На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Навіть попові на сповіді не сказав. Й тільки коли верталися з — під Конотопа, по селах, де про Журавок ніхто нічого не знав і не чував, ставив по церквах свічки та давав на часточку, аби піп спом'янув «убієнного раба Божого Супруна».
Ледве зійшла з луки вода, Виговський з усім військом перейшов через Соснівку. Трубецькой наказав покинути шанці для приступу Конотопа й міцно обкопав табір під лісом. З міста вийшов Григорій Гуляницький з обложенцями, їх лишилося дві з половиною тисячі — без коней — коней поїли за дванадцять тижнів облоги, — це йшли не люди, а тіні, їх гойдав вітер.
Другого липня Виговський міцно вдарив на московський табір, московити вистояли, проломи заладнали, але появилися проломи у їхній вірі та впевненості, вони почали відступати, на переправі через Єзуч козаки знову вдарили на них, й дуже багато московитів потопилося. Все ж ратники встигли окопатися на житньому полі, й отако, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, московити відступали до Путивля; в одному з таких приступів уламок ядра, яке розірвалося за кілька кроків від Виговського, забив під ним вороного румака, другий великий уламок продірявив кунтуш та жупан, але самого гетьмана не зачепив. Розшарпане, згнічене московське військо відступило до Сейму, а далі кинулося навтьоки й замкнулося в міцній Путивльській фортеці.
…На раду в таборі над Сеймом старшини зібралися в просторому гетьманському наметі, на вікові кованої скриньки була виставлена для всіх ступка тютюну турецького й одчинені обидві вилоги — аби виходив дим. Він валував з намету, наче з гути. Запашний гетьманів тютюн курили всі разом, але говорили нарізно, зчинилася сварка.
— Підемо, а татарин наших жінок та дітей хапатиме.
— Не дотремо московитів, вони знову військо зберуть.
— Не зберуть. Козаки пориваються додому, жнива не за горами…
— Там роботи — гибіль. І корму коням немає, на десять верст кругом жита викосили…
Одні полковники поривалися на Путивль, вимагали від гетьмана взяти місто в облогу й донищити московське військо до решти, інші наполягали на тому, що ворога скурано, прогнано з української землі і треба вертатися, мовляв, немає для чого даремно тратити козацькі життя. Єдності не було, а де немає єдності, там немає й бойного духу.
Гетьман довго мовчав, хмурив ледь посріблені на кінчиках брови й врешті сказав:
— Я зняв зі стіни шаблю, щоб лишень прогнати з України московське військо, яке чинило нашому люду кривди й плюндрувало край. Я не хочу воювати з царем та народом московським і попирати кіньми їхню землю. Ми пошлемо цареві замирення й житимемо з ними, як добрі сусіди.
Спакувавши у вози відняті в московитів корогви, тамбурини та гармати, Виговський відпустив у Крим орду й повів козацьке військо до Чигирина.
…У Москві про відхід козацького війська довго не знали. Північну столицю струснула панічна лихоманка, жах охопив московитів: щойно повоювали стільки міст, скурали столицю литовську й полонили гетьмана литовського, і ось тепер Трубецькой, надія московитів, «муж благоговейный и ізящный, в воинстве счастливый и недругам страшный», розгромлений наголову. В чорному траурному каптані вийшов до народу цар, аби заспокоїти його, але не втримався сам, залився слізьми, й люд московський попадав навколішки та зводив до неба руки, благаючи в Бога помилування. Одначе, покладаючись на Бога, люди насамперед сподіваються порятуватися самі: в Москві закипіли земляні роботи, копали глибокі рови, обґрунтовували стіни, кували подвійні брами, цар видав указ, за яким за лопати та кайла змушені були взятися навіть бояри, сам він походжав по стінах, заглядав у рови, попліскував зніженою долонею по гарматах, з тугою і острахом вглядався в повитий маревом обрій. А в льохах і палатах скарбники та цареві фамільянти потай пакували соболів, коштовності, каретники міняли колеса на повозах та перековували коней.
По Москві прокотилася чутка, що цар втікає за Волгу, в Ярославль.
