жінка показала на сяючий неподалік знак підземки.
— Блакитна лінія йде туди. Нам потрібна станція «Кінг-стрит»!
Омара охопила паніка. «Ні, тільки не це».
Чоловік обернувся до таксиста і дав йому чималеньку суму грошей, щедро переплативши.
— Дякую, далі ми поїдемо самі. — 3 цими словами він поправив на плечі сумку і побіг геть.
— Зачекайте! Я вас підвезу! Я їжджу туди кожного дня!
Та було вже пізно. Чоловік із жінкою вже мчали через майдан. За кілька секунд вони зникли на сходах до підземної станції «Метро-Центр».
Омар схопив із панелі телефон.
— Сер! Вони спустилися до підземки! Хочуть блакитною лінією дістатися до Александрії!
— Залишайтеся на місці! — гаркнув агент. — Я буду за п'ятнадцять секунд.
Омар поглянув на пачку грошей, яку залишив йому клієнт. Купюра, що лежала зверху, була, вочевидь, саме тією, на якій вони малювали єврейську зірку поверх великої печатки Сполучених Штатів. Кути цієї зірки чітко вказували на літери, які вкупі давали слово «МАСОН».
Зненацька Омар почув довкола себе оглушливий брязкіт, наче ось-ось на його таксі мав наїхати велетенський трактор. Шум посилився, і раптом із темряви ночі вигулькнув стрімкий, схожий на чорну осу гелікоптер і приземлився посередині мапи-майдану.
Звідти вискочила група вдягнених у чорне чоловіків, що швидко побігли до станції метро, але один кинувся до Омарового таксі і рвучко відчинив водійські дверцята.
— Це ви — Омар?
Омар кивнув, від страху втративши дар мови.
— Вони сказали, куди попрямують? — суворо спитав агент.
— До Александрії! Станція «Кінг-стрит»! — випалив таксист. — Я запропонував їм свої послуги, але...
— А вони не сказали, куди саме їм потрібно в Александрії?
— Ні! Вони поглянули на медальйон великої печатки посеред плази, а потім спитали, де Александрія, і заплатили мені ось це. — І Омар подав агенту доларову купюру з химерною діаграмою.
Поки той вивчав купюру, Омара раптом осяяло. «Масони! Александрія! В Александрії є найвідоміша масонська будівля Америки!»
— Я все зрозумів! — вигукнув він. — Вони подалися до масонського меморіалу Джорджа Вашинґтона! Він розташований просто навпроти станції «Кінг-стрит»!
— Зрозуміло, — мовив агент, вочевидь дійшовши до такого ж висновку. Саме цієї миті зі станції метро вискочили решта агентів і кинулися до них зі спринтерською швидкістю.
— Ми упустили їх! — крикнув один із них. — Поїзд щойно пішов! Їх там немає!
Агент Сімкінс поглянув на годинник і обернувся до Омара.
— Скільки часу потрібно, щоб доїхати на метро до Александрії?
— Хвилин десять. Може, трохи більше.
— Омаре, ви добре попрацювали. Велике вам спасибі.
— Нема за що. А що, власне, сталося?
Та агент Сімкінс уже біг до гелікоптера, на ходу вигукуючи:
— Станція «Кінг-стрит»! Треба там їх перехопити!
Остовпілий Омар спостерігав, як великий чорний птах відірвався від землі, потім заклав крутий віраж на південь і, перетнувши Пенсільванія-авеню, зник у нічній темряві.
А під ногами таксиста підземний потяг набирав швидкість, прямуючи геть від Фридом-плаза. В одному з вагонів поїзда мовчки сиділи захекані Роберт Ленґдон та Кетрін Соломон.
РОЗДІЛ 77
Цей спогад завжди починався однаково.
Він стрімко падав спиною вперед у замерзлу річку на дні крутого яру. А згори, понад стволом пістолета, на нього дивилися невблаганні сірі очі Пітера Соломона. Коли Андрос упав, світ над ним померк; усе зникло в густій хмарині туману, що клубочився над водоспадом.
На мить усе стало сніжно-білим, як у раю.
А потім він ударився об кригу.
Холод. Темрява. Біль.
Нестримна сила понесла його крізь нестерпно холодну порожнечу, перекидаючи і немилосердно гепаючи об гострі валуни. Його легені боліли, прагнучи повітря, однак м'язи на грудях судомно стиснулися у холодній воді й він навіть вдихнути не міг.
«Я під кригою».
Крига біля водоспаду була тоншою через бурхливі потоки води, і Андрос досить легко пробив її, коли упав униз. І тепер його несла течія, а над ним нависала прозора стеля. Він шкрябав її нігтями, намагаючись проламати, але не мав опори. Гострий біль у плечі від пістолетної кулі став майже невідчутним, так само як і від пташиного дробу, бо їх поглинув страшний пульсуючий біль: його тіло терпло і поступово німіло.
Течія пришвидшувалася, і він боляче вдарився об крутий берег, неначе камінь, випущений з пращі. Все його тіло криком кричало, прагнучи кисню. Аж раптом він налетів на гілля дерева, що впало у воду. «Зараз або ніколи!» Андрос відчайдушно вхопився за гілку і, тримаючись за неї, поповз до поверхні, туди, де гілка стирчала з льоду. Пальцями він намацав прогалину незамерзлої води довкола гілки і смикнув за край, намагаючись розширити отвір. Раз, іще раз — і отвір розширився до кількох дюймів у поперечнику.
Прихилившись до гілки, Андрос закинув голову назад і ротом притулився до маленького отвору. Зимове повітря, що наповнило його легені, здалося йому теплим. Раптовий приплив кисню живив його надією. Впершись ногами у стовбур дерева, він потужно розпрямив плечі. Кригу довкола впалого дерева вже послабили й продірявили гілки та всілякі уламки, тому, коли він дужими ногами уперся в стовбур і напружив спину, його голова досить легко проламала кригу і з тріском виринула в зимову темряву. У легені Андроса хлинуло повітря. Залишаючись по плечі у воді, він відчайдушно замахав ногами, запрацював руками, підтягнувся — таки вибрався з води і безсило й захекано впав на гладеньку кригу.
Зірвавши з себе лижну маску, Андрос запхав її до кишені і поглянув догори, видивляючись Пітера Соломона. Але той був поза зором, за поворотом річки. Груди Андроса знову немов вогнем обпекло. Він обережно витягнув з води гілку і накрив отвір, через який вибрався на кригу. «До ранку отвір замерзне».