XXI
До Варшави, на вольний сейм Речі Посполитої, прибули посли Великого Князівства Руського: генеральний обозний Тимофій Носач, генеральний писар Іван Груша, полковник Лісницький, полковник і депутат від Києва Юрій Немирич, депутат від Чернігова Прокіп Верещака, від Переяслава Іван Сулима, а також значне товариство: по два сотники з кожної сотні, виборні від міст та містечок, значкові козаки — понад двісті чоловік. Вони просили апробувати й затвердити Гадяцьку комісію та пакти, укладені на ній.
На високому помості, на роззолоченому, прикрашеному самоцвітами троні возсідав король, біля нього, з лівого боку, біля самого підвищення, сиділо та стояло кілька найзначніших осіб — гетьмани коронний, польний і литовський, маршал посольської палати Ян Гнінський, канцлери; депутати обох палат, підканцлери, інші значні урядовці розташувалися з правого боку, під високими вікнами з гербами. Сиділи тільки найзначніші з них. Була похмура погода, і на величезних, приспущених від стелі срібних круглих канделябрах горіли свічі.
Маршалок двору простукотів позолоченою патерицею, запросив козацьких послів. Заходили без поспіху, вклонялися з гідністю, не роззиралися, дивилися поперед себе — так їх намуштрував Немирич. Зате поляки розглядали козаків як якусь дивину — заморських птахів чи звірів, перешіптувалися. Десять літ крутив їх разом один вихор, десять літ зорили одне на одного зоддалік, з шанців, а коли сходилися прикро, ніколи було розглядатися, один з двох мав далі топтати ряст, другий лишався розпластаним на зеленій мураві. Були тут вікопомно знайомі по шабельному удару, по налогах і втечах, по облогах. Й були тут ті, котрі колись називалися їхніми, панськими, хлопами, вони жили й козакували на землях, які шляхтичі й нині вважали своїми. Й ось тепер повинні були вести з ними перетрактації як з рівними. Для декого се було до ката важко. Зрушувалося в грудях серце, наливалося чорною кров'ю. Одначе в товпі за троном стояло чимало й таких шляхтичів, які зуміли перемогти свій гонор, зцідити з серця чорну кров та напустити туди світлішої, тих, що розуміли невідворотність перемін, прийняли їх як присуд долі.
Наперед козацького посольства вийшов Юрій Немирич, вишукано вклонився королю, струснув русявими кучерями, патетично підніс угору руку. Був він у козацькому строї — люстриновому жупані, підперезаному срібним поясом, саєтових шароварах, козлових чоботях, і той стрій лежав на ньому якось особливо, ще й з — під жупана замість кольорової стрічки виглядали білі кружева. Почав переру по — латині, сказав кілька слів по — українськи, далі перейшов на польську мову, говорив велеречиво й пишно, згадав бібленного марнотратного сина, який вертається до батька, Виговського назвав найяснішим і найзначнішим гетьманом, а короля найсвітлійшим паном вільних народів, які володіють найкоштовнішим діамантом світу — свободою. «Отся найкоштовніша свобода, свобода, що не має собі рівні, сама вабить нас тепер до єднання з вами, ми вільними народилися, у свободі викохалися й свобідно звертаємося до рівної свободи. За неї, за честь і гідність вашої величності, за добробут спільної батьківщини раді накласти головою. В ній нехай зросте наша міцна єдність, як і на подобенстві віри, життя і права наших народів, свобода і братерство нехай будуть основою нашого єднання біля нащадка нашого…»
Шляхтичі дивилися на білосніжні кружева Немирича, їм легко вливалися у вуха кружева його мови, бо й стрій її був майже польський. І важко розгризали позолочені горіхи Немиричевої перери козаки; скислив обличчя Лісницький, Носач, який грамоти майже не знав, але од природи мав розум тонкий і хитрий, думав про те, що він особисто отримає з цієї депутації, Груша пильнував, аби Немирич не вибіг за береги своїх повноважень. В кінці Немиричів голос злетів фальцетом, і він знову звернувся до біблейської мудрості й назвав українську землю, що тече молоком та медом, багату на пшеницю та всі земні плоди, родючим Єгиптом, а нарід український вояцьким, преславним на морі та суходолі, й відзначив, що нині він прихиляється під королівську руку, й прокричав віват королеві та республіці Польській.
